Чимало інтернет-джерел та друкованих видань вказують на те, що найстаріше дерево України «проживає» в урочищі «Юзефінська дача» нашої області, його ще називають Юзефінським дубом. Дерево занесене до Книги рекордів України, його вік складає 1350 років (за приблизними підрахунками). Об’єм дуба — 8,4 м, а висота сягає 20 метрів. Під його могутніми кронами фотографуються молодята, кремезний символ предків є головною туристичною пам’яткою села Глинне Рокитнівського району. Але і Вітковичам на Березнівщині теж є чим пишатися.
Соромно зізнатися, проте я навіть не підозрювала, що у цьому населеному пункті знаходиться «Дуб-прадід», який ні за віком, ні за розмірами не поступається Юзефінському, однак чомусь не такий популярний, як його рокитнівський родич.
Із розвитком туристичної галузі у нашому районі все нормально, але до мандрівного путівника чомусь не додали вітковицького красеня, тим паче, що він там не один, дубів – п’ять. Отож, щоб виправити це упущення та на власні очі побачити свідків багатьох поколінь і епох, вирішила, не відкладаючи, відвідати ці червонокнижні пам’ятки природи України.
Знайомство зі старожилами
Наступного дня вирушаю на зустріч із деревами-старожилами. Дорога видалася легкою, адже свіженький асфальтований серпантин гостинно сприяє мандрівці до одного з найзаможніших сіл району. За попередньою домовленістю на подвір’ї школи мене очікували представники трьох поколінь родини Калінчуків: Микола Олексійович, Валентин Миколайович та Даринка.
Варто наголосити, що саме завдяки старанням Миколи Олексійовича доречно перефразувати українське народне прислів’я: «Дуб і нині там», адже він посприяв, щоб всі віковічні дерева були занесені до Червоної книги України і набули статусу пам’яток природи України. Пан Микола – географ, краєзнавець, протягом тривалого часу він обіймав посаду директора школи. Натепер він пенсіонер, а його благородну справу — опіку над дубами – продовжують син Валентин Миколайович (вчитель географії Вітковицької ЗОШ) та внучка Даринка (учениця цієї ж школи).
У передчутті чогось надзвичайного прямувала до сільського кладовища, адже саме там знаходиться, можливо, найстаріший дуб України, а, може, Європи.
Дорогою Микола Олексійович розповідає цікаву бувальщину. Виявляється, не так давно у Вітковичі приїжджала відома екстрасенс Олена Курилова. Вона відчула, що найстарший з дубів – «Прадід» - має неймовірну силу, фактично — це енергетичний стовп у центрі села, що підгодовує ядро землі.
— «Діду-прадіду» понад 1300 років, — каже Валентин Миколайович. — Якби сталося диво і він міг заговорити, скільки таємниць та цікавих історій розповів би. Однак сьогодні цей велетень потребує реабілітації — всередині стовбура утворилося дупло, випалене блискавками, діаметром півтора метра.
– Останні 30 років спостережень за дубом показали, що він більше не росте, — розповідає голова роду краєзнавців Микола Калінчук. – Зверніть увагу, що, відповідно до загальноприйнятих норм екологів, дуб до 600 років збільшується у своєму діаметрі (на висоті грудей) за 100 років на 1 м, а далі його діаметр, залежно від місця знаходження та інших умов, може рости від трьох до восьми сантиметрів на рік, втім після віку у 1000 років свій ріст у діаметрі він може припинити взагалі.
Заходимо, перехрестившись, на кладовище. Здаля я помічаю цього червонокнижного кремезного красеня. Його розміри вражають — обіймище 7,54 м на рівні грудей, а при землі майже десять метрів, висота велета складає 20 м.
Підходжу ближче до «Прадіда» і дійсно відчуваю його велич, здається, що й запах тут особливий. У поле зору потрапляє величезне дупло, настільки велике, що швидше нагадує могутню печеру. В ньому спокійнісінько поміщається, за словами пана Миколи, більше десяти людей. Краєзнавець розповідає, що цього старожила постійно випробовує на міцність стихія. Коли надворі дощ із блискавицею, могутній гнів неба повсякчас вдаряє у дуба, гул іде такий, що, здається, перегукуються між собою десятки гармат.
Обходжу дерево з усіх боків і в розкришеному дуплі помічаю виблискування монет.
— Це лише квіточки, — посміхається Микола Олексійович, — були часи коли тут «паслися» місцеві п’янички. Дуб дійсно має міцне енергетичне поле, і люди, що хотіли народити дитинку чи попросити здоров’я, удачі, заходячи в лоно дерева, приносили йому дари (гривні, бувало, і долари), сподіваючись, що задумане вдасться. П’янички розуміли цю подяку по-своєму, тому використовували гроші для власного задоволення. Я пізніше усім відвідувачам пояснював: якщо хочете такої символічної подяки, то залишайте монети, а паперові гроші та «зелені» жертвуйте на храм.
За переказами старожилів, у дуплі цього дуба в роки Другої світової війни зв’язкові ОУН-УПА мали свою явку. Навіть металеві скоби, які збереглися до наших часів, засвідчують цей факт.
