Крок до здоров'я
№31 від 04.08.2017

Плекайте здоровя, а не хвороби...

Моє знайомство з Віктором Михайловичем Гаврилюком почалося, так би мовити, із чистого аркуша. Це вже потім, коли проглядатиму інформацію про нього, акумульовану на просторах Інтернету, зрозумію, що таких невігласів, як я, на Рівненщині не так і багато. Як виявилося, про нього знімалися документальні фільми, сюжети у новинах, є чимало інтерв’ю, відгуків... А поки що - піднімаю телефонну слухавку, на екрані якої висвічується невідомий номер, і вона голосом мого доброго знайомого запитує, чи не хотіла би я поспілкуватися із реабілітологом, а заодно й цікавим чоловіком, про його роботу. І просить про це не сам спеціаліст, а його пацієнт, який три дні тому приїхав у Рівне аж із Харкова і настільки вражений результатом, що хоче, аби про його рятівника знали якнайбільше людей – раптом комусь також потрібна допомога. Я, звичайно ж, погодилася.

І ось двері мого кабінету повільно відчиняються, і до нього заходять двоє чоловіків – шкіра одного із них трохи відсвічує жовтизною, а обличчя ще не зовсім розгладилося від гримаси болю. Знайомимося. Гість із Харкова – Володимир Андрійович Лобян одразу ж починає розповідати свою непросту історію, а я тим часом вмикаю диктофон.
– Я дуже хочу, щоб ви написали про Віктора Михайловича, бо вже й не надіявся, що в моєму здоров’ї стануться такі кардинальні зміни. Більше року я спав по 2-3 години на добу. Навіть не спав, організм просто відключався, бо йому вже не вистачало сил. Часом я годинами крутився у ліжку, аби знайти зручну позу, щоб, коли подіє знеболення, хоч трохи перепочити. У мене цироз печінки, вона постійно болить, живіт був дуже здутий, а від проблем із печінкою, відповідно, проблеми фактично з усіма органами черевної порожнини. Щоб якось залишатися «на ходу», я змушував себе хоч трошки поїсти – всі продукти здавалися гіркими і без смаку. Якраз перед приїздом на Рівненщину я пройшов чергове обстеження. Лікар, що дивився результати моїх аналізів, був занепокоєний, проте сказав, що лікування будемо продовжувати, хоч і надії на одужання примарні, але іншого шляху нема. Донька, котрій переказав слова лікаря, розпереживалася, бо хоч мої проблеми зі здоров’ям давні, але останній рік – це було не життя, а мука. Саме вона і переконала мене звернутися до Віктора Михайловича, бо добре знає його дружину. Спершу поїздка аж у Рівне видавалася чимось нереальним, але біда змусила. І ось я вже в оселі Гаврилюків. Поспілкувалися з господарем буквально хвилин двадцять і попрощалися, бо був вечір, і мене дуже втомила дорога. Тож я пішов спати. Ліг у ліжко – й одразу заснув, а прокинувся вже зранку – добре виспавшись і не довіряючи власним відчуттям! Потім Віктор Михайлович дав мені випити дві ампули глюкози, а ще через двадцять хвилин – перепелині яйця. В обід я вже пив картопляний відвар і відчував голод. А потім посмакував рибною юшкою. Наступного дня ми вгощалися м’ясом та різними смаколиками поміж кіломет­ровими походами на базар та прогулянками. У той день я – людина, що заледве проходила десяток-другий метрів, подолав кілометрів зо п’ять. Живіт став значно менший, і я можу спокійно до нього доторкнутися. А бачили б ви, який жовтий я приїхав! Тепер дивлюся у дзеркало – і сам дивуюся нинішньому кольору шкіри…
Впродовж цього монологу інший мій гість лише ледь помітно усміхався.
– І як мені Вас називати? Ви екстрасенс, лікар, чарівник? – спитала, підсуваючи поближче до нього диктофон.
