Ось приклад: зі сторінок солідних видань упродовж майже семи десятиліть не сходила оповідь про те, що Острозький полк після Берестецької битви у повному складі, в кількості двох тисяч осіб, разом із сім’ями, священиками, взявши з собою домашній реманент і худобу, перейшов під російський Воронеж і заснував там місто Острогозьк. Але науковець А.Слюсарський не повірив російському історику П.Батюшкову, у праці якого «Волинь», виданій 1888 року, сказано про цей перехід. Вчений встановив, що то селяни й козаки не з-під волинського Острога, а з Чернігівщини за домовленістю полковника І. Дзиковського з царським урядом оселилися на берегах Острогощі, назвавши свою осаду іменем цієї ріки. 1652 року тут постав як адміністративно-територіальна і військова одиниця Острогозький полк.
Потрібні ще приклади? Будь ласка. Кожен, хто ознайомлений з «Хрестоносцями» Генрика Сенкевича, пам’ятає, як у цьому творі описано втечу війська великого литовського князя Вітовта-Олександра з поля Грюнвальдської битви. Це ж хто – Федір Острозький утікав, який очолював там луцьку рать? Та хіба після такої ганьби православна церква причислила б його до лику святих? Чи, може, втікав рідний брат діда Семена Несвіцького Жигимонт Корибутович, який прийшов під Грюнвальд із новгород-сіверським полком? Та хто б його після цього визнав у Чехії намісником короля?! Адже на полі тієї битви, на королівському крилі, була й чеська хоругва св. Георгія під проводом Яна Сарновського.
«Хроніка Литовська і Жемайтська», «Хроніка Биховця» свідчать, як мужньо стояли і гинули на грюнвальдських пагорбах наші предки. Між іншим, перелом у цій битві на користь польсько-литовського війська, у складі якого були білоруські й українські полки, стався тоді, коли татарський хан Багардин, приведений Вітовтом під Грюнвальд із його кіннотою, завдав у двобої смертельного удару магістрові Тевтонського ордену Ульрику фон Юнгінгену: крижаки одразу впали духом, здеморалізувалися... Сталося це рівно 605 років тому - 15 липня 1410 року.
А ось іще один промах на історичну тему. У солідному двотомнику надруковано, що жона короля Ягайла – Сонька Гольштинська. Але ж його дружиною була дочка князя з волинським корінням Андрія Гольшанського-Дубровицького! Як могли не помітити цю друкарську похибку редактори видання, адже королева Софія – знана постать в історії, бо це ж вона звеліла перекласти польською мовою Біблію, яка відома як Шарошпатацька. Мине добрих сто років, і за прикладом королеви її двоюрідна правнучка Анастасія Гольшанська-Заславська доручить зробити переклад українською мовою Євангелія, яке знане як Пересопницьке.
А укладачі «Історії міст і сіл. Ровенська область» провинилися перед Великим Житином, написавши, що найдавніша згадка про село датується 1596 роком. Але ж є документ, який згадує обидва Житини 6975 року від створення світу, тобто в 1467 році; з нього видно, що селом володів подільський староста і кременецький намісник Федько Несвіцький – внук Ольгерда. А помер князь Федько 1442 року. Мабуть, якби знав про це Л.Кравчук, то мав би серйозну розмову з біографами його малої батьківщини.
У тій же «Історії міст і сіл…» є й таке: «В другій половині XIV ст., коли Волинь було захоплено Литвою, Клевань потрапила до володінь князя Гедиміна». Але ж Гедиміна, який прожив 84 роки, в другій половині XIV століття вже не було на світі, бо 1341 року він загинув при облозі фортеці хрестоносців Баєрбург.
•
Неточності, похибки в історичній літературі не рідкість, адже допущена вперше помилка повторюється в працях інших авторів і «живе» доти, доки хтось, відчувши сумнів, не почне шукати і не знайде істину. Тож чому б і нам з вами, шановні читачі, не засумніватися і не зробити перевірку того, що написано в літературі про битву польського князя Лешка Чорного (так його при житті не називали, а дали йому це прізвисько в XIV столітті, щоб відрізняти від Лешка Білого) з литовським князем Вітеном у нас під Рівним? Бо й справді: де польський Сандомир, де тодішня Литва, де волинський Луків і де наше Рівне!
Але перш ніж перейти до «розбору польотів», киньмо погляд на геополітичну ситуацію в тогочасному польсько-литовсько-волинському просторі, на його головних дійових осіб, на їх взаємини, щоб бачити мотиви і причини тих чи інших подій, вчинків. Адже пошук – справа важка, тож, аби не схибити, слід дотримуватись головного правила наукового пізнання дійсності – принципу історизму, який, зокрема, вимагає розгляду фактів у їх конкретно-історичному зв’язку, чого, як здається, не робили російські і радянські фіксатори першої письмової дати в «біографії» Рівного.
•
Отже, Польща, феодальну роздробленість якої започаткував у першій половині 12-го століття Болеслав Кривоустий, роздавши землі своїм синам, наприкінці століття 13-го вже йшла до свого об’єднання, до чого великих зусиль докладав Лешко Чорний. Він підвищував роль міщанства у суспільному житті, дбав про розвиток міст, надаючи їм магдебурзьке право, посилював їх оборонну потугу, завдяки чому татари не змогли здобути ні Кракова, ні Сандомира.
Галицько-Волинське князівство, долаючи наслідки татарських впливів, успішно розвивало свою державність як одне з 15-ти самостійних політичних утворень колись єдиної Русі. Засноване 1199 року праправнуком Володимира Мономаха Романом Мстиславичем, зміцнене його синами Данилом і Васильком, внуками Левом і Володимиром, воно владно зайняло гідне місце серед європейських держав. Високо цінувалася його військова й економічна міць. 1281 року князь Лев у результаті воєнних дій приєднав до своїх галицьких володінь частину Закарпаття з Мукачевом.
Волинський князь Володимир рішуче давав відсіч напасникам, однак у вимушених закордонних походах участь брав неохоче; був добросердним: 1279 року, коли, як пише літопис, «голод був по всій землі», відправив обоз із житом своїм недавнім ворогам ятвягам. Князь віддавав перевагу будівництву на північно-західних теренах нових міст, оборонних споруд, зводив і пишно оздоблював храми. Промовиста деталь: про столицю Волині Володимир угорський король казав, що такого міста він не бачив і в німецьких країнах. І не дивно, бо, приміром, споруджений у Володимирі Успенський собор більший ніж Софія Київська …
А Велике князівство литовське на той час уже постало централізованою державою, давало відсіч лівонським і тевтонським агресорам. Разом зі своїми одноплемінниками ятвягами Литва дошкуляла сусідам грабіжницькими набігами, проте, діставши одкоша від волинських воєвод, щодо Волині змінила свій орієнтир – стала її союзницею.
•
А ще в регіоні напружену атмосферу творила особиста неприязнь, яка виникла між польськими князями Земовитовичами – рідними братами Конрадом черським та Болеславом плоцьким і мазовецьким. На підтримку Болеслава став Лешко Чорний, а волинський князь Володимир Василькович заступався за кривдженого Болеславом Конрада, дозволяв литовцям проходити через Волинь пустошити Лешкові й Болеславові володіння. За збройну підтримку Конрада Лешко мстив Володимирові нацьковуванням люблінців на його землі, тому Володимир косо дивився на Лешка.
А що стосується Льва Даниловича, то він давно гострив зуб на Чорного, і ось чому. Коли наприкінці 1279 року помер князь краківський і сандомирський Болеслав Стидливий, який не мав спадкоємця, бо був бездітний, то, як пише Галицько-Волинський літопис, захотів Лев собі Лядської землі, але «бояри в Ляхах були сильні, і не дали вони йому сеї землі», посадивши «в Кракові на столі Болеславовім» князя серадзького Лешка, якого й бажав бачити своїм наступником Болеслав.
Одначе Лев не вгамувався, поклавши око на Люблінську землю; щоб її зайняти, попросив підмогу в татарського хана Ногая, взяв ятвягів і рушив чужими руками жар загрібати. Проте Лешко, блискавично зібравши військо, перестрів їх під Гозлицями, 23 лютого 1280 року дав бій, і «вернувся Лев назад із великим безчестям».
А натурою Лев був злопам’ятний, заздрісний, він перед тим власноруч убив великого литовського князя Войшелка тільки за те, що той, зрікшись трону і йдучи в монастир ченцем, передав Велике князівство литовське не йому, Льву, а його молодшому братові Шварнові.
Отож хіба упустив би Лев нагоду помститися Лешкові, якби того якимсь вітром занесло на найдальший від Польщі край Волині? Хіба осмілився б Лешко вторгатися так далеко на територію держави своїх запеклих ворогів, розуміючи, що вони його перестрінуть і покажуть, де раки зимують? Адже ж і туди, і назад довелося б йому йти мимо обох столиць – міста Холма і міста Володимира.
•
І таке. Чому в 1932 чи 1933 роках польська влада не відзначала 650-річний ювілей Рівного? Чому у волинських воєводських газетах того часу не знайти ні слова про ту польсько-литовську битву під Рівним?
