Суспільство
№8 від 01.12.2017

І селу дає раду, і вісьмом прийомним дітям

П’ятеро власних дітей, восьмеро прийомних, п’ять гектарів поля, підсобне господарство – все це штрихи до портрета Новосілківського сільського голови Світлани Мельник. Жінка встигає не лише огорнути турботою й любов’ю свою велику родину, забезпечити разом із чоловіком Леонідом ідеальний лад на обійсті, в домі та на городі, а й, відколи односельчани обрали її на головну в селі посаду, ревно дбає, аби людям у цьому невеличкому населеному пункті на Здолбунівщині жилося затишніше.

Втікала від бандитів із маленькими дітьми посеред ночі
Доля Світлани Степанівни, без перебільшення, могла би стати сюжетом для мелодрами. Виросла вона на далекій Херсонщині, одразу після школи, окрилена мрією про щасливе сімейне життя, вийшла заміж, але дівочі надії обернулися болем. За кілька років молода жінка залишилася сама із двома маленькими дітьми. Аби прогодувати малечу, забезпечити всім необхідним, працювала не покладаючи рук. Спершу торгувала сільськогосподарською продукцією, затим розпочала власну справу – старий закинутий колгоспний сад у її працьовитих руках буквально розквітнув.

– Працювати мусила важко, що там казати, і дітей треба було виховувати, – пригадує Світлана Степанівна. – Вони у мене золоті… Старалася навчити їх всього найкращого, та й балувати не було як. Дотепер не можу без сліз згадувати обід, який для мене одного разу приготували мої синочок і донечка… Йдучи на роботу, я заховала ніж, аби, не дай Боже, не зачепили його та не порізалися. А вони так переживали, щоб мама не була голодна, що знайшли лезо і начистили ним картоплі. Я як побачила ті рученята!.. І плакала, і сварилася…
Перевернула нелегке життя жінки телеграма з рідного села її мами – Новосілок на Здолбунівщині. Рідних покликали, бо важко захворіла бабуся. Не відала тоді Світлана, що покликало її у дорогу не лише горе, а й доля, що ця поїздка змінить усе її життя.
– Леонід допомагав у господарстві бабусі картоплю збирати, – усміхається Світлана Степанівна. – Знаєте, щойно його побачила, серцем відчула  щось особливе. І коли поверталася на Херсонщину, постійно ловила себе на думці, що раз у раз згадую про нього. Гнала від себе ці думки, але марно.
– Доля?
– Це Бог допоміг. Я ж на людях була усміхнена і сильна, а коли Діти-позасинають, не раз плакала в подушку. Важко було, опора потрібна була, захист… Коли ж повернулася у Хлібодарівку на Херсонщині, взагалі жах розпочався. Віддалену земельну ділянку, де був сад, придивилася собі сімферопольська мафія, аби вирощувати там наркотичні рослини. Мені погрожували – мовляв, якщо не віддам її, викрадуть дітей. Зрештою я мусила втікати звідти просто посеред ночі. А на залізничному вокзалі зустрів нас… Леонід. Без зайвих слів, просто з валізами забрав мене й дітей до себе додому. Я навіть не очікувала такого повороту, планувала жити в бабусиній хаті. Відтоді, ось уже сімнадцять років, ми разом.

