Бо доводилося довгі роки мовчати, вдаючи із себе простого землероба. Адже така приналежність до історичних подій могла відправити якщо не на той світ, то на довгі роки тюремного ув’язнення, а значить, повного забуття. Та завдяки таким вдячним синам-українцям, як нинішній ветеран педагогічної праці, просвітянин із Рівного, за плечима якого 84 осені, Анатолій Петриков, правда повертається з вирію літ. Гірка і свята правда. Про все це – розмова з ним. Присядьмо та послухаймо.
– Пане Анатолію, Петриков – то Ваше родинне прізвище? Мені здається, що то не зовсім так, якщо пригадати чимало історичних фактів про зміну прізвищ задля порятунку від переслідувань або наближення до «більшої поважності»…
– Маєте рацію. Мій прадід (народився на Вінниччині) мав прізвище – Петрик. І так сталося, що коли пан, в якого він працював, помер, мій прадід одружився з його жінкою. А та наполягла, аби він став Петриковим. Бо, мовляв, прізвище Петрик «пахне хлопством». Ось так і всі ми стали Петриковими. Хоча поважність людини визначається не прізвищем, а розумом. А мій дід його мав. Відтак і його син Максим вдався талановитим і мудрим чоловіком. Адже дослужився в царській армії до чину штабс–капітана, а коли перейшов служити у військо Української Народної Республіки, отримав звання підполковника і став начальником охорони голови Центральної Ради Михайла Грушевського! Зі слів батька, саме його із загоном січових стрільців Михайло Грушевський направив під Крути, аби з’ясувати всі моменти трагедії. Тож довелося там навіть відкопувати тіла загиблих юнаків… Пізніше батько разом із військами Симона Петлюри опинився на західній Україні, яка входила до складу Польщі. А там була робота в польського пана аж до початку Другої світової…
– Перепрошую, а хто була його дружина, тобто Ваша мама? Як і де вони познайомилися?
– Моя мама Ольга, за дівочим прізвищем Дика, родом із Городка Рівненського району. Цей населений пункт, як відомо, належав барону Штейнгелю, досить прогресивній людині, яка шанувала культуру. Відтак і люди в Городку тягнулися до всього прогресивного. А мама мала чудовий голос. Брала участь у художній самодіяльності. І коли в Городок приїхав керівник українського канадського хору в пошуках талантів та почув мамин спів, переконав маминого батька підписати контракт на спів-працю. Так мама опинилася в Канаді. Та пробула там трохи більше року, поки її батько не відкликав назад у Городок. І в цьому ж Городку тридцятип’ятирічний Максим Петриков – уродженець Вінниччини, який народився за шість років до початку 20-го століття і мав агрономічну освіту завдяки навчанню в Чехії за кошти польського поміщика, познайомився з нею та одружився.
– Там і жили?
– Ні, жити переїхали в село Ярославичі Млинівського району, де я народився 1931-го року, а потім з’явилася на світ моя сестричка Ганя. У Ярославичах батько мав півсотні гектарів панського поля, на якому вирощував таку цікаву культуру, як амарант. Навіть пана до цього прилучив. Привіз насіння амаранту з Варшави. А ще завів свиней, яких годував цією рослиною, що дає швидкий приріст, має лікувальні властивості і для людей. В нашій сім’ї ми її використовували і для приготування салатів, борщу, чаю…Й досі я дружу з цією дивовижною рослиною, вирощую на дачній ділянці, пропоную вирощувати друзям та знайомим.
– Після приходу на західну Україну радянської влади як склалася доля батька? Адже його минуле могло призвести до біди…
– Так, нова влада не церемонилася б із ним, колишнім царським офіцером та начальником охорони голови Центральної Ради. Тож після вересня 1939-го для нашої сім’ї настав час нелегких випробувань. Батько виїхав у Польщу, а мама з нами, дітьми, знайшла притулок у волинському Хорохорині в доброго знайомого. І жили б там довго, якби не мій «довгий» дитячий язик. Мене місцевий єврей-кравець, до якого я прийшов на примірку костюма, випитав про батька багато чого. Тому мама, дізнавшись від мене ж про це, вирішила тікати із Хорохорина. Так ми опинилися… в маминому Городку Але й там не було спокою. Бо ледь не відправили нас звідти на спецпоселення. Та порятував мамин товариш по художній самодіяльності Василь Ткач, який тоді був головою сільради. Тож переховувалися то в Карпилівці, то в Радивилові…
– А батько коли повернувся додому?
