Кімната психологічного розвантаження затишна. Гарні стіни. Щільна тюль прикриває на вікнах товсті грати. А веселе маєво тюльпанів, які квітнуть на фотошпалерах, веселить душу.
...Вони сиділи переді мною якраз навпроти вікна, наче на якійсь галявинці у парку, троє звичайних приємних юнаків, котрі, будучи на волі, десь працювали б чи вчилися, сиділи б в інтернет-клубах, ходили з дівчатами на танці. А тут, у Дубенській виховній колонії, вони вихованці, за плечима яких – солідна стаття Кримінального кодексу – вбивство. Але вони не ремствують і кажуть, що заслужили і розплачуються за свій вчинок і свою нерозважливість.
“Та ми взяли всього 150 гривень і золотого ланцюжка…”
- Я сам у всьому винен. Дурний був, а мама ж застерігала, – зітхає Павло. – Все робив, як хлопці. А закінчилися мої пригоди ось тут. Вчитися не хотів, лише грати у футбол, та ще приятелі на наркотики підсадили. От і якось уночі, п’яні, перестріли жінку. Вирішили пограбувати. Взяли у неї лише 150 гривень і золотого ланцюжка. І за це позбавили людину життя. Тільки, якщо чесно, то про це думати не хочеться. Важко. А ще дуже шкода маму, вона сама мене ростила, працювала на двох і трьох роботах, щоб був якийсь статок. А я її так підвів. І тепер вона до мене сюди їздить, передачі возить, тривожиться.
На мить Павло відводить свої темні очі, в яких щось зрадливо зблискує. А що? Жаль до мами чи до себе? Напевно, і до неї, і до себе одночасно. Проте добре, що це вже оцінив. Та й як не оцінити, адже у Дубенській виховній колонії він уже чотири з половиною роки. Попереду – ще п’ять.
Подумати було коли. Та й подивитися критично на себе й на свій вчинок, який привів за грати, допомагають і вихователі, і психологи. А ще, зробити висновок. І саме правильний висновок. А це у віці 14-16 років непросто. Проте спільними зусиллями вдається.
Якщо вдома Павло вчитися не хотів, то тут закінчив школу. У минулому році складав ЗНО, щоб вступити заочно в університет, але не добрав балу. Цьогоріч подав заяву знову. Освіту ж, як уже зрозумів, за плечима не носити. А ще здобув у ПТУ кілька спеціальностей.
– Так хочеться на волю! - Аж зітхає. Проте чекати ще довго. Але ж надія не згасає.
Порада стороннього:
Павлушо, коли до тебе на побачення приїде мама, поцілуй їй руки. Поцілуй. За те, що ти є на світі. За те, що так про тебе піклувалася й піклується. За те, що так самовіддано й жертовно тебе любить. І попроси пробачення за те, що додав її життю болю.
“Навіть у найгіршій ситуації треба шукати щось краще”
…Спочатку вночі він часто аналізував, як так сталося, що опинився тут, де на високих мурованих стінах дроти з гостряками і грати. Його душа від болю й сама була, наче сколота, і кровила. Тільки нікому цього не показував. Але вихователь, напевно, це розумів і старався якось підтримати новачка, аби не впав у відчай. Адже знав із його справи, що хлопчина ріс без мами – вона померла, коли йому було 8 років. Батько старався виховувати сина, але за роботою не часто вистачало часу. А коли виповнилося чотирнадцять, хлопцеві, як і усім підліткам, хотілося самоутвердження. Часто, як буває у підлітковому середовищі, – тебе поважають, якщо маєш гроші. Дружок підбив пограбувати помешкання. І він погодився. Вкрали там якісь дрібниці. А через місяць вони вбили людину. Говорити про це Дмитро не хоче. Лише зазначив:
– Я там був, але не вбивав.
Проте його порахували співучасником і строк дали чималий – 13 років позбавлення волі.
Мені не хотілося ятрити йому душу – було видно, що хлопець чимало пережив, передумав, зробив висновки. І висновки були позитивними – треба не дати собі опуститися, і навіть із цієї біди, яка з ним трапилася, треба вийти людиною. Людиною, а не зеком. Він так і каже:
– Навіть у найгіршій ситуації, яка склалася в тебе у житті, треба вміти знайти щось хороше. А умови для цього тут, у Дубенській виховній колонії, є. Раніше вчитися не хотів, трійка була звичайною оцінкою. А тут взявся за навчання, успішно закінчив школу, тепер вчуся в університеті “Україна”. Вирішив освоїти спеціальність діловода, адже юристом із таким минулим бути вже не зможу. А ще у нашому профтехучилищі освоїв спеціальності – і зварювальника, і обмотувальника, - що тільки можна було. Я оптиміст, незважаючи ні на що.
