Це були, в основному, молоді хлопці – з ампутованими кінцівками, травмованими обличчями, втраченим зором, а хтось в додачу ще й зі скаліченою психікою. Та, як не дивно, переважна більшість із них знову рветься в бій. Чекають, аби лише загоїлися рани. Кажуть: мають почуття вини, що не встигли завершити справу до кінця.
Саме сюди, до прохідної шпиталю, підійшов стрункий брюнет років 22-23. Знайомлюсь: звати Іван Лепеха, позивний “Джовані”. Розповідає, що народився в с. Бабин Гощанського району. Ріс і виховувався без батька. Мама Лариса – сільський фельдшер. Тільки вона знала, що її один-єдиний син через лічені години відправляється на схід захищати нашу землю у складі батальйону “Айдар”. Дідусь та бабуся в поважному віці, отож вирішили їх не турбувати…
– А як же кохана? - запитую.
– Знаєте, одному йти в бій легше, – відповідає мій співрозмовник.
Вже дорогою дізнаюся, що хлопець вступив спочатку до вишу в Луцьк. Та вже після першого курсу зрозумів: майбутня спеціальність – безперспективна. Тоді й подав документи до Київського національного університету біоресурсів і природокористування.
Студентське життя не встигло як слід стартувати, як в Києві розпочалася Революція гідності. Завирував Майдан. Іван, не вагаючись, кинувся у вир подій разом зі своїми друзями. Він добре усвідомлював: події в столиці - це черговий шанс його рідної країни піднятися з колін. Ніхто і гадки не мав, наскільки все серйозно. Разом із сотнями, тисячами патріотів в ніч з 18 на 19 лютого Іван окропив своєю кров’ю знамено боротьби за незалежність на вулиці Інститутській. Поруч із ним розірвалася світлошумова граната, а гумова куля поцілила в ногу. Після поранення хлопця госпіталізували до одного з медичних закладів Рівного.
– Ще не зовсім зійшли шрами на тілі після лютневих подій, ще не стихли біль і туга за втраченими товаришами, ще сам Майдан не очистився від кіптяви, а мені і побратимам доля приготувала нове випробування. На сході країни ставало гаряче... Все вирішилося спонтанно і само собою. Ще кілька годин тому я був студентом університету, а вже незабаром опинився в Луганській області, на базі батальйону “Айдар”, – пригадує Іван.
(Продовження. Початок на 1-й стор.)
Досить швидко Лепеха оволодів всіма видами стрілецької зброї. Та найбільше уваги приділяв кулеметам. Перше бойове хрещення одержав неподалік Новосвітлівки. А ще Іван, уже на війні, оволодів спеціальністю оператора безпілотних розвідувальних літальних апаратів. Хлопець дуже відповідальний і відданий справі, яку йому доручили. І хто знає, скільком побратимам врятував життя, коли саме він керував цим чудом техніки, адже безпілотник не зачепить розтяжки, його не захоплять в полон та й на міні не підірветься.
Іван розповідає, що батальйон “Айдар” є багатонаціональним та різноконфесійним добровольчим формуванням. Бійці майже двадцяти національностей захищають свою Україну. Є серед них і громадяни Російської Федерації, Грузії, Сербії, Білорусі.
На війні, як на війні. Хоча події на сході й дотепер називають антитерористичною операцією, тут чи не кожного дня гинули і продовжують гинути товариші. Можливо саме через такі обставини було ризиковано тісніше знайомитися, аби потім не було боляче від втрати близького друга. Та без побратимства на фронті неможливо. А ще бойовий дух бійців підтримують дитячі малюнки.
– Окреме велике спасибі волонтерам. Якби не вони, навіть важко уявити, що було б, – ділиться думками Іван Лепеха. – Країна не готова була до таких подій. А ще – накази командирів не обговорюють, їх виконують, якими б вони не здавалися дивними. Іловайського котла могло не бути, якби... Та що тепер розмірковувати. На ці події відповідь дадуть історики, політологи, час...
Ми щоранку святкуємо перемогу, хай маленьку, але перемогу, – продовжує мій співрозмовник. – Прокинутися живим після артобстрілу мінометами чи “Градами” – це вже перемога. З часом наші бійці за звуком навчилися визначати, що летить і звідки, а головне – де хоча б приблизно впаде це смертоносне начиння... Аби не зради, наша перемога була б у серпні минулого року. Та попри всі біди і негаразди найважливіше – лишитися людиною. Спочатку був відчутний опір місцевого населення, недовіра. Та значна частина мешканців Донеччини, Луганщини, скуштувавши “свободи”, стали лояльніше ставитись до добровольців.
Кожен із нас ділився з місцевим населенням хлібом, продуктами, ліками, одягом, – спокійно і виважено веде далі Іван. – Допомагаємо хоч якось лагодити житло. Ми зараз там, і перемога буде за нами. Не дивлячись на обставини та важкий час, я знайшов тут свою долю... І тому сьогодні війна на сході для мене – вже особиста справа. Я захищатиму свою землю й малу батьківщину моєї коханої, яка народилася і мешкає в Старобільську Луганської області. В мене жодного разу не виникло почуття помсти, але боротися за кожний метр своєї землі – це святий обов’язок кожного патріота.
Війна руйнує будинки, вбиває, калічить людей. Особливо важко, коли гине цвіт нації, кращі з кращих. Боляче війна вдарила і по родині його коханої Ірини. Її мама – українка, тато — росіянин. Він з молодшим братом покинув Україну і виїхав до Російської Федерації. А от мама та Ірина залишилися. До початку воєнних дій на сході Ірина навчалася в Луганському Східно-Українському національному університеті імені В. Даля. Дівчина не захотіла залишатися в окупованому Луганську. Повернулася на малу батьківщину в Старобільськ. Вони приїздили на Рівненщину, на батьківщину її коханого на Різдво. Тоді й отримали благословення від мами Івана, бабусі та дідуся на щасливе, мирне подружнє життя.
– Так, я знайшла свою долю. Ми з Іваном випадково зустрілися прохолодного осіннього дня. Просто на вулиці, – розповідає Ірина. – У такий нелегкий для всіх час, хто б міг подумати чи уявити... Але вже тоді серце моє відчуло: життя має змінитися. З того ж дня воно почало стрімко набирати оберти. І ось тепер я — дружина солдата, воїна, який не боїться нічого, а головне – мужньо бореться за нашу Батьківщину. З гордістю можу твердо сказати: я дуже пишаюся своїм чоловіком. На прикладі нашої сім’ї ми показали і довели, що схід і захід можуть бути разом і повинні такими бути! Усе своє життя я прожила на Луганщині, а Ваня — на Рівненщині. Дві далекі-далекі, майже крайні точки великої країни зійшлися в одну.
Так, війна — це горе для кожного українця, це біль, втрати, смерть. Вона торкнулася кожного і не залишила байдужим нікого. Та зовсім неочікувано для нас, вона пустила малесенький світлий промінь і поєднала два життя. Дуже нелегко, непросто. Втомившись від постійної напруги, ніколи не знаєш, чого чекати наступної миті. Цю втому я відчуваю навіть через трубку телефону. І так день за днем.
– Що я відчуваю, коли він на фронті? – риторично запитує себе Ірина. І відповідає: – Хвилююся. Не можу спати. А коли засинаю — сниться війна. Звичайно, Вані стараюся не показувати свої переживання, бо знаю, що йому й так нелегко. Постійні чергування, щохвилинна небезпека, на прицілі у ворога... У трубці чую постріли. А далі слова: “Повна бойова... Передзвоню. Кохаю тебе”. Гудки. Серце починає битись повільніше. Іноді здається, що от-от зовсім зупиниться. Я не знаю, скільки це триває — лічені хвилини чи години. Час завмирає до наступного його дзвінка. Здається, у ці моменти я починаю розуміти значення слова “вічність”.
Вірю і знаю, що скоро настане той довгоочікуваний день, коли я почую найзаповітніші слова: “Кохана, все закінчилося. Я повернувся до тебе”. Я не зможу стримати сліз і просто мовчки обійму свого рідного коханого чоловіка. Я знаю, що той день прийде у кожний дім, і що він закарбується назавжди в пам’яті та серцях мільйонів. І буде він затоплений сльозами. Та нарешті на цей раз сльози будуть литися від щастя. Я буду молитися Богу, аби якомога швидше наблизилась та найбажаніша, вистраждана, омита кров’ю і потом, гіркими сльозами, витримана мужністю, вистояна, здобута Перемога. І нарешті запанує Мир. А ще ми прийняли рішення переїхати на постійне місце проживання на Рівненщину, на древню, синьооку Волинь.
• З “Джовані” та його
дружиною Іриною спілкувалася
Любов Ярмолюк, член Національної спілки журналістів України