– Я – Гаврилюк. Просто Гаврилюк. Скажу одразу – я не екстрасенс, а більшість екстрасенсів недолюблюю, бо вважаю, що вони часто займаються шарлатанством, аби отримати матеріальну вигоду. З лікарями складніше, бо в них дипломи, як індульгенції, які не завжди є свідченням ані реальної освіти, тим більше знань, ані дару лікувати. Але коли мені потрібно, щоб із хворим спершу попрацював лікар, бо йому необхідна специфічна допомога, яку я надати не можу, то відправляю хворих до лікарні. Навіть коли моєму батьку спершу було потрібно відкачати рідину з організму, аби я міг йому допомогти, то посадив його у машину і повіз до лікарів. Є багато знайомих людей у білих халатах, які не заперечують моїх можливостей і звертаються до мене, інколи я звертаюся до них…
– І яким же чином Ви лікуєте?
– А я не лікую. Я підштовхую саму людину до того, щоб вона плекала своє здоров’я, а не свої хвороби – бо ми ж десятиліттями звикли любити їх. От зустрічаються люди, особливо старшого віку, – про що вони між собою говорять? Про хвороби – кому, коли і що боліло, і до якого лікаря піти полікуватися. Не одужати, а полікуватися – вдумайтеся! Я ж стверджую, що людина повинна вчитися бути здоровою ще з юних літ. Ті, хто потрапляв у складні життєві обставини, вчаться прислухатися до свого організму і давати собі раду без лікарів. Я народився в Магаданській області, у ГУЛАГУ – таборі для засуджених, де мої батьки відбували покарання фактично ні за що. Перші п’ять років мого життя – це суцільне виживання, адже на дітей засуджених пайки не видавалися, ніхто ніколи не цікавився їхнім здоров’ям, а коли потрапляли на очі розлюченим охоронцям, то можна було й життя позбутися, стати калікою або піддос­лідним кроликом у лабораторії. Але ми прилаштовувалися, бо вчилися лікувати себе самі, працювати над собою, над тим, що заклала у нас природа, ще дітьми на власному досвіді вчилися бути тінями, виживати у складних умовах. Потім ці знання мені дуже знадобилися. П’ятирічним я повернувся на батьківщину матері – у село Мала Мощаниця Здолбунівського району, де жили дідусь із бабусею. Там мені пощастило спілкуватися і вчитися у старця Леонтія. І от він перший й озвучив те, що я вже й сам розумів, але ще не вмів висловити: «Хочеш їсти хліб – бери в руки лопату і копай!» За цим принципом працюю і нині – не лікую, а даю стимул працювати над собою, вручаю оту лопату, яка насправді, як і в хліборобстві, є початком шляху. Ми ж як звикли – якщо захворіли, перше, що робимо, лягаємо і страждаємо чи ходимо і мучимося, а повинні боротися! Між іншим, я готовий і зі сторінок вашої газети давати людям поради, як бути здоровими!