«Мамо, а ти що –
всю ніч сиділа біля мене?..»
Офіційної роботи ані в Леоніда, ані в Світлани попервах не було, проте працелюбство допомогло не просто виживати, а й забезпечити гідне життя для родини. Облаштували простору теплицю, вирощували на продаж розсаду, помідори, посадили сад, тримали підсобне господарство. Віддавали сили землі, а вона їм віддячувала врожаями. А тим часом і родина поповнилася – крім старших Юлі й Дениса народилося один за одним ще троє синів – Артем, Максим та Едуард. Та судилося Світлані й Леоніду зігріти любов’ю і турботою не лише п’ятьох власних дітей, а й вісьмох прийомних.
– Я сиділа на тому ж місці на кухні, що й зараз, ось тут нав­проти на стіні був увімкнений телевізор, а звідти – соціальна реклама, маленьке хлопченя просить, щоб його усиновили, каже, що мріє про сім’ю… – ділиться Світлана Степанівна подробицями того важливого дня. – Давай заберемо цього хлопчика до себе, – відчувши, як защеміло серце, ані секунди не вагаючись, мовила до чоловіка.
Так само, не вагаючись, зателефонувала на гарячу лінію, але там відмовили – мовляв, чого будете в Києві дитину брати, у вас на Рівненщині багато сиріт є. А вже незабаром дорога подружжя пролягла до Мізоцького будинку-інтернату…
– Ти хто?.. А цукерки у тебе є? Ти хочеш мене забрати в сім’ю? – маленьке тонесеньке хлопченя із величезним, мов спухлим від голоду, животом підбігло, обійняло і засипало Світлану прямими щирими запитаннями.
– А ти хочеш?
– Хочу…
– Ну то візьму тебе…
Так сім років тому в родині з’явився перший прийомний синочок Олег, котрому тоді було лише п’ять рочків, але не один – разом із сестричкою Олею. І цю подію, яка сталася якраз у переддень Нового року, і переполох, що зчинився буквально з порога, пам’ятають усі в родині. Олег, попри застереження, одразу поліз до собаки, та так скрутив їй носа, що вона його вкусила. Мусили везти в лікарню, рана була невеличка, але міг залишитися рубець, тож домовилися про пластичну операцію.
– Мамо, а ти що – всю ніч сиділа біля мене? – розплющивши очі в лікарняній палаті, мовив хлопчик до Світлани, котра сиділа на стільчику біля ліжка.
– Так.
– Мамо, ніхто й ніколи біля мене не сидів цілу ніч…
Після цих слів, що слізьми стискали горло, жінка просто не змогла більше залишити дитину на самоті – провела тоді з Олегом у лікарняній палаті й новорічну ніч.
– Верткий хлопець, одного разу ледь хату не спалив… Але справжній господар виріс – і за свиньми хоче доглядати, і за корівкою, ще й старшими дітьми керує та мені нагадує. «Мам, а ти що – забула?» – бувало діловито дивується, запитавши про якісь господарські справи, – тепло розповідає Світлана Степанівна про прийомного сина. – І Олю, його сестричку, не впізнати – я її забрала з інтернату зі страшними лімфовузлами, із цілим списком діагнозів. І по лікарнях, і по народних цілителях ми їздили – тепер донечку не впізнати.

«Всі наші дорогоцінні подарунки з’явилися в родині на свята»
«Мамо, я піду на вулицю…» «Мамо, мені вже в недільну школу треба…» «Мамо, а ви не забули?..» «Мамо…» «Мамо!..» Це дзвінке тепле звертання у цій затишній оселі лунає щосекунди. Кличуть так Світлану Степанівну і рідні діти, і прийомні. З порога помітила, що всі вони абсолютно розкуті, щирі, що цей дім дійсно став для них рідним.
– Двоє старших, Юля і Денис, уже мають власні сім’ї, вже й троє онуків у нас є, – каже мама Світлана. – А мешкає тут нині, крім трьох менших синів, ще восьмеро прийомних. Услід за Олегом і Олею через два роки у нас з’явилися ще Іванка, Юра та Світлана. Забрали їх із інтернату у Вербі. І того ж року, у переддень Святого Миколая, сім’ю поповнили Діма, Каріна та Тарас – мама у дітей померла, а тато відмовився від них. До речі, так сталося, що всі наші дорогоцінні подарунки з’явилися у нашому домі на свята. Їздили забирати їх із притулку вже зі старшими дітьми. «Ну що, будемо забирати? Ти ж старша…» – запитала Іванку. «Беремо. Як будуть вредні, то виховаємо…»
– Я добре пам’ятаю, як уперше переступила поріг цього дому. Ми були дуже налякані – в інтернаті нам казали, що на органи нас продадуть. А тут… Зайшла – гарно так, затишно, дітей повно понавибігало, всі радіють мені, Оля перша обійняла… – приєднується до нашої розмови 17-річна Іванка, котра саме зайшла на кухню.
– Іванка вже справжня помічниця у мене – допомагає мені постійно на кухні, посуд миє, а якщо яка урочиста нагода, святкові салати на стіл – то її зона відповідальності. Я її навчила, то так гарно й смачно їх робить, що не кожна досвідчена господиня зуміє, – каже, обіймаючи прийомну доньку, Світлана Степанівна.
– Не важко вам нести такий тягар клопотів і відповідальності? – запитую.
– Важко, не буду приховувати, адже, крім клопотів, у кожного ж характер різний, і виховати треба добре дітей. Але справляюся і не шкодую про свій вчинок. «У вас, мабуть, дисципліна неабияка?» – запитали днями у паспортному столі, коли побачили, скількох хлопців я привела документи оформлювати. «Ні, дисципліни немає. Є контроль!» – відповів на це запитання Юра.
Аби давати всьому раду, обов’язки в родині чітко розподілені. Мама готує їсти (одного лише борщу доводиться щоразу 20 літрів варити), старші хлопці доглядають за свиньми та коровою, Іванка, як мовилося, миє посуд та стежить за порядком на кухні, Каріна – в літній кухні прибирає, а меншенькі – двір підмітають чи щось неважке. Якщо ж треба город обробити, то важка робота – за татом, а прополоти, зібрати картоплю чи інше – це вже вся родина виходить у поле.
– Ось це наш сад, а оце полуниця – п’ять соток посадили… – веде Світлана Степанівна обійстям. – Тримаємо шестеро свиней, корову. Треба, щоб Діти-були нагодовані, щоб і м’ясо було на столі, і фрукти, і молочні продукти. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, які вони голодні були попервах – звикнувши недоїдати і боячись, що наступного дня не будуть ситі, ховали котлети під матрацами… Будинок розбудували, щоб було усім затишно, ось літній басейн для діток облаштували…

Вдатна господиня і вдома, і в селі
Залишається лише дивуватися, як за клопотами багатодітної матері у Світлани Мельник ще вистачає сил та енергії, аби порядкувати в селі, адже два роки тому односельчани обрали її сільським головою.
– Вагалася, переживала, коли надійшла пропозиція балотуватися, – пригадує Наталія Степанівна. – Та чоловікове «Усе в тебе вийде!» переважило ці сумніви.
І таки вийшло. Змінам, які за незначний період часу відбулися в селі, люди не нарадуються.
– Багато зроблено за два роки, – каже, зачувши, що писатиму матеріал про сільського голову, місцева жителька Галина Кирильчук. – У селі чисто – все прибирається, обкошується, навпроти сільради дитячий майданчик облаштовано, капітальний ремонт у клубі зроблено, огорожу на кладовищі встановили нову. А що вже не можемо ми нарадуватися білощебеневій дорозі, якою тепер можна проїхати навпростець від нашого села до Рівного, то й не переказати. Ми не один рік добивалися, щоб вона була зроблена, бо іншим шляхом треба їхати до Рівного аж удвічі довше: замість двадцяти – сорок кілометрів. Та й чуйна, що там казати. Кожного вислухає, намагається допомогти. А якщо якась надзвичайна подія в селі, то й вночі із чоловіком у машину – і вперед на допомогу.
Зі свого боку Світлана Степанівна вдячна односельчанам, керівництву району за розуміння й підтримку у всіх починаннях. Має й ще чимало планів, як зробити село затишнішим. Одне слово, вдатна вона господиня і власного дому, і села, та й сердечної доброти і тепла у жінки вистачає й для великої родини, і для односельчан.
• Світлана Тубіна