Коли почула стартовий сигнал, летіла, наче хтось випустив із пращі. І перешкоди наче й не були перешкодами. Чотириста метрів рівнянка подолала менше, ніж за хвилину! А потім дізналася – вона третя! Отже стала бронзовою призеркою першої Юнацької Олімпіади, яка відбулася у серпні цього року й якій брали участь спортсмени з понад 200 країн світу.
Стояла на п‘єдесталі пошани і гордість сповнювала серце не за себе, а за жовто-блакитний прапор, що здіймався вгору. За свою Україну.Відмова на користь… кохання
… Лєна Колесниченко з дитинства звикла до стадіонів, тренувань, змагань. Для неї це було звичайною справою. Адже тато Дмитро Євгенович часто брав її з собою. А він був спортсменом, майстром спорту з бігу з бар’єрами - ним став у дев’ятнадцять років,чемпіоном Європи серед юнаків.
Свого часу під час якихось серйозних змагань йому запропонували залишитися у США - тамтешні тренери вбачали в ньому великий потенціал і вважали за доцільне вкладати в нього гроші, щоб він міг досягти найвищих спортивних результатів. Звісно, пропозиція була звабливою, але, він, подумавши, відмовився. І примусила його це зробити… любов.
Просто там, у Рівному, в нього була дівчина, яка, як він знав, ніколи не покине Радянський Союз. Закохався у неї ще у п’ятому класі, коли вона вперше переступила поріг їхнього класу. Побачив Інну й серце завмерло. Йшов час, а кохання було першим і останнім – хай які гарні дівчата не кидали на нього звабливі погляди. Ось тому й відмовився від пропозиції американців. Звісно, можливо, тоді життя в Дмитра Колесниченка склалося б по-іншому, але й тоді поруч із ним не було б прекрасної коханої жінки, їх двох доньок і гарної сім’ї.
Талант у спадок
Лєна Колесниченко подолала свою першу дистанцію з бар’єрами… у вісім років. Просто на стадіоні “Авангард”, куди прийшла з татом, тренер, який займався саме цим видом спорту, запропонував дівчаткові спробувати себе. І диво! Дівчинка пробігла для першого разу просто чудово! Навіть хтось із присутніх тренерів, який спостерігав за нею, запитав:
- Це не Діми Колесниченка дочка?
- Це було дивовижно! Діти по-різному це роблять, а вона вперше подолала відстань так, наче вже з півроку тренувалася! – говорить нинішній Лєнин тренер Вадим Подолянко, який був присутній при цьому. – Напевно дала про себе знати спадковість, адже Лєнин батько займався саме бігом з бар’єрами.
Ось так із восьми років для Лєни Колесниченко почалася дорога у великий спорт. Почалася з бігової доріжки на рівненському стадіоні. Із старань тренера. З затятості самої дівчинки. З її здібностей, які потрібно було розвивати.
Але потренувавшись чотири роки, подаючи серйозні надії у такому важкому виді спорту як біг із бар‘єрами, Лена… покинула все. Як не просив тренер, як не переконував тато, як не радила мама, а вона не хотіла більше ходити на стадіон. От не хотіла й усе! Зате подалася з молодшою сестричкою Олею на плавання – вона водила її у басейн, тому й самій захотілося займатися цим видом спорту. Вдома її більше не чіпали – хай сама обирає вид спорту. А чи не обирає зовсім – у родині поважають думку інших.
Почати знову і перемогти
Пройшло два роки, і Лена заскучала за тренуваннями, за тренером, за духом боротьби, який дає спорт. І, як не дивно, за той час, коли “сачкувала”, не втратила навиків. Навпаки стала ставитися до занять серйозно, хотіла досягти успіхів. Тренувати її взявся татів друг – Вадим Подолянко. Він, до речі, свого часу забирав Лєну та її маму з пологового будинку, бо тато був на чергових змаганнях. Тоді взяв на руки маленький згорточок і не відчув, що ця дівчинка колись стане його гордістю, подарує йому відчуття упевненості у своїй роботі, щастя за перемогу своєї спортсменки!
Після повернення для Лєни спорт став улюбленою справою, а не просто забавкою, як був раніше. Та й тренування стали напруженішими. Довелося викладатися повністю, навіть долати себе. Вадим Зіновійович постійно підганяв, збільшував навантаження, бо знав, що до таланту потрібні особливі вимоги. І через два роки Лєна стала кандидатом у майстри спорту. У Тирасполі на поєдинку легкоатлетів із Молдови, Білорусі й України вона здобула два перших місця у бігу на 400 та 200 метрів із бар’єрами і у командній естафеті. На наступних змаганнях у Мінську - знову два перших місця і одне друге. На чемпіонаті світу серед юніорів теж була другою. Була й призеркою на Гімнасіаді, яка проходила в Катарі.
А от в Україні вона завжди була другою – її суперниця Настя Лебедь із Дніпропетровська постійно вигравала в Лєни 2-3 сотих секунди. Як не старалася, а Настя її обганяла по суті на один помах вій.
Коли перед першою Юнацькою Олімпіадою їхали в Москву на змагання, Лєна знала, що в Сінгапур зможе поїхати одна з них. Отож, якщо програє, про поїздку повинна забути.
Вийшла на старт спокійною. Але коли пролунав стартовий постріл, наче якась пружина розпрямилася в дівчині. Вона мчала так, наче мчала за своєю мрією, і таки перша дійшла до фінішу. Тепер знала, що квиток на олімпаду в неї є.
Що далі: Лондон чи Ріо-де-Жанейро?
Потім були важкі збори в Києві, коли потрібно було тренуватися при сорокаградусній спеці. Вони з тренером шукали щонайменшу можливість, щоб покращити Оленин результат. Вадим Зіновійович налаштовував дівчину на перемогу, вчив зібратися. Адже знав – Лєна поїде туди без нього. Узагалі з українською спортивною делегацією в Сінгапур поїхали лише два тренери з легкої атлетики – зі стрибків із жердиною та зі спортивної ходьби. Щось порадити дівчині вони не могли. Повинна була розраховувати лише на себе та… на мобільний телефон і Інтернет, за допомогою яких спілкувалася із Вадимом Зіновійовичем. Звісно, коли б він був поруч, можливо й вона здобула б золоту перемогу! Але й так добре, що не розгубилася, настроїлася на найвищий результат. (А може допоміг, придбаний перед вильотом в Бориспільському аеропорту сувенір – кіт Кефір? Вірніше котисько. Зовні він начебто невеликий, а коли піднімеш вгору, стає майже у Лєнин зріст. Але все одно нагадував рідний дім. І це гріло душу.)
- Звичайно ж була щаслива, що здобула бронзову медаль! – каже Олена. – У таку спеку та духоту бігти було важко! Але так хотілося перемоги! А ще у Сінгапурі було цікаво – стільки екскурсій! Там один з найкращих у світі зоопарків, є океанаріум і найбільше у світі “чортове” колесо! Але, зізнаюся, хоч годували там добре, страшенно хотілося нашого українського щавлевого борщу! Я навіть із Сінгапура мамі подзвонила, щоб зварила, коли приїду!
Мама разом із татом, тренером Вадимом Подолянком, начальником управління спорту Миколою Петринчуком та його заступником Миколою Дудуладенком зустрічали дівчину в Борисполі – вони вміють оцінити здобутки спортсменів і гордяться їх перемогами. Проте одразу зустрітися не вдалося, адже Лєну разом із іншими юними олімпійцями забрали на різні офіційні зустрічі. Президент подарував Олені іменний годинник.
А от вдома дівчину вшанували по-іншому – міський голова Володимир Хомко подарував ноутбук, про який мріяла, і пообіцяв, що, якщо переможе на нинішніх виборах, посприяє в отриманні окремої квартири. В облдержадміністрації дівчині та тренеру вручили сертифікати на кошти. А от вдома Олену і справді чекав смачнющий мамин щавлевий борщ!
- Я горджуся своєю дочкою – вона втілила в життя мою мрію! – каже тато Дмитро Колесниченко.
- Знаєте, а я вважаю, що п’ятдесят відсотків моєї перемоги - це заслуга тренера! – ділиться Лєна. – А ще я мрію заплакати під гімн України, стоячи на п’єдесталі пошани на Чемпіонаті світу з легкої атлетики!
Нині Олена Колесничеко студіює науку в Рівненському державному гуманітарному університеті, першокурсницею якого стала цього року. І вже ходить на тренування. Як і раніше вважає четвер і неділю святими днями – бо тренувань немає, і вона може просто розслабитися. Але все одно десь там підсвідомо її вже вабить доросла олімпіада в Лондоні, на яку хотіла б потрапити. А якщо вже не вдасться, то хоча б на наступну олімпіаду в Ріо-де- Жанейро!
А чому б і ні? Завзяття й таланту їй не позичати! А вимогливий тренер – він тут, поруч!
