Ми запросили його до щирої розмови з огляду на те, що Анатолій Іванович є давнім шанувальником «Вістей Рівненщини», адже окрім усього іншого за його плечима депутатство у п’яти поспіль скликаннях обласної ради. Людина з великим життєвим та господарським досвідом…
— Анатолію Івановичу! На порозі у Вас 55-та річниця, і це факт, з яким не посперечаєшся. А як внутрішні відчуття, на скільки себе почуваєте в душі?
— Часто ловлю себе на думці, що мені всього лише 40, почуваю себе молодим, здоровим і сповненим сил. Маю звичку щодня проходити 8-10 кілометрів, зранку й увечері неподалік свого помешкання. День у день - незалежно від погоди. Нерідко пішки ходжу й на роботу. Так я прислухаюсь до поради свого брата-лікаря. Він якось зауважив: якщо чоловік, скажімо, мого віку проходить у день 10 кілометрів пішки і не відчуває жодного дискомфорту, то, вважайте, що він абсолютно здоровий. Отож намагаюся якнайбільше рухатися. Полюбляю теніс, баню раз у тиждень тощо. У неділю інколи виїжджаємо з сім’єю та друзями у ліс. Є в нас коло друзів, дружимо вже кілька десятків років і завжди приємно побути разом. А ще у мене є двоє онуків – Оля й Толя, ходять у перший клас, дуже рухливі самі і спонукають до руху і нас з дружиною.
— Ви прожили гарну частину життя, можна сказати, найбільш продуктивну, і, напевно, є моменти, про які згадуєте найчастіше?
— Найчастіше чомусь згадується колгосп. Я ж у 23 роки став головою колгоспу в Корецькому районі, фактично був наймолодшим в області, якщо не у всій Україні. Ми тоді зробили чимало, багато вулиць заасфальтували, побудували виробничі та соціальні приміщення. Загалом часто думаю, що життя в мене проходить цікаво. Весь час на керівних посадах: голова колгоспу, начальник управління сільського господарства, директор радгоспу, голова районної адміністрації, бізнес-діяльність в одній із комерційних структур, і ось генеральний директор «Рівнестандартметрології».
— Напевно, різного роду комічних та непередбачуваних ситуацій у той період не бракувало.
— Безперечно. Запам’яталися засідання партактиву району, після яких керівники, як правило, збиралися групами і десь йшли на бокал пива. Так от, примкнути мені було нікуди, бо всім головам вже було далеко за 40, а то й за 50. Зрештою, невдовзі призначили керівниками ще двох молодих, і ми створили свою групку.
Або ще у 1988 році мене відправили за кордон у ФРН для вивчення досвіду фермерського руху. З України нас всього було четверо. Стажувалися при університеті землі і лісу. Це було справжнє випробування в чужомовному середовищі, але до завершення стажування я вже добре володів розмовною німецькою мовою.
— Нинішнє місце роботи стало для Вас дещо новою сферою, в яку довелося вникати...
— Із моїм стажем роботи та досвідом вже важко знайти щось нове. Тут дуже хороший колектив. Є, звичайно, своя специфіка, довелося вникати в багато нових для мене питань, переглянути спеціальну технічну літературу. Тим більше, що нині сферу наших повноважень розширили, додали видачу технічних регламентів, які застосовуються у всій Європі. Якщо підприємство хоче виробляти якусь продукцію, то без технічних регламентів воно не має права цього робити. За останні два роки ми розробили багато нововведень, закупили багато дороговартісної техніки для повірки обладнання, медпрепаратів тощо. Сьогодні ж у медичній галузі повно всілякої апаратури, починаючи від тонометра для вимірювання тиску і завершуючи ядерно-магнітним резонатором. Усе ж треба періодично повіряти. На сьогодні ми повіряємо майже 80 відсотків медичної апаратури та устаткування, причому не лише в нашій області, але і в сусідніх. Фактично у нас немає конкурентів на цьому фронті, оскільки законодавство забороняє залучати до зазначених робіт приватний бізнес. Наші спеціалісти вже конт-ролюють частину обладнання і на атомних станціях. У планах - придбати пересувну лабораторію для визначення якості пального. Вона вже давно потрібна, адже в області понад 140 заправок, а якість пального, м’яко кажучи, бажає бути кращою. Нарікання від споживачів правильні. Тут треба наводити порядок. За кордоном вимоги до якості пального набагато жорсткіші за наші.
— Чи замислювалися коли-небудь над питанням: який Камінський керівник - жорсткий, добродушний, двічі не повторює?..
— Узагалі-то за мною є така слава, що я жорсткуватий. Хочеться вірити, що справедливий і намагаюся робити так, щоб у колективі був нормальний доброзичливий мікроклімат. Сам усе для цього роблю. У мене ніколи не було і немає спеціально відведених днів прийому з особистих питань, а з робочих тим більше. Є у людини проблема чи пропозиція, вона може зайти до мене будь-якого дня. Секретар ніколи не повідомляє, хто за дверима і чи можна йому зайти в кабінет. Зрештою, кожен керівник має сам вирішувати, як йому працювати. Головне, щоб від цього було якнайбільше користі як для людей, так і для справи. На роботі намагаюся бути толерантним, але дуже вимогливий до себе і до підлеглих.
