Здавалося, час лікує, але біль гірких наслідків Чорнобильської катастрофи не можна вгамувати. Він нестерпно пече…
Чорнобильська земля славилася чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами, та тільки - до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді вона стала називатися зоною, територією, непридатною для життя, адже таїла в собі страшну небезпеку. А щоб не дати змоги їй поширитися далі, ще тривалий період після аварії ліквідатори одягали маски й респіратори і мовчки жертовно йшли на війну з ворогом, який не знав ні жалю, ні милості, й виконували призначений долею обов’язок. Серед них був і рівнянин Микола Гайбонюк.
- У березні 1987 року я отримав повістку з військкомату для проходження медкомісії, після якої мене відправили на спецзбори до Білої Церкви, що мали тривати півроку - пригадує Микола Дмитрович. - Попав я в полк Прикарпатського військового округу 2 квітня. Зустрів дуже багато знайомих. Отож довелося служити з Юрієм Кічатим, Миколою Савчуком, Григорієм Хилею. Переважно в полку солдати були з Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської областей, а офіцерський склад – із Рівненської та Волинської. Звичайно, були і кадрові офіцери - начальник штабу і командир батальйону, але загалом штат формувався за рахунок офіцерів запасу.
Перші враження від відвідин Чорнобиля залишили гнітючі враження: спорожнілі будинки з розбитими вікнами, незачиненими дверима, пустки, від яких віяло холодом, й жодної живої душі на вулицях.
- Було відчуття якоїсь внутрішньої напруги та сильного нервового збудження, - ділиться спогадами Микола Гайбонюк. - Їдеш по дорозі - справа і зліва дротяні загорожі, а на городах незібраний урожай. Найважче було дивитися на пшеницю, ячмінь, що залишилися в полі. Психологічно було дуже тяжко.
Полк, в якому служив Микола Гайбонюк, стояв за 10 кілометрів від 30-кілометрової зони. Але, зважаючи на те, що перетин пропускних пунктів при поверненні назад забирав дуже багато часу, адже «дозу» набирали не лише люди, а й транспорт, який доправляли на санобробіток по кілька разів, командування вирішило розмістити мобільну частинку полку в самому Чорнобилі, за 18 кілометрів від станції, в приміщенні колишнього медучилища. «Комфортними» умови проживання там назвати було важко. Якщо на той момент у Рівному рівень радіації був 17 мікрорентген на годину, то в аудиторіях медучилища, де довелося жити, було 20-25 мілірентген, що в 1000 разів більше норми. А от у зоні, біля тих об’єктів, де доводилося працювати, було і до 20 рентген на годину.
Солдати й офіцери виконували різні роботи: будували дороги, вертолітні майданчики, вивозили зі складів різні товари, що підлягали знищенню, мили переходи до станції. Миколі Гайбонюку випало керувати роботами на ліквідації Рудого лісу, що ріс поблизу станції. Було гірко пускати від пилку сосни, які досягли вікової зрілості, але дерева стільки набрали в себе радіації, що стали небезпечними.
- Якщо на землі було 10-20 мікроренген на годину, то на стовбурах дерев набагато більше, - розповідає Микола Дмитрович. - Отож наші роботи в лісі по часу тривали недовго, тому що була певна добова норма, і ми не мали права її перевищувати. Дозиметрист міряв, яка радіація, а я, коли розставляв людей, по годиннику прикидав, скільки можна в тому місці працювати – кому 20, кому 30 хвилин. У групі завжди було чоловік пятнадцять. Поки розставив останніх, то перші вже закінчували роботу.
Ліс валили бензопилами, частину ж роботи виконували лісопильні машини. Далі ці дерева розкряжовували на три-чотириметрові куски, обрубували гілляки й скидали все у вириті екскаваторами великі котловани. Наверх насипався пісок, а після того, як роботи були завершені, було завезено шар грунту до метра і висаджено новий ліс. А тому й обурюється Микола Гайбонюк невігластву деяких військових, котрі пропонували підпалити цей Рудий ліс, не розуміючи, що тоді б рівень радіації піднявся у понад 150 разів. А ще при виконанні робіт у зоні було таке золоте правило: не стояти на одному місці.
- Чому? А дуже просто: дозиметрист перевірив територію, чисто, можна працювати, – говорить Микола Дмитрович. - А через 5 хвилин принесе вітер листочок, а на ньому мікрочастинка, яка буде так світити, що достатньо кількох хвилин, щоб отримати відповідну «дозу». У мене був там товариш, тезка Коля, з Житомира. У нього волосся було чорне, смолянисте, а за 10 днів перебування у зоні повернувся напівсивий. Єдину медичну процедуру, яку нам робили – брали аналіз крові з пальця, визначаючи число лейкоцитів. І від їх кількості приймалося рішення: можна людині продовжувати перебувати в зоні чи варто за станом здоров’я відправляти її додому, щоб не захворіла на лейкоз. Кожен тиждень, що я там був, число лейкоцитів на одну одиницю добавлялося. А тому встиг набрати норму раніше наміченого строку і звільнився за два місяці перебування в зоні.
Наслідки Чорнобиля на здоров’я людей майже не досліджені. Якщо можна простежити миттєвий вплив радіації, то значно віддаленіший у часі передбачити важко – він покаже себе лише через кілька поколінь. Хоча Микола Гайбонюк не жалкує, що довелося пройти через чорнобильське горнило. Нині він активно працює в організації «Союз Чорнобиль України», й разом зі своїми побратимами намагається протистояти тому, щоб парламентарії не перекроїли «чорнобильське» законодавство, передбачаючи внести зміни щодо надання пільг і соціальних виплат.
- Чи жалію я, що все це пройшов? – запитує чоловік. - Не жалію. Хоча перебування в Чорнобилі мені здоров’я не додало, але подарувало справжні людські стосунки. В основному нинішній мій круг друзів – це чорнобильці, з якими ми спілкуємося, у нас спільні інтереси, спільна мета. Проблеми Чорнобиля не вирішені, далеко не вирішені. Ми свій обов’язок перед державою, народом, Європою виконали, здоров’я там своє залишили і хочемо, щоб держава виконувала свої обов’язки перед нами. Масово йдуть суди в Україні, де люди піднімають питання щодо пенсійних виплат. Здавалося б, живемо в одній державі. Але виходить так, що ліквідатори в одній області добилися в суді справедливості, то чому такі ж самі люди в інших областях змушені подавати позови знову? Адже це аналогічна справа, всі ми маємо однаковий статус.
У 2008 році Микола Гайбонюк побував із делегацією у місцях, де доводилося працювати. Усе там заросло деревами, піднявся молодий ліс, навіть будинків не видно. І від цього на душі лише додалося болю.
Ось уже 25 років дзвони Чорнобиля стукають у наші серця, змушують зупинитись і озирнутись на той страшний 1986-й...
Заростають деревами, кущами, травою опромінені міста і села. Вони порожні. Чи не за свою байдужість та самовпевненість пожинаємо катаклізми та аварії? Прагнучи приборкати та зробити «мирним» атом, не зогледілись, як збудували на своїй землі Чорнобильську зону. А події, що сталися в Японії на Фукусімі, нагадали нам, що атомний монстр жорстокий і з ним легковажити не можна.
Ольга Дем’янчук
