Скільки його руки переробили роботи у Москві! Тяжко працював і в Чехії, де навіть довелося спробувати тюремного хліба, коли сидів у в’язниці за те, що працював там нелегально.
Рідні навіть уже подумали, що з ним трапилася біда, бо ніякої вісточки не мали. Проте таки повернувся. Був худючий, як бамбук.
За тими поїздками розпалася сім’я. Та й чи лише в нього? Довгі розлуки часто розводять подружжя по різні боки. А він після тієї Чехії ніде їхати вже не захотів. Зупинився в рідному селі, де після смерті бездітної тітки залишилася хата.
Якось висока температура, яку ніяк не можна було збити, загнала його в лікарню. І там, зробивши відповідні обстеження, йому поставили жахливий діагноз - рак. Він аж здивувався – не може бути, почувається ж непогано. А через кілька місяців знову піднялася температура і він згорів за три дні. За організацію похорон взялася рідна сестра, яка Богдана доглядала разом із його дочками. Добре, що в Дубно є фірма, де одразу ж можна придбати все необхідне для похорону - рідним же не до того, аби бігати та все скуповувати. Тут аби душа витримала.
Найбільше переживали за його стареньку матір, яка по сибірських лісоповалах, куди енкаведисти спровадили 18-річною, загубила своє здоров’я. А ще боялися, що не переживе, адже втрачає другого сина. Із трьох дітей у неї залишилася лише дочка.
У тих сумних клопотах ніхто не звернув увагу на те, що Богданові дочки Зоя та Руслана тримаються якось відсторонено. Попросили їх, щоб нарізали коливо – під якимось приводом відмовилися, не зав’язали на хресті рушника, як то належить. Звернули на це все увагу, коли вони вийшли з хати, коли прийшов із місцевої церкви священик відправляти над покійником. І то більшість односельців гадала, що то через турботи.
Лише коли процесія рушила до церква, рідна сестра Богдана Галя, побачивши, що з найближчих родичів за труною йде тільки вона, підійшла до них:
- Дівчата, змилуйтеся, проведіть належно батька!
Але вони відмовилися, зіславшись, що у них інша віра і їм не можна. Не було їх і в старенькій церкві, якій, до речі, 170 років. Тоді люди стали перемовлятися і тихо обурюватися, що ж то за віра, яка забороняє рідній дитині провести в останню путь дорогу людину.
Коли труну з покійним несли на кладовище, а Зоя з Русланою стояли біля колодязя і спостерігали, тоді село загуло: де ж це видано, щоб діти не провели батька в останню путь, а були, як чужі? І тоді згадали, що вони, як і ще десяток односельчан, ходять до Української Православної Церкви (яка належить до Московського патріархату) в сусіднє село.
Їх ніхто не осудив, коли вирішили це, бо то справа особиста. Але більшість односельчан залишилася біля своєї церкви, хоча вона, так би мовити, поміняла свою приналежність, і стала Київського патріархату. Сюди ходив і Богдан. Місцевий священик і відспівав його, а односельчани провели в останню путь. Тільки дочок не було…
Прийняте ними у тій скорботній ситуації рішення зрозуміти важко. Не думаю, що цього категорично вимагав священик церкви, в яку вони ходять. Адже навіть сусіди проводжають в останню путь людей, яких шанують і які належать до зовсім інших не те що конфесій, а й релігій.
У нас свобода віросповідання – приймай у серце віру, яку хочеш – можеш стати баптистом чи кришнаїтом, католиком чи буддистом, ходи до православної церкви Київського чи Московського патріархату. Але є загальнолюдські цінності, яких дотримуються усі. І серед них – повага до покійника, яка полягає і в тому, щоб провести його в дорогу, з якої у наш світ немає вороття. Бо перш за все ми люди. А така категорична неприйнятність віри своєї рідної людини швидше за все розцінюється, як релігійна нетерпимість і зневага до її переконань, врешті, як зверхність.
- Це просто дурість! – відверто кажуть у селі.
До речі, не вперше чую, що в Дубенському районі рідні, які належать до іншої конфесії, не проводжають своїх родичів у останню путь. Звідки така нетерпимість? Хто вбиває їм у голови, що вони неначе оскверняться, коли підуть на кладовище, щоб віддати останню данину померлому?
Чомусь, коли ми потребуємо допомоги, не зважаємо на те, до якої конфесії, ба, навіть віри, належить жертводавець. Просто просимо не кинути в біді. І їхня підтримка нас рятує.
Коли б не ревний католик Мар’ян Зембала, який щодня носить подаровані йому квіти в капличку до Божої Матері, не зробив мені операцію, мене б уже не було. А він не питав, якої я віри, він просто рятував. І ксьондз, який напередодні відправив невеличкий молебень у палаті, теж не питав, до якої конфесії я належу, і хоча бачив, що хрещуся по-православному, простягнув мені облатку. Уявляю, як недужі люди сприйняли б мене, коли б принципово вийшла з палати, бо тут службу відправляє католик.
Коли у Зої згоріла хата, отець Іван, настоятель місцевої церкви, запропонував прихожанам скинутися, аби їй допомогти, і люди зібрали, те, що змогли. Зою ж не образило це. І взагалі, коли до отця Івана кидаються по допомогу (завезти дитину в лікарню, доправити в пологовий будинок породіллю чи хвору людину в лікарню), він не питає, до якого патріархату належать – заводить своє авто і їде.
Є елементарні правила співжиття і поваги до віри інших.
Звичайно, віра в Бога - справа делікатна, особиста. Але вважати, що ти забрудниш свою релігійну чистоту тим, що проведеш батька в останню дорогу, це вже занадто.
Адже той же Патріарх російської православної церкви Кирилл відвідував мечеть, а папа римський Павло Іоанн Другий навіть цілував Коран. І це ж не є зневагою своєї віри. Бо поважаючи іншу релігію, ми викликаємо повагу до своєї. А ми ж однієї православної віри. До речі, на Рівненщині налічується 30 різних релігійних конфесій. І всі ставляться один до одного з розумінням і повагою.
…Із вікна Зоїної хати видно кладовище, там лежить її батько. Поки що на його могилу вона не ходила.
Тетяна Ляшенко
Дубенський район