Пригадую, коли мене вперше обирали головою колгоспу, а фактично це було призначення, одна колгоспниця встала і запитала: мовляв, невже ви думаєте, що в 23 роки зможете з нами справитися, якщо до вас тут працювали такі досвідчені люди і не впоралися. Пам’ятаю, що запитав цю жінку, о котрій годині вона піднімається зранку. Вона відповіла, що о 5-ій. Тоді я сказав, що в такому разі буду змушений підніматися о 4.30. І я це зробив, а тоді на зборах така моя відповідь колгоспників влаштувала.
Я за характером холерик, люблю постійно запроваджувати щось нове, і на кожному етапі це дає свій ефект. Люблю чистоту у всьому: в побуті, на роботі, в стосунках з людьми, на вулиці, в приміщенні. Щоб на робочому місці було чисто та охайно. У нас величезна кількість приміщень, майже 10 лабораторій, а тому дуже важливо все тримати в порядку. Ми самі утримуємо це велике приміщення, встановили свою дахову котельню, яка економить нам чимало коштів. Серйозно підняли зарплату нашим працівникам. Тут трудяться прекрасні фахівці з вищою технічною освітою. Є спеціалісти, які дають по двадцять-сорок тисяч гривень прибутків для нашого підприємства щомісяця. Відповідно щомісяця мають і гарні преміальні. У 2011 році ми стали лауреатами Всеукраїнського конкурсу сумлінних платників податків. «Рівне-стандартметрологія» сьогодні входить у п’ятірку кращих підприємств України.
— Нинішня Ваша посада генерального директора ДП «Рівнестандартметрологія» - це щось ближче до бізнесу, аніж до чиновництва?
— Так, чиновництва тут мало, хоча, якби дуже цього прагнув, то можна вдавати із себе дуже великого чиновника. Усе ж, що ввозиться в область, обов’язково підлягає сертифікації.
— Повернутися у структуру виконавчої влади не було бажання?
— У влади нині хліб нелегкий. Це той, хто там не був, то думає, що то наче мед. Там ніколи не було легко і просто, так що заздрити немає чому. З іншого боку, знаємо, що історія придумала чиновника для того, щоб він обслуговував народ. На жаль, ми до цього ще сповна не дійшли, а тому невипадково в людей дуже часто суперечливе ставлення до влади. До влади не рвуся, хоча ніколи не можна говорити «ніколи». Я вважаю себе державним чоловіком, були пропозиції повернутися у владу, але я обрав «Рівнестандартметрологію». Цікава робота, гарний великий колектив, ми розширюємося. Відкрили відділення у Дубні і Сарнах, є плани зробити їх ще в кількох районах. Не можу не сказати, що постійну увагу нашому підприємству приділяє голова ОДА Василь Берташ, цікавиться успіхами і проблемами, допомагає, якщо треба вирішити якісь питання на рівні Києва.
— Попередня робота в «Інсеко» у Вас була дуже тісно пов’язана із закордонними поїздками. А як нині?
— І нині теж часто буваю за кордоном. Ми там сертифікуємо продукцію, яку планують ввозити в нашу країну. Це новий напрям роботи. Нещодавно побували в Угорщині, Словаччині, Англії. Бізнесу сьогодні значно простіше і дешевше взяти наших спеціалістів за кордон і там сертифікувати продукцію, яка ввозитиметься сюди. Ми надаємо такі послуги, нам телефонують, замовляють, і ми це робимо. Маємо валютний рахунок, оплачуємо працівнику всі необхідні витрати, а замовник нам це відшкодовує.
— У кількох країнах Ви побували?
— У понад 50-ти, але мене туди не тягне. Раніше хотілося їхати за кордон. Там є чому вчитися. У нас теж є чому вчитися, але ми чомусь вважаємо себе гіршими чи що. От, не вдаючись у політику, скажу, що особисто я зробив висновок, що сьогодні ніхто не хоче, щоб у центрі Європи з’явилася сильна держава. Оце і відповідь на всі питання.
— Про що мрієте?
— Я за своєю натурою не мрійник. Є у мене дружина Ольга Андріївна, з якою живемо вже 34 роки, а це на нинішні часи геройський вчинок (сміється - авт.), двоє дітей, внуки, збудував хату. Треба просити в Бога здоров’я, щоб люди до тебе ставилися з повагою, а я відчуваю, що так і є, бо і я до людей ставлюся з душею. Хоча ми усі сьогодні надто заклопотані, а треба вміти цінувати кожну мить життя. От був нещодавно на одному заході, а там всі говорили про гроші. Не витримав і сказав: «Невже інших тем немає». У мене немає великих грошей, я за ними не ганяюся. На двох кріслах не сидітимеш, двома ложками не їстимеш і дві сорочки не одягнеш. Можливо, це ще залежить від виховання. У мене батько 40 років пропрацював головою колгоспу в Крилові Корецького району. Збудував ще в 1957 році звичайну сільську хату, яка й досі стоїть. За багатством ніколи не гонився, і впевнений, що він був щасливим чоловіком. На жаль, життя проходить дуже швидко, і часто через гонитву за грошима, через дрібну суєту ми цього не помічаємо. Особисто я цю мудрість усвідомив уже давно.
• Розмовляв Василь Бурченя
