Далекого 1969-го він, студент другого курсу Харківського театрального інституту імені Івана Котляревського, вперше одягнув костюм Діда Мороза. Та ще й позичений, бо свого не мав. І з хвилюванням подався у місцевий ресторан на новорічну вечоринку за участю одного з трудових колективів, яку б тепер назвали корпоративною. Ішов засніженим містом із палицею в руці та з червоною торбою за плечима. З ним під руку чимчикувала Снігуронька – рідна дружина. Часу до початку святкового дійства ще було вдосталь, відтак Дід Мороз і його помічниця вголос повторювали завчені слова майбутнього приялинкового дійства, на яке їх запросили трударі…
Уже коли поверталися втомлені, але задоволені заробленими тридцятьма карбованцями (а стипендія тоді складала 27 карбованців), Олексій зрозумів, яка це нелегка і відповідальна праця - бути новорічним тамадою! Бо ж не всяк із поважних господарів згодиться впасти в дитинство, долучившись до жартівливих розваг, як сталося цього разу. Одному сміливості забракло, іншого підпер великий гонор, ще іншого - відсутність у лисій голові бодай одного шкільного вірша на новорічну тему… А треба будь-що веселити, святковий карнавал водити, передчасно заснути за столами не дати! Ох, які ж ці 30 рублів важкі!
Але наступного дня, коли потрібно було вирушати ще на одну вечірку, втому як рукою зняло. І так із 26 до 31 грудня. Грати роль Діда Мороза доводилося і по кілька разів на день. Як для дорослих, так і для дітей. З дітьми працювати куди приємніше! Вони і дотепніші за дорослих, і стільки різних віршиків напам’ять можуть розповісти, і так охоче долучаються до карнавальних витівок! І сам мимоволі стаєш їхнім співучасником.
Отак і пішло-поїхало. Кожного передноворічного тижня – чергова роль на запрошення керівництва дитячих садочків, навчальних закладів, підприємств, установ. Аж до останнього студентського новоріччя. І коли став актором Запорізького обласного музично-драматичного театру, а потім Львівського та Рівненського, не полишав роль Діда Мороза. Запрошень вистачало. Та й убрання вже мав своє – пошите на замовлення: шапка, вуса та борода, кожух, чоботи, рукавиці та велика торба, в яку замовники перед початком святкового дійства накладали власноруч закуплені гостинці, які він, Дід Мороз мав роздати гостям. Щоправда, треба було постійно тримати, як кажуть спортсмени, себе у формі: поповнювати репертуар, придумувати нові цікаві сценки-розіграші, конкурси, пісні вивчати та про танцювальні хитрощі не забувати. Це ж цілий набір артистичний! Власне, до цього ремесла долучався багато хто з театральних акторів.
- І знаєте чому? – перепитує Олексій Заворотній, нині доцент кафедри режисури Рівненського державного гуманітарного університету. – Бо зарплата в театралів, самі знаєте, яка була й залишається. Тож новорічні підзаробітки ой як виручали! Зрештою, як і донині. Якщо раніше тратив їх на книги, харчі, дрібні побутові покупки, то сьогодні, здогадуєтеся на що? На бензин. Бо маю легковика, який допомагає і в цій роботі.
З Олексієм, який щойно відіграв свою чергову роль, сидимо й підраховуємо… Так, 40 років минуло відтоді, як вперше одягнув він костюм Діда Мороза. Щороку – мінімум 10 виходів на новорічну сцену. Тож виходить: уже зіграно принаймні 400 ролей! А якщо їх перевести у суму святкового настрою і дорослих, і малечі?
Цікавлюся:
- А сини “морозівську” майстерність освоїли?
Посміхається у свої справжні чоловічі вуса співбесідник, мружить лоба:
- Один – так. Олексій, який закінчив факультет кафедри режисури, де працюю, охоче відгукується на передноворічні запрошення, одягає власного костюма і бере курс на вказану в запрошенні адресу…
Батько може не хвилюватися: син не підведе, адже також має даний Богом дар митця.
Зустрінете Олексія Заворотнього – обов’язково впізнаєте. Бо він, як-не-як, є характерником українським.
• Юрій Береза
