Сьогодні в Україні відзначають День добровольця. Хоча сказати відзначають - заголосно, адже у зв’язку з коронавірусом скасовано всі масові заходи. Тож уже з учорашнього дня представники влади в деяких районах провели невеликі за чисельністю зібрання, на яких вшановували пам’ять загиблих за Україну добровольців.
На щастя, зараз добровольцям на законодавчому рівні надано статус учасників бойових дій. Тож саме час згадати й тих, кому вдалося вижити у воєнних перипетіях.
Kateryna Halushka розповідає на ФБ-сторінці проекту Повернись живим про одну із жінок, котра добровільно вирушила на війну .
Український дім на Європейській площі. Збираються люди. Формується батальйон «Айдар». Серед них і Тетяна Борисенко. Вона була медиком під час Революції Гідності, де отримала отруєння талієм, проте це не стало їй на заваді, аби вирушити на війну і рятувати людей там,
5 вересня 2014 року бойовики так званої «ЛНР» влаштували засідку, в якій загинули 38 айдарівців. Невідомою була і доля зниклих: чиїсь тіла лишилися на ворожій землі, хтось міг потрапити у полон.
«Я вже у віці, я життя бачила. Тим паче я просто медик. Піду туди і спробую домовитися», – говорила комбату Тетяна Борисенко, хоч і було зрозуміло, що вона може там загинути.
На блокпосту поблизу Веселої Гори її зустріли чеченці, які подзвонили до вже окупованого Луганська. Результатом стала домовленість, що о 15:00 відбудеться обмін, за умови, що українців приїдуть забирати лише жінки-медики. Тетяна передала інформацію до штабу, взяла з собою 20 мішків для тіл, яких, за повідомленням бойовиків, мало б вистачити. Проте разом із Тетяною до посту пішов капелан.
В секунду на них з червоної машини вискочили бойовики: почали щосили бити, вдягли мішки на голову і закинули до кузова. Везли довго, і Тетяна думала, що на розстріл. Але їх привезли до будівлі моргу. Там всередині вона побачила багатьох хлопців у військовій формі з українськими прапорами – всі були сильно побиті, обличчя закривавлені. Там же на наручниках мертвим висів і водій з їхнього батальйону, а в коридорі лежав боєць із розтрощеним черепом.
Спочатку медик сиділа у підвалі з іншими полоненими: одного за одним їх виводили на допити, і коридорами розліталися лише гучні крики. Потім забрали і Тетяну. Довго били, зламали ніс, сильно забили голову, порвали речі. Лупцювали кожні дві години. Бойовики нахабно кидалися фразами, що «айдарівців живими не залишають».
Пізніше її та ще 12 полонених забрали та відвезли до іншого місця. Там, на думку Тетяни, допит вели люди з ФСБ чи ГРУ: аби переконатися, що вона медик, нові кати ставили професійні медичні запитання. А ще вони цікавилися грузинами в українських підрозділах.
У полоні терористів Тетяна провела 24 дні. Спочатку її взагалі не годували. Медик пила брудну воду з каністр, в туалет ходила під себе там, де й сиділа, і тільки пізно вночі або вдосвіта всіх бранців виводили до виритих у полі ям. А ще одного разу приїхали чеченці: вони примушували жінку до сексу, погрожуючи, що в разі відмови розстріляють наших бійців.
Якось Тетяна наважилася попростити іншу камеру, на що у відповідь їй тицьнули пальцем на дерев’яну труну: «Ось цю можемо запропонувати».
«З нас намагалися зробити тварин… Хотіли розтоптати нашу гідність. Але нас не зламаєш. Хоча часом вже й хотілося кулі в серце – тільки б не бачити цього жаху навколо».
2 жовтня 2014-го у Станиці-Луганській відбувся обмін, у який Тетяна вже втрачала віру. На території України «мама Таня», як потім її стали називати хлопці з Айдару та 128-ї бригади, розгорнула прапор України, що його прикрашали підписи бійців, які лишалися в полоні. Це допомогло деяким родинам дізнатися, що їхні сини ще живі.
«Про тих полонених, які пройшли справжнє пекло, пишуть мало…» – хилить голову «мама Таня».