Дмитро - активний учасник художньої самодіяльності, найкращий декламатор і конферансьє, один з найактивніших читачів бібліотеки, пише вірші. Незабаром йому виповниться 22 роки, отже решту свого строку йому доведеться відбувати в колонії для дорослих.
– Буду подавати Президенту прохання про помилування. Шкода, якщо якийсь чиновник байдуже відкладе його вбік, - каже з гіркотою. – Хоча так хочеться надіятися, що відпустять на свободу. Я знаю, що накоїв. Але, якби ви знали, як хочеться додому!
У нього вийшло так – для того, щоб стати цілеспрямованою людиною, зростати духовно, розібратися у загальнолюдських цінностях, йому довелося потрапити за грати. Але тішить те, що хлопець тепер абсолютно інший ніж тоді, коли потрапив сюди – став по-іншому оцінювати світ, його цінності, має глибокі погляди на життя.
– Так, колонія допомогла мені багато з чим розібратися, викинути непотрібне, наносне. Я став інший. Напевно такий, який був десь там, у глибині душі, але розгубив за якимись дурницями. Але… краще тут не бути. Краще таким ставати на свободі, не чинячи нікому навіть найменшого зла. А ще тим хлопчакам, яких вабить кримінальне життя, скажу, що не варто на нього міняти свободу, - каже Дмитро.
Порада стороннього:
Дмитре, напиши книжку про пережите, передумане. Ти зможеш! Може, вона стане застереженням для інших. Знаю: вважаєш, що до порад інших молоді не прислухаються. Але ж хтось тебе почує і зупиниться...
“У тому, що сталося, звинувачую лише себе”
… Того літнього дня у Бориса був день народження – йому виповнилося п’ятнадцять. Разом із друзями зібралися відзначити. Було весело, було п’яно, було безшабашно. І саме тоді до них підійшов якийсь чоловік і став просити закурити. Вів себе нахабно. А хлопчаки, підігріті алкоголем, втратили почуття міри. Борис відчував себе дорослим, і коли грубощі незнайомця перейшли межу і він почав погрожувати, підліток вхопив ніж.
– У тому, що сталося, звинувачую лише себе, - каже. – Звісно, шкодую, що так трапилося. Але ж назад вже нічого не повернеш…
Не повернеш того літнього дня, тих мрій, того підлітка, яким він тоді був. Є нинішній Борис, який, незважаючи на те, що з ним сталося, прагне залишитися людиною, не поставити крапку на своєму житті, не опустися.
Для цього робить усе, що може – закінчив школу і за прикладом Дмитра, мріє навчатися в університеті “Україна”. Борис хоче, аби роки, які доведеться відбути за гратами, були не вантажем, який все життя тягтиме його назад, а тими, які все ж допоможуть зробити крок вперед.
У Бориса прекрасний голос, і під час всеукраїнського конкурсу “Червона калина” він посів друге місце.
– Дуже вдячний Ользі Іванівні Миронюк, яка допомагає розвивати мої здібності. Вона хороша жінка. Взагалі тут, хоч ставляться до нас вимогливо, стараються підтримати, допомогти.
Звісно, він хотів би стати співаком. І у нього є талант. Але розуміючи, що життя складне, старається поєднувати піднесене із земним – здобув різні професії в ПТУ.
Порада стороннього:
Борисе, не здавайся. Вір, що ти зможеш стати відомим співаком!
“Ми працюємо на перспективу”
- Не дивуйтеся, але саме так – на перспективу, на перспективу чужого життя, тобто наших вихованців, аби вони, відбувши покарання, змогли стати у житті нормальними людьми, а не тими, хто знову поповнить зони, але вже для дорослих. Ми намагаємося всілякими методами достукатися до душі підлітка, допомогти оцінити свій вчинок, який привів на лаву підсудних, а потім розібратися, де справжні цінності, а де оманливі. Хочемо, щоб наші вихованці задумалися, що таке добро, а що - зло, щоб, відбувши покарання, більше ніколи не поверталися до того, що їх привело до нас. Ми намагаємося робити все від нас залежне. Але треба, щоб і наші вихованці хотіли працювати над собою, – каже заступник начальника Дубенської виховної колонії з соціально-виховної і психологічної роботи Олег Рицько.
Сьогодні в колонії перебуває понад 100 вихованців. Злочини, за які вони засуджені, вважайте, уособлюють чи не увесь Кримінальний кодекс. Строки ув’язнення - від трьох аж до п’ятнадцяти років. Дев’ятеро мають великі строки покарання.
Звичайно, підлітки потрапляють сюди дуже складні, ті, кому довелося багато пережити і побачити. У більшості є лише мама, котра за прагненням заробити хоча б на харчі та одяг сину, десь випускає його із виду, і він потрапляє у погану компанію. Час, коли тут перебували синки “крутих” батьків, вже минув. Потрапляють і такі, хто не вміє ні читати, ні писати. Цьому в колонії не дивуються. Таких вчать за індивідуальними програмами, аби вони наздогнали своїх ровесників. Потрапляють і такі, хто забув, що потрібно митися і навіть боїться води і мила. Просто дитина жила десь по підвалах, по якихось закутках, у ящиках і нічого не бачила. Був хлопчина, який, лягаючи спати, навіть знімав із ліжка простирадло і вкладався на матрац. Коли запитали, навіщо це робить, пояснив: “Воно ж може замазатися”. Ліг на простирадло лише тоді, коли пояснили, що щотижня його міняють.
Звісно, тут розуміють, що мають справу з підлітками. Але іноді їхні злочини працівників колонії шокують. Наприклад, внук прийшов до свого діда. Попросив закурити, той не дав. За це він його убив. Як це пояснити, як зрозуміти? А треба ж і такій дитині допомогти.
– Стараємося наставити на розум, щоб заблукала душа розібралася, що у житті головне, а де просто бруд, який ламає життя, - розповідає Олег Рицько. - Звичайно, вихованці отримують у нашій школі середню освіту, цьогоріч шестеро готуються до зовнішнього незалежного оцінювання, а в ПТУ – різноманітні спеціальності, аж 12. Принаймні, більшість із вихованців має їх кілька. І саме таких, які допоможуть молодим людям стати на ноги, коли вийдуть на волю. Ми даємо всі шанси, щоб вони не потрапили в місця позбавлення волі знову.
Але іноді розуміють, що той, хто відбув покарання, повернеться знову, тільки у в’язницю для дорослих. І найчастіше тому, що найрідніші люди його не підтримують, а відвертаються. Було ж так, коли працівник колонії привіз додому неповнолітнього, а мати, побачивши сина на порозі, почала репетувати: “Навіщо ви мені його привезли? Я його бачити не хочу! Не пущу! Хай іде, куди хоче”. – І зачинила двері.
Вісімнадцять вихованців колонії – сироти. В одного з них була лише мама. Але коли поїхала на заробітки в Італію, загинула. Бабуся й дідусь дати йому того, що сьогодні хоче сучасний підліток, не могли. От і пішов красти. Звісно, попався. Чи варті ті речі, які він взяв, кількох років, проведених за гратами? Ні! Ніякі гроші, ноутбук, кросівки чи золоті прикраси, не варті того, аби провести кілька років в ув’язненні. Недаремно ж Борис каже: “Хлопці, думайте, що робите, думайте над своїм майбутнім і не вважайте, що ваші рідні нічого не розуміють. Зайняти себе є чим – спорт, навчання, робота, дівчата”.
Часто слідом за підлітком приходить і виконавчий лист, за яким він має повернути пограбованій людині збитки. Нині найбільша сума – 15 тисяч гривень 21 копійка.
– Ми після відповідного навчання надаємо таким роботу, аби вони, якщо не повністю, то хоч частково змогли покрити свої борги, - каже Олег Станіславович.
А ще в колонії намагаються розвивати здібності підлітків. Тут можна займатися музикою, співати, танцювати. А всеукраїнський фестиваль “Червона калина” стимулює до творчості. Минулого року вихованці Дубенської колонії зайняли на фестивалі друге місце.
– Чесно кажучи, ми гордимося, що нашу колонію називають “червоною зоною”. Це означає, що правильно виконуємо завдання, які стоять перед нами, – каже Олег Рицько.
• Тетяна Ляшенко