– До нас він повернувся вже за німців, 1941-го. Агрономував у колишніх поміщицьких фільварках. Спершу у волинському Городищі, а потім у Бокіймі Млинівського району. Допомагав хлопцям із УПА. І вони теж нас не раз попереджували про небезпеку. Якось переправили нас через Стир у Лучиці Луцького району. Там нам випала нагода побачити керівників УПА, які прихали на нараду. Тоді вони запропонували батькові одну з військових посад. Але батько, який ще у роки служби в царській армії був декілька разів поранений у голову, а відтак мав проблеми зі слухом, відмовився.
– Чим займався батько після закінчення Другої світової? Його не видали?
– На щастя, не видали. Бо шанували як людину і агронома. З 1951-го він почав працювати агрономом у господарстві Володимира Плютинського. Пізніше отримав посаду комірника. Знаний керівник дуже довіряв батькові, тож готувати всілякі звіти доручав саме йому.
– Пане Анатолію, батько часто розповідав про службу в УНР?
– Розповідав тільки надійним людям. Я чув ці розмови мимоволі. Наша сім’я, що проживала в селі Ярославичі Млинівського району до 1939 року, постійно вшановувала пам’ять Героїв Крут. Багатьох з них батько знав особисто, зокрема сотників Омельченка і Лощенка та студентів Шульгіна, Поповича, Лизогуба й інших. Цілий день 29 січня в кімнаті горіли свічки, а сільський священик у присутності багатьох людей відправляв панахиду. Після цього батько ділився спогадами тих днів. Із батькових слів я чітко уявляв високе залізничне полотно, праворуч від якого розташувались 500 слухачів юнацької військової школи на чолі із сотником Гончаренком, а ліворуч – студентська сотня із 130 чоловік на чолі із сотником Омельченком. У школі зі зброї, крім гвинтівок, було 16 кулеметів. Студентська сотня мала тільки один кулемет і старі поржавілі рушниці. Вдень і вночі 28 січня юнаки по коліна в снігу при 30-тиградусному морозі рили окопи, продовбуючи мерзлу землю…
– Який найбільший урок Ви отримали від батька?
– Отримав два найбільші уроки. Якось із сусідськими хлопчаками я забіг у комору й почали розкидати підготовлене для млина зерно. Десь узявся батько, суворо глянув і запитав: «Що ви наробили? Хлібом не граються, то Божий дар!». А потім звернувся до мене: «Як впорядкуєте після себе, то на листочку паперу великими буквами напиши «Божий дар» і повісь на дверях комори». Це був перший і чи не найбільший батьківський урок. А ще батько жив за народною мудрістю «Слово дорожче грошей». Якось він відсторонив ледачого косаря від роботи в полі, розрахувавшись із ним повністю за згоду прийти на косовицю. Це був другий для мене відчутний батьківський урок.
– А за яких обставин помер батько?
– Після повернення з колиски свого дитинства – села Шендерівка на Вінниччині – батько важко захворів. Недуга прикувала його до ліжка. Поневірявся в лікарнях Клеваня та Рівного, переніс дві операції. Перед смертю згадував свого фронтового побратима по царській армії Василя Нижника. Жовтневий переворот 1917-го розлучив їх: батько опинився в рядах української армії, а Василь перейшов на бік більшовиків… За батьком пішла з життя і мама, забравши з собою чарівну українську пісню та чуйне серце…
• Спілкувався Юрій Береза
Із історичних джерел: Украї?нська Наро?дна Респу?бліка (УНР) — українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.
4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.
23 (10) червня 1917 року Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва. По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв’язку з державним переворотом, здійсненим П. Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище
