...Нацистські міни, завиваючи, падали з неба упереміш із холодним дощем. Радянські солдати лежали в окопах, які вже наполовину наповнилися водою. Знайти сухе місце годі, навкруги лише вода та болото. Попереду, на горбах не так уже й далеко від міста Шауляя, укріпилися німецькі війська й обстрілювали наших солдатів, не шкодуючи ні мін, ні снарядів. Мало того, ще й ворожі снайпери, видершись в лісі на ялини, убивали по одному бійцеві. Вони так і лежали: хтось – розкинувши руки, ніби востаннє волів обійняти землю чи злетіти в небо, хтось – у позі ембріона, ніби по смерті повернувся в материнське лоно…
Кулеметник Василь Лебідь короткими чергами стріляв у бік ворога. Про прицільний вогонь вести мову годі, його й так рятувало тільки те, що броня станкового кулемета більшу частину куль приймала на себе. Утім, і такий вогонь рятував наших солдатів від атаки знавіснілого ворога. Та мілкий окоп і невисокий бруствер не давали змоги добре заховатися самому кулеметникові. Коли позаду бійця розірвалася випущена в нього нацистська міна, він лише відчув, як щось рвонуло ногу, а далі від болю знепритомнів. Опам’ятався вже в госпіталі. Там Лебедю й повідомили, що за мужність, проявлену в бою, його нагороджено медаллю «За відвагу».
...Минули роки. Виросли діти й полетіли собі у світи. Та так полетіли, що ні сліду, ні згадки. Померли син, один із онуків. За ними у вічність полинула й дружина. Сивочолий ветеран залишився наодинці зі своїми проблемами й бідами.
Ну, як наодинці? Офіційно його доглядають онуки, а фактично – старенька жіночка, яка навіть не родичка, а просто добра душа. Хоча ні, «недобра й захланна». Саме про це стверджують родичі ветерана, бо вважають, що жінка, доглядаючи сивочолого, утирається йому в довіру й хоче привласнити його будинок.
Ми побували у Василя Лебедя, побалакали із ним, побачили купу цегли посеред його хатини. Враження? Враження, ніби з далеких, пропахлих порохом років війни до нього долетіла нацистська міна, аби таки добити нездоланного ветерана. Грубка, в яку проведено газ, розвалена вщент. Ще добре, що коли розвалювалася, не впала на чоловіка: його ж бо ліжко поруч із нею. Тож щойно вдарять морози, ветеран просто замерзне в своїй хаті. Сьогодні він рятується лише тим, що гріється біля невеличкого електрообігрівача. А що буде, як не стане електроструму?
Ніна Петрівна, яка ось уже майже сім років опікується чоловіком, за два тижні часу (відколи розвалилася грубка) побувала в багатьох чиновницьких кабінетах, ще кільком високопосадовцям телефонувала. Результат бесід – на фото. До певної міри ми розуміємо чиновників: вони ж звикли проявляти до ветеранів публічну увагу лише тоді, коли дарують їм грамоти, квіти, а тут грубку змурувати треба. Хіба ж її концертами, грамотами й подяками змуруєш? Там же глиною треба! Та й, правду кажучи, не чекає ветеран на них, бо навіть із 95-річчям сивочолого ніхто з тих чиновників не привітав. Не заслужив, виявляється, їх ласки старий кулеметник...
Що ж кажуть чиновники, зачувши про біду 96-річного Василя Лебедя? Стверджують, що поки в чоловіка є діти й онуки, вони не можуть йому допомогти, бо, мовляв, бояться, аби їх у корупційних діях не звинуватили. Тож замерзай, ветеране. Відчуй себе на старість знову в холодному окопі, поки місцева влада, інші чиновники будуть «морозитися» без морозу. До слова кажучи, кожен із посадовців, до якого зверталася за допомогою пані Ніна, репрезентує певну політичну силу. Тому ситуація з розв’язанням проблеми ветерана – дуже промовистий факт їхньої спроможності і щирості.
– Я ніколи не думав, що на старість стану нікому не потрібним. Ні дітям, яким дав життя, ні чиновникам, що репрезентують державу, за яку я проливав свою кров на війні, – каже Василь Лебідь. – Якби не Ніна Буряшкіна, яка мене й нагодує, і помиє, і підстриже, і винесе моє відро, то мене б уже як не короста, то воші з’їли. Це завдяки їй я ще живий. Єдине, що прошу нині в Бога, це аби Він пробачив їх усіх, а Ніні дарував терпіння доглядати мене й далі.
І знаєте, дивлячись на ветерана, запитав себе: а що нас чекає на старість? Нас омине доля Василя Лебедя?
• Олександр Форманчук
