Про репресії, голодомори, примусове виселення і переселення народів, загарбницькі війни та інші злочини сталінського режиму написано чимало книг, історичних досліджень, створено радіо- і телепередач. Ми знаємо, що чи не найбільше потерпала від репресій і голодоморів Україна. І що залишилося чимало недосліджених і невивчених темних плям в її історії, котрі потребують більш ретельного дослідження.
У 1937-1938 роках масштаби репресій у Радянському Союзі досягли апогею. В горнило системи потрапляли не лише українці, росіяни, народи кавказьких і середньоазіатських республік. Дедалі частіше під колеса репресивної машини стали втрапляли і євреї.
Природна хитрість й уміння пристосовуватися до будь-якого режиму і влади спрацьовували не завжди, і це неабияк турбувало єврейську спільноту, що проживала на теренах величезної соціалістичної держави. Виїхати за кордон вдавалося рідко кому - тоді й зі села селянин не мав права виїхати без дозволу, бо й паспорта чи жодного іншого документу не мав.
Пам'ятник першим переселенцям у Біробіджані
Євреї розуміли, що для порятунку їхньої і так розпорошеної по світу нації необхідно вживати радикальних дій. Улітку 1937 року в Одесі був зібраний неформальний і неофіційний з’їзд делегатів від єврейської меншини. Там зібралися найвідоміші представники науки, культури, органів влади, в жилах котрих текла єврейська кров. Основне питання обговорення — як євреям уникнути репресій. І результатом розмов, обміну думками й суперечок стало рішення добитися створення єврейської союзної республіки, де могли б компактно проживати всі євреї Радянського Союзу під менш-більш відчутним захистом її керівництва. Звісно, очолювати республіку теж мали б євреї. Для вирішення організаційних питань створили делегацію з чотирьох найбільш поважних та авторитетних у країні євреїв. Делегація вирішила спочатку звернутися зі своєю проблемою не до Сталіна, а до одного з найближчих його соратників - Кагановича. Були сподівання, що той, теж етнічний єврей, повинен би перейнятися проблемою одноплемінників і посприяти створенню республіки. Прибувши до Кагановича, делегація заявила щось на кшталт: «Дорогий Лазар Мойсейович, ви - найвеличніший єврей сучасності, перший і найбільш відданий соратник товариша Сталіна. Під керівництвом Сталіна і вашим увесь радянський народ будує комунізм. Ми, євреї, також беремо найактивнішу участь у його будівництві, але в нас є проблема, у вирішення якої дуже просимо нам посприяти і допомогти. Ми — четверта за чисельністю нація Радянського Союзу, але не маємо своєї союзної республіки, тож хочемо створити Єврейську соціалістичну республіку і бути в перших рядах будівників комунізму. Просимо вас поговорити щодо цього питання із товаришем Сталіним, допомогти і підтримати нас». Каганович, вислухавши поважну делегацію, пообіцяв вивчити питання і посприяти у його вирішенні, а ще попросив залишити координати делегатів у його приймальні, аби знав, кому повідомляти результати перемовин із вождем.
Через декілька днів Каганович, доповідаючи Сталіну про стан справ в Україні, за яку він відповідав особисто, нібито поміж іншим розповів, що днями до нього приходила делегація євреїв і просила передати вождю їхнє прохання про те, що вони хотіли б створити єврейську союзну республіку. Сталін запитав Кагановича, що той думає з цього приводу. «Моя думка така ж, як і Ваша», - відповів хитрий Каганович. Сталін посміхнувся у вуса, погортав настільний календар і призначив день зустрічі з єврейською делегацією.
У призначений день обрані представники з’їзду єврейської меншини прибули у приймальню вождя, через деякий час їх запросили у найвищий кабінет. Найкрасномовніший із представників після вступної тиради про те, що Сталін — один із найвеличніших керівників й основоположників марксизму-ленінізму-сталінізму, підійшов до суті питання, що звучало приблизно так: «Ми, радянські євреї, беремо активну участь у побудові комунізму. Ви — основоположник учення про національне питання. Відповідно до Вашого вчення, всі нації мають право на самовизначення. Ми — четверта за чисельністю нація у Радянському Союзі, але досі не маємо союзної республіки. Через це ми просимо відвести нам певну територію й допомогти організувати Єврейську соціалістичну республіку». І на додачу завірили Сталіна в тому, що під його мудрим керівництвом готові із подвоєною силою у межах цієї республіки будувати світле комуністичне майбутнє.
Сталіна зацікавила ця проблема, й він запитав делегатів, де би ті хотіли отримати території для втілення своєї ідеї. Делегати запевнили, що їм у принципі не так важливо, де будуть ці землі, бо ж кожен куточок радянської батьківщини прекрасний. Але якщо би їм дали право вибору, то хай би це була територія на півдні України чи Крим. Сталін заявив, що це густонаселені землі, а тому доцільності створення там окремої єврейської республіки він не вбачає. Після цього по внутрішньому телефону викликав голову Раднаркому Молотова і наказав принести велику мапу Радянського Союзу. Коли карта вже була перед його очима, Сталін узяв олівця й обмалював невелику територію в Хабаровському краї так, аби її кордони не співпадали зі зовнішнім кордоном СРСР. Після цього звелів Молотову підготувати всі необхідні документи, а делегатам, тицьнувши у новоокреслені кордони, сказав, що євреї вже можуть переселятися у створену республіку. Сперечатися чи щось заперечувати диктатору ніхто з делегатів не насмілився — вони лишень із важкими серцями побрели з Кремля, аби обговорити те, що сталося.
Якщо хтось подумав, що Хабаровський край видався хоча б одному члену делегації землею обітованою, то поспішу запевнити, що це не так. Євреї не кинулися стрімголов переселятися на окраїни радянської країни. Молотов також не дуже спішив підготувати всі необхідні документи, натомість через два тижні він поцікавився, скільки євреїв за наказом товариша Сталіна вже переселилися у свою нову республіку. Зі всіх республік, а також зі самого Хабаровського краю доповіли, що жоден єврей не виявив бажання переселятися на Далекий Схід. Молотов знав, що Сталін ніколи не забував прийнятих ним рішень і завжди цікавився ходом виконання своїх наказів, тож саме через це збирав необхідну інформацію. Через декілька днів вождь дійсно поцікавився, як іде переселення євреїв у Хабаровський край, на що Молотов доповів, що наразі жоден єврей добровільно не переселився туди. «Нащо вони мені голову морочили? Даю місяць часу, щоб сто тисяч євреїв зайняли відведені на їхнє ж прохання території!», - грізно наказав вождь. Молотову нічого не залишалося, крім того, що активно взятися за виконання вказівки. Як голова Раднаркому він залучив до реалізації цього нелегкого завдання всі необхідні радянські, зокрема правоохоронні та репресивні служби. Євреїв силоміць почали вантажити у вагони і переселяти на окраїни СРСР. Вони ж, аби уникнути переселення почали масово змінювати прізвища й у документах зазначати інші національності, багато з них правдами-неправдами організовували собі «бронь» як особливо цінні працівники в різних галузях. Але примусове переселення все ж таки йшло своїм ходом, бо ж за місяць треба було відрапортувати Сталіну про виконане завдання. Проте згодом Молотов зрозумів, що не вкладається у відведені терміни, тож вирішив ризикнути й попросити відтермінувати на деякий час кінцеву дату. Він розповів, що виникли труднощі із групуванням та перевезенням єврейських родин, оскільки багато з них змінили прізвища на російські. Сталін у відповідь на це поцікавився, якою ж є саме зараз цифра переселених, на що Молотов доповів, що зараз у Хабаровському краї обживаються приблизно 60 тисяч новопереселених. На що вождь резюмував, якщо євреї самі ж не зацікавленні у власній республіці, то нехай це буде автономний округ у складі Хабаровського краю — народу для його створення вже достатньо. Були підготовлені і в найкоротші терміни прийняті відповідні постанови й закони.
Робота в комуні переселенців. Фото - https://www.sibreal.org/a/30159039.html
На території ще до відведення її для компактного проживання євреїв існувало декілька ліспромгоспів, кілька поселень із вивезеними з України «куркулями», дві невеликі залізничні станції та й, мабуть, усе... Одну зі станцій — під назвою «Тихенька» - перейменували у Біробіджан. Іншу станцію назвали Біра. За порівняно короткий час область досягла певних успіхів: не без підтримки євреїв, що займали високі посади в центральних органах влади, тут був збудований завод сільськогосподарського машинобудування, деревопереробні підприємства, підприємства легкої промисловості, торгівлі та інші.
Цікавим є і той факт, що під час семиденної війни у 1967 році, коли Ізраїль воював із арабськими країнами, які його оточували: Сирією, Палестиною, Йорданією, Єгиптом і Ліваном — хабаровські євреї примудрилися зібрати 30 мільйонів доларів і через швейцарський банк надіслати грошову допомогу Ізраїлю. І це сталося в той час, коли Радянський Союз офіційно гостро засуджував політику цієї держави і всіляко допомагав арабським країнам, насамперед зброєю. Незважаючи на всі зусилля СРСР, Ізраїль таки переміг і значно розширив свої кордони.
У шістдесяті ж роки минулого століття радянський народ в очі не бачив, як виглядають ті напівміфічні капіталістичні долари. Мене дивує, де ж могла єврейська громада, що проживала на задвірках далекого Хабаровського краю, за багато тисяч від Швейцарії й Ізраїлю і за внутрішньою залізною (а в їх випадку подвійною) завісою зібрати 30 мільйонів доларів і перерахувати їх!
Після запізнілого виявлення цього неймовірного для тодішньої країни факту, органи безпеки СРСР за одну ніч змінили керівництво держави, призначивши на посади замість євреїв росіян. Організатори і виконавці збору й перерахунку валюти були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте їх вклад виявився не зайвим державі, котру створили 14 травня 1948 року не без згоди того ж таки Сталіна відповідно до рішення Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада 1947 року про відміну англійського мандату на Палестину і створення на її території двох держав — єврейської й арабської.
І незважаючи на такий офіційно «юний» вік, ізраїльська держава нині — одна із найбільш розвинутих за рівнем життя, розвитком економіки, медицини, соціальної політики. І все це у пустелі — серед пісків і не дуже дружелюбних сусідів. Ми ж, українці, все ніяк не можемо на благодатній родючій землі збудувати свою державу, принаймні останні 30 років...
Степан Галело
