Народився Михайло Ютовець на мальовничому хуторі Сохи в простій селянській родині, де одвіку шанували добро, красу та працю. З малих літ спостережливий і працьовитий хлопець зрозумів просту істину: цей прекрасний білий світ дається людині тільки раз у житті, а тому його треба любити й берегти. Хоча б у пам’яті. А закарбувати дане Богом можна завдяки... олівцю та пензлю. Власне до цього розуміння простої істини Михайла підштовхнув директор школи, а заодно вчитель малювання Микола Саватюк, якого школяр поважно називав, як і всі інші учні, Миколою Миколайовичем. Саме керівник сільського навчального закладу в ті далекі 60-ті роки розгледів у школяреві Божий дар живописця. І чи не на кожному уроці малювання Михайло Ютовець приємно дивував свого вчителя вмінням кольорами зафіксовувати живу природу. У художніх спробах малого хуторянина проглядався світ емоцій та настрою, де і трави, і квіти, і річка в обіймах щедрого сонця та високого неба, і все, що співає, літає, обживає лісові хащі, - то найбільша людська благодать і найбільше багатство. Як для тіла, так і для душі!
Напевно, вже тоді розпочався мій, так би мовити, шлях живописця, - зі щирою усмішкою на устах розповідає Михайло Павлович, наливаючи у миску з великої банки густий лісовий мед. Тож мимоволі цікавлюся:
- А звідкіля цей делікатес?
- Із власної пасіки, - спокійно відповідає господар, і переводить погляд на кімнатну виставку картин, що так і запрошують до розмови та подивування. За розмірами його роботи - переважно невеличкі, а ось за змістом – гігантські! Тут - уся різнобарвність нашого Полісся, якої так часто нам не вистачає в урбанізованому світі. Вона шелестить весняними кронами беріз і сосен, виспівує невгамовним птаством, шумить неспокійною рікою, манить до себе хатинами, що примостились, мов гнізда пташині, на високому березі...
- Ви якийсь мистецький заклад закінчували? – запитую Михайла Павловича. Той посміхається, пригладжуючи долонею кучеряве волосся:
- Після школи здобув професію художника-оформлювача. Ось і вся моя академія, якщо не рахувати знання, які я перейняв у свого шкільного наставника, та самоосвіту живописця...
- А чому картини, які Ви пишете, як правило, пейзажі? – доскіпуюся, оглядаючи роботи.
Михайло Павлович знову усміхається:
- Та тому, що я постійно в роботі: кошу, гриби та ягоди збираю, рибу ловлю... І все то на природі. Тож коли сідаю перепочивати, дістаю з кишені олівця та зошити – і роблю замальовки, які вдома переводжу у фарби. А на портрети часу не вистачає, хоча і їх не цураюся...
Дивуюся подумки: яка проста арифметика! Проста, як сама природа, як людський талант, що розвивається лише в працьовитій і залюбленій у світ особистості. І наша розмова мимоволі все повніше вимальовує портрет Михайла Павловича. Дізнаюся, що разом із дружиною виховали сина Павла та дочку Світлану, які тепер мають вже свої сім’ї. І обоє нащадки Ютовців не позбавлені батькового хисту. Син працює землеупорядником, а дочка вчителює й до малювання теж охочі. Щоправда, творчі набутки вагоміші у Світлани. Хоча на батькову «вершину» сходити не збирається. Батько ж уже виставляв свої роботи в багатьох райценрах області, зокрема у Дубровиці та Сарнах. Мріє приїхати зі своїм живописом і в Рівне. Навіть нещодавно спеціально відвідав обласну організацію Національної спілки художників України, де поспілкувався з визнаними в Україні майстрами олівця і пензля, отримав поради щодо того, як підготувати бажану виставку.
А ще, виявляється, Михайло Ютовець є не просто любителем солодкого лісового дару, а визнаним майстром бджільництва. Сьогодні у його бджолиному господарсті лише 10 вуликів. А у свій час, коли працював пасічником у колгоспах «Нива» та «Зоря», мав під своєю опікою по 50 вуликів як в одному, так і в другому господарстві. Попри ці великі клопоти, знаходив і тоді час для живопису.
- Нині наш Нивецьк, - журно каже господар, - не те, що було колись. – За мого навчання в школі в кожному класі нараховувалося до 40 учнів, а сьогодні на всю школу – 50. Залишилося в селі до ста дворів. Молодь полишає рідні місця в пошуках роботи...
І враз ту журу полишає:
- Та є в нас церква і школа, а значить, не все втрачено. Віриться, що рано чи пізно все поверне на краще. Наші селяни – люди віруючі й працьовиті.
- А ще талановиті, - до даю, не відводячи погляд від картин, які випромінюють нашу спільну надію. – Ось прийдуть на Вашу, Михайле Павловичу, виставку в обласному центрі молоді полишенці, полюбуються рідною красою – та й проймуться бажанням повернутися до неї.
- І я так думаю, - бадьоро промовляє господар, доливаючи у миску запашний мед, який разом із ще теплим білим хлібом підсолоджує обом нам настрій.
- Хоча, як мовиться, силою не будеш милою, - спохоплюється Михайло Павлович. – Якщо по-справжньому полюбиш свій край змалечку – то це навіки. Бо інакше виходить, як у тому дідовому спогаді...
І почув я таку тутешню міні-новелу давніх часів, коли батьки вирішували, за кого дочці виходити заміж, яку дівчину синові в жінки брати. Ось що вона оповідає.
Силоміць одружив місцевий селянин свого сина на нелюбій йому дівчині. Не жило подружжя – мучилося, позаяк справжнього кохання не було. З часом помер синів батько. А там – і син, який перед смертю заповів поховати його не біля могили батька, а по інший бік кладовища...
Сумна і повчальна новела. Утім, спілкуймося частіше з живою природою. Вона вчить нас мудрості. А де мудрість, там неодмінно присутнє добро і щедрість. Як у Михайла Ютовця: свої картини він людям тільки дарує...
• Юрій Береза