Легенди та перекази
– Про наші дуби ходить чимало легенд та переказів, — долучається до розмови Даринка, — одна з них записана зі слів жительки села Вітковичі П.О.Бойчук.
…Було це ще за часів великого переселення народів. Жила на берегах Случа працьовита громада слов’ян-трудівників, які вирощували хліб, розводили худобу, рибалили. Жили не бідно, все у них було до ладу. Одначе основне їхнє багатство складали злагода, любов, взаємоповага та взаємодопомога. Одного дня на мирні слов’янські оселі чорною хмарою налетіли войовничі племена. Бій був довгий, проте сили нерівні. Вороги запропонували оборонцям здатися, однак ті не прийняли їхню пропозицію. Розпочався нещадний останній бій, загибель відважних селян була неминучою. Та раптом задрижала і розступилася земля, вдарила блискавка, і вийшло з неї п’ять велетнів-воїнів.
І втікали вороги з берегів Случа, і гинули від могутніх ударів захисників. Багато часу минуло з тих пір, але досі на пагорбі підпирають плечима небо п’ять дубів, які, ніби воїни, ось уже понад тисячоліття охороняють береги Случа. Ні буйні вітри, ні палючі блискавки не можуть їх знищити. Вони продовжують захищати місцевих трудівників, даруючи їм добробут, злагоду та любов.
А й справді, на пагорбі не просто височіють дуби-велети, вони утворюють коло, в центрі якого стоїть найстарший і наймогутніший предок.
«Дуб-дід» за параметрами майже не поступається «Дубу-прадіду»: окружність стовбура біля землі — 6,98 м, діаметр крони — 21 м., висота — 23 м. Вік сягає 1000 років.
Лише на кілька десятиліть молодший за «Діда» «Дуб-батько». Окружність його стовбура біля землі 6,38 м., а висота 20 м.
«Дубу-сину» понад 500 років. Окружність стовбура біля землі понад 5 метрів, а верхівка знаходиться на висоті 25 м. Микола Олексійович жартома називає його соньком.
– Трапилася з ним якось прикрість, – загадково усміхається краєзнавець, – одного року він не розпустив листя, заспав. Кажу: якщо не зазеленієш, то пустимо тебе на дрова. Дуб одумався, зазеленів і тепер щороку першим про себе нагадує.
Наймолодший, звісно, «Дуб-онук», якому виповнилося лише 400 років. Варто зауважити, що він і найгарніший — кучерявий, з розкішним віттям та молодецьким станом.
Сакральні та незвідані місця предків
«Дуб-прадід» разом зі своїм родинним оточенням не єдина «родзинка» у цій місцевості.
Майже при вході на сільське кладовище «фокусую» дивні камені, що «визирають» з-під землі, а згодом і «стомленого» височезного хреста з вишкрябаними на ньому цифрами.
— Це не просто брили, — пояснює Валентин Миколайович, — це дохристиянські камені. Зауважу, що у нашій окрузі таких більше ніде нема, ймовірно, вони мають особливе значення у цій місцині. А похилений хрест це, найімовірніше, пам’ятний знак про прийняття християнства вітковичанами, щоправда, встановлений пізніше і під пагорбом, на якому розміщені старе і нове кладовища.
Несподівано для себе помічаю невелике озеро, що має, як виявляється, недобру славу, старі люди навіть називають його відьминим, хоч в історичних джерелах воно зазначається як Козацьке. Подумки міркую: «Як цікаво складаються пазли, себто в одному місці поєднується непоєднуване». Ми знаходимося на кладовищі, де спочивають наші предки, в центрі якого розміщений могутній тисячолітній «Дуб-прадід», по периметру його охороняють молодші «Дуб-дід», «Дуб-батько», «Дуб-син» та «Дуб-онук», з-під землі визирають, вірогідно, погребальні язичницькі камені та пам’ятний знак про прийняття християнства, а внизу цвинтаря знаходиться озеро, що напуває міцне коріння мовчазних предків.
Можна припустити, що язичники зуміли закодувати це сакральне місце, тому вирішили саме тут зробити кладовище, звідси і загадкові камені. Цілком можливо, що тут було якесь особливе ритуальне місце. Ймовірно, що на усій планеті по колу розміщені такі енергетичні стовпи з центром всередині. Приховуючи чимало таємниць, вони утримують баланс добра і зла на землі.
Впевнена, що висновок кожен з вас трактуватиме по-своєму. Одначе залишу цю інтригу для наступних публікацій, оскільки впевнена, що ця неймовірна місцина ще про себе нагадає. Скажу лише одне: чомусь несправедливо забуте у туристичних путівниках це древнє капище предків – головоломка для майбутніх поколінь.
• Юлія Іванюк
© Авторські права захищені. При використанні матеріалу обов'язково вказувати прізвище автора та сайт www.visti.rovno.ua. Для електронних ЗМІ — обов'язкове активне гіперпосилання «Вісті Рівненщини» з переходом на використовувану публікацію на сайті газети.