Чому нічого не пише про цю подію Галицько-Волинський літопис, друга частина якого творилася на Волині? Адже ж умістив літописець повідомлення про те, що 1278 року литовський князь Тройден послав на поляків рать велику, що «тоді і ятвяги пустошили були довкола Любліна три дні» і набрали багато здобичі. А от коли поляки і литовці, можна сказати, в нього на очах влаштували між собою під нашим Рівним криваве побоїще, то літописець повівся так, ніби та подія не варта уваги й навіть словом не обмовився про неї.
І ось що: 11 разів згадує наш літопис Лешка в різних ситуаціях, зокрема і як він пустошив землі Конрада Земовитовича, але немає згадки у зв’язку з битвою у нас під Рівним. Чому? Чи не тому, що, може, і не було тут тієї битви?
Чому нічого не говорить про це виданий 1888 року у Варшаві «Словник географічний Королівства Польського й інших країв слов’янських», а починає виклад історії Рівного як про володіння Дичка, тобто початком XV століття? Королівство Польське було тоді в складі Росії, тож польські історики знали, що «Географічно-статистичний словник Російської імперії» (т. 4,
ст. 300), який вийшов у Петербурзі 15-ма роками раніше, повідомив таке: «Город принадлежит к числу древнейших в крае, так как известно, что в 1282 году под Ровном владетель Польши Лешек Черный одержал победу над литовцами, бывшими под начальством своего князя Витена. С этого времени до начала XVI в. судьба Р. неизвестна; в нач. XVI в. он принадлежал овдовевшей Марии Семен. Несвицкой-Ровенской». Але польські історики проігнорували те, що було «відоме» їхнім російським колегам.
Ми з вами, шановні читачі, бачимо, що в цій цитаті є грубі неточності; тож якщо укладачі російського «Словника…» їх допустили, то чи може бути певність у тому, що вони й наше Рівне не сплутали з якимсь іншим Рівним так само, як колись Острог із Острогозьком?
•
Підстав так вважати більш ніж достатньо. Ось, для прикладу, ще одна цитата, але вже з іншого, теж давнього, російського видання («Исторический вестник», 1917, т. CXLVII, март, с.719): «В летописи местность, занятая городом, упоминается впервые лишь в XIII веке. Здесь один из польских князей, Лешек Черный, разбил большой татарский отряд и, по преданию, сохранившемуся до нашего времени, велел трупы врагов сбросить в реку Устье, приток Горыни, протекающую теперь через город. Вследствие массы трупов, сваленных в реку, последняя вышла из берегов и образовала озеро, которое в настоящее время находится против реального училища, а тела убитых, перегнивши, образовали остров, на котором находится замок князей Любомирских …»
Як бачимо, Лешко вподобав Рівне, щоб із кимось біля нього побитися – то з литовцями, то з татарами. Ну, не історичний нарис, а фейлетон якийсь виходить, хоча, якщо серйозно, то неважко здогадатися, звідки витоки цієї легенди – з польських літописних джерел про те, як Лешко переміг татарсько-русько-ятвязьке військо Льва Даниловича 23 лютого 1280 року. В «Каталогах краківських єпископів» є про це коротке повідомлення, всього лиш одне речення, а в ньому через кому сказано, що цього ж MCCLXXX (1280-го) року також і багато литовців «circa Rowne prostravit» (біля Рівного понищив). Ну хоч ти бери і святкуй 735-ту річницю Рівного! Правда, незрозуміло, навіщо російський автор литовців на татар переінакшив.
•
А наступне «чому» продиктоване звичайною людською цікавістю – чому литовці, пограбувавши Сандомирщину і прибувши до Лукова, помчали до нашого Рівного? У них же дорога додому пряма, як дзьоб у бусла, – на північ. А їх чомусь розвернуло на 120 градусів і віднесло від волинського Лукова аж на 160 кілометрів на південний схід, де на них вже чекав Лешко. А якби під Рівним не було табору поляків, то куди литовці йшли б далі – в Золоту Орду?
Ну а Лешко? За логікою, він мав би доганяти грабіжників, а тут раптом якимсь дивом опинився поперед них і, отаборившись біля нашого Рівного, влаштував пастку лиходіям, які сюди йшли. А чого вони сюди йшли?
Отож, узявши все це до уваги, розпочнемо розгляд аргументів і фактів, які використані науковцями як незаперечні докази того, що та вікопомна битва нібито була під нашим Рівним.
• Микола Камінський
e-mail: kaminski.mykola@gmail.com
(Далі буде)
