Свої думки щодо пенсійної реформи розповів газеті “Вісті Рівненщини” голова Дубровицької районної організації Аграрної партії України Анатолій Улітко.
- Ми, аграрії, маємо власне бачення того, як захистити пенсіонера, і готові реалізовувати його на практиці.
Середній розмір пенсії на Рівненщині — це щось подібне до середньої температури хворого по лікарні: нібито виходить гарна цифра 36,6, але якщо зазирнути в кожну палату — райдужні ілюзії випаровуються. В середньому по області пенсія становить нині 1391 гривні 48 копійок. Чиновники звітують, що це більше, ніж у той час торік “аж” на 27 гривень 86 копійок. На скільки все подорожчало за той самий рік — відчуває кожен із вас ледь не щодня, відвідуючи базар чи магазини. При цьому багато пенсіонерів продовжують отримувати мінімальну пенсію 949 гривень. На такі гроші не розживешся — тут аби кінці з кінцями звести. Щоправда, днями Уряд оголосив про підняття мінімальних зарплат і пенсій — звичний крок влади перед виборами. Воно, здавалося б, радіти, але чомусь видається, що “покращення” у своєму гаманці більшість літніх людей і відчути не встигне — вистачить лише раз відвідати базар і найближчу аптеку...
Але й на такі мізерні суми грошей у Пенсійному фонді бракує вже сьогодні. Нині в Україні кожен працюючий утримує півтора непрацюючих — пенсіонерів і безробітних. Між тим, чисельність населення щороку зменшується, а отже, і утримувати Пенсійний фонд за рахунок зарплат працездатних громадян стає все важче.
Багато хто вважає, що нинішня пенсійна система, яку називають “солідарною”, полягає в тому, що з працюючого утримують податки до Пенсійного фонду, які згодом повернуться йому ж у вигляді пенсії. Проте, насправді це не так. Пенсійні відрахування ідуть у загальний “котел”. А потім вже перерозподіляються серед пенсіонерів, причому не майбутніх, а нинішніх.
Більшість цивілізованих країн свого часу зіткнулися з тими самими проблемами і вирішили їх, провівши пенсійні реформи. У нас в Україні теж визначили напрями реформування пенсійної системи — ще 2003 року, коли Верховна Рада ухвалила закони “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Проте, поки що все здебільшого обмежилось підняттям пенсійного віку, яке наробило стільки галасу і викликало стільки обурення. Воно й зрозуміло: при нашій тривалості життя, при нашій доступності лікування значна частина тих, хто нині працює, ризикує просто не дожити до пенсії.
Саме тому Аграрна партія України головною метою пенсійної реформи вбачає створення таких умов, коли приватний бізнес перебере на себе пенсійний захист. І винаходити велосипед тут не потрібно. У більшості країн вже існує так звана трирівнева система пенсійного забезпечення, яка дозволяє захистити пенсіонера.
Перший її рівень — це державна солідарна система. Це саме та система, яка нині працює в Україні: зібрали внески з усіх працюючих і спрямували в єдиний “котел”, звідки потім виплачують пенсії сьогоднішнім пенсіонерам. Тобто — діти платять за батьків; той, хто працює, утримує того, хто не працює. Ось тільки в більшості цивілізованих країн із цього фонду платять лише мінімальні пенсії. Решту людина заробляє собі сама, а держава їй у цьому допомагає, а не вставляє палиці в колеса. Для того й призначені наступні два рівні пенсійного забезпечення.
Другий рівень — це обов’язкове персональне пенсійне страхування. Це коли працівник і роботодавець регулярно відраховують кошти на особистий рахунок працівника. І звідти він потім отримує пенсію. У нас в Україні елементи цієї системи вже почали запроваджувати, але поки що ми — лише на початку цього шляху.
Третій рівень пенсійного забезпечення — це те, що людина добровільно собі відклала. У розвинених країнах майже 60 відсотків доходів пенсіонерів — це саме такі накопичення. У нас про це поки що можна лише мріяти. При слові “накопичення” більшість наших пенсіонерів з гіркотою згадують вклади, які згоріли на ощадних книжках колишнього СРСР. Відтоді більшості літніх людей — не до заощаджень: тут аби вижити на жебрацьку пенсію.
Зрозуміло, що нинішня ситуація вічно продовжуватись не може. Рано чи пізно нам все одно доведеться почати жити і працювати за тими законами, за якими давно живе і працює цивілізований світ. Тобто держава гарантуватиме мінімальний соціальний захист усім, але при цьому стимулюватиме приватне пенсійне страхування, щоб люди мали змогу ще й самостійно відкладати собі на старість.
Зрозуміло, що для цього потрібен передусім стабільний і поступальний розвиток економіки. І тут аграрії також знають, що обрати пріоритетом: сьогодні найбільш перспективною галуззю економіки держави є сільське господарство. Саме воно дає державі найбільше валютних надходжень — 17 мільярдів доларів минулого року. Саме в аграрному виробництві прямо чи опосередковано задіяно дві треті працюючих в Україні. Саме аграрне виробництво дає 27 відсотків ВВП держави і займає 70 відсотків економіки, її шанс на стабільний ріст. Тоді й зарплати зростатимуть, і на пенсії вистачатиме.
А для того, щоб наша ключова галузь економіки мала змогу не просто нормально розвиватись, а й рости — трудівники сільського господарства повинні мати гідне представництво на всіх рівнях влади: від сільської, селищної, районної ради — до міської та обласної, а згодом — і Верховної. Люди, які знають, що таке праця на землі, і економіку піднімуть, і про пенсіонерів подбають. Адже повага до старших — у споконвічних традиціях України. А хто як не аграрії захистить і примножить віковічні цінності нашого працьовитого люду!