– Думаю, це чудова ідея, яку ми втілимо! Але повернімося до конкретної людини – ось сидить пан Володимир, у якого конкретна хвороба, яка лікарською мовою звучить: «КТ-ознаки васкулярного непластичного ураження S-4, S2|S3 печінки на фоні цирозу (Li-rads5, ймовірний гепатоцелюлярний Cr)». І пан Володимир стверджує, що так добре, як нині, він не почував себе давно. Він вірить, що і лікар при повторному огляді побачить відмінність у діагнозі, а Ви стверджуєте, що не лікували…
– Так, не лікував! Більше того, дійсно вперше у своїй практиці не застосовував жодну з напрацьованих методик. Якщо Володимир захоче побороти свої болячки, то буде переможцем у цій боротьбі, перші вдалі кроки він вже зробив – і вони, і подальше одужання залежать лише від нього самого. Я, звичайно, буду цікавитися станом його здоров’я, як роблю це зі всіма своїми пацієнтами. Зараз я приймаю в одній із київських лікарень, тому приїжджаю в Рівне не часто, але коли тут, то зв’язуюсь із тими людьми, яким у різний час допоміг. Завжди радий бачити Сашка Майструка, якого хвороба до нашої зустрічі перетворила в лежачого хворого і який нашими спільними зусиллями став на ноги і нині втілює в життя різноманітні мистецькі проекти. Оленка Климчук, Яна Штанько – це дівчата, які свого часу теж самостійно не рухалися, сьогодні вони витворяють чудеса еквілібристики зі своїми тілами. І таких «дітей», як я їх називаю, бо вони насправді трохи і мої діти, в мене десятки, долею кожного з них я переймаюся й допомагаю, як можу. До речі, моя дружина – теж мій пацієнт, колись від неї з її діагнозом рак шкіри фактично відмовилася офіційна медицина. Можливо, ще якийсь час і продовжувалися б процедури, але рак – це дуже дорога хвороба, тож і гроші також закінчилися. Отоді вона потрапила до мене у дуже плачевному стані, і мені чи не вперше було страшно братися за лікування, бо й до цього часу стоять перед очима оті закривавлені, просякнуті гноєм бинти на руках, навіть не на руках, а суцільних ранах. Але ми разом подолали цю недугу й тепер маємо дорослого сина і щасливі.
І взагалі, я стверджую, що рак як діагноз помилковий у багатьох випадках. Лише у невеликої кількості хворих він дійсно підтверджується. Більшість із тих, хто від нього помирає, помирають від страху, який паралізує їхню нервову систему, чим ще більше ускладнює збій на клітинному рівні. Треба мати мужність подивитися в очі і своїй хворобі, і своїм страхам. Розблокована, спрямована на зцілення самої себе нервова система – це вже півшляху до одужання. І це не голослівні заяви – я певний час жив і працював у Середній Азії, там почерпнув багато знань, а потім більше п’ятнадцяти років працював… каскадером, і хоч серйозних травм тоді вдавалося уникати, проте травмувалися колеги, друзі, яким я допомагав ставати на ноги. А нещодавно і сам падав із семиметрової висоти, і досить невдало – бо мав кілька переломів. Рівненський травматолог Роман Коваль пропонував мені офіційне лікування, але воно ж довге, і хтозна, які були б наслідки, бо кістки, буває, зростаються неправильно, тож довелося самому у буквальному смислі ставати на ноги.
– Якщо ж усе так просто у лікуванні болячок, то чому до цього доходять дуже мало людей? Більшість або здаються на милість хвороби, або роками живуть на препаратах, переводячи свої проблеми в розряд хронічних…
– Бо ми не вчимося бути здоровими. Нас цього ніхто не вчить. Офіційна медицина виписує препарати, толком не пояснюючи ні причин хвороби, ні шляхів її подолання. А кожна людина володіє невичерпними можливостями. Ми ж навіть мозок свій задіюємо на відсотків 5-6, якщо пощастить, то на 10. От зараз модно проходити різні процедури омолодження, багато з яких дуже травматичні для організму. А в людині заховано справжнісінький центр із омолодження – це стовбурові клітини. Так само, як і потенціал мозку з роками слабшає, бо ми його не використовуємо, так і кількість цих клітин із віком зменшується, але ж ми можемо стимулювати їх утворення! Людина сама здатна запустити процеси омолодження, й ефект не буде нівелюватися із часом. Я, наприклад, працюю зі стовбуровими клітинами й отримую, як кажуть, результат «на лице».
– О, то вважайте, що я  перша у черзі до Вас! А є хвороби, за які Ви не беретеся?
– Звичайно, є. Я не лікую генетичних збоїв, бо це неможливо. Не лікую, як робить це багато офіційних і неофіційних спеціалістів, куріння, алкоголізм, наркотичну залежність – і не тому, що не можу, а тому, що не вважаю за потрібне позбавляти людей способів їхнього задоволення. Коли їх навчиш жити розумно, самотужки зцілятися, от тоді вони самі зречуться цих звичок. Кожну клітину людського організму можна змусити працювати, відновивши її, відродивши її пам’ять. Головне при хворобі не злягти, бо тоді до збою у клітинах додасться ще й атрофія м’язів і органів, а це значно розтягне в часі процес одужання. Під час хвороби ми повинні правильно харчуватися звичними для нашої травної системи продуктами, аби не давати організму додаткових факторів для стресу. Та й взагалі, якщо ми вимагаємо від нього продуктивності, то повинні й повноцінно «заправляти» його енергією.
– А як же дієти? У нас зараз дієтологія чи не найпопулярніша галузь, вже й не знаю, чи то медична, чи навколомедична…
– Дієтологія – це ще один спосіб заробітку на людях. Наш організм дуже добре перетравлює ті продукти, до яких він звик роками, які їли його предки, розщеплення яких є для нього справою звичною і зрозумілою. От різні екзотичні та модифіковані продукти можуть давати збої у розщеплені… Інша справа, що людина дуже легко піддається зовнішнім впливам, різним модним віянням. Ще декілька десятиліть тому жінка в тілі, але не товста, цінувалася найбільше – фізична «збитість» була свідченням того, що вона без проблем зможе народити дітей, дасть раду фізичній праці, особливо у селі, спокійно переживе різні сімейні чи й державні економічні кризи, бо ж недарма в народі кажуть: «Поки товстий схудне, то худий здохне!» Мода останніх десятиліть на анорексичних жінок сприяла тому, що вони, сидячи на різних дієтах, практично вбивали свій імунітет, порушуючи роботу всіх систем організму. Ми ж розуміємо, що якість поїздки не в останню чергу залежить від пального, яким заправляється автомобіль. В організмі точно так само – чим краще працює шлунково-кишковий тракт, тим якісніше пальне для життя ми отримуємо, тим злагодженіше працює уся складна система і менше поломок трапляється у клітинах.
– Але ж коли не обмежувати себе у продуктах харчування, на людину чатує не менш підступний ворог – ожиріння?
– Коли я кажу про повноцінне харчування, я в жодному випадку не маю на увазі об’їдання. Кожен організм сам знає межу своєї насиченості, і коли ми прислухаємося до нього, то зрозуміємо, де саме та межа знаходиться. Ожиріння страшне людям, котрі мало рухаються. Я, наприклад, втрачаю до 30 кілограмів ваги підчас велоекспедицій. Багатьох зі своїх хворих, особливо тих, хто має проблеми з хребтом – сколіози, кіфози, парези, інші захворювання, я після кількох тренінгів садовлю на велосипед – і ми їдемо у веломарафон. Один із них пролягав за маршрутом Київ-Магадан. Це була своєрідна авантюра, але ті, хто поїхав, – не пошкодували. Ми вчилися долати шлях, долати труднощі і заодно долати свої хвороби та страхи в екстремальних умовах при мінімумі речей ззовні, адже в таку дорогу не візьмеш нічого зайвого. І тепер я стараюся багато рухатися. Саме життя рухає мною. Я буваю у багатьох країнах Європи, де проводжу семінари, сеанси, зустрічі. На запрошення людей, котрі хочуть дізнатися більше про мої методи лікування чи тих, хто потребує допомоги, я побував у Північні і Південній Америках, Африці. За кордоном значно більше зацікавлених у мені, аніж на Батьківщині.

– От якраз і хотіла запитати Вас про це. Якщо все так просто, то чому держава не проявляє інтересу до Ваших розробок, чому в нас офіційно у школах не вчать розуміти свій організм? Є ж навіть предмет такий «Людина», є фізкультура… Та багато предметів, які могли б сприяти поширенню цих знань.
– Ви подивіться, що навіть така структура, як медична галузь, яка складалася десятиліттями, зараз не може сама собі дати раду! Ті реформи, що вже проведені, заперечуються новопридуманими. Кожен намагається заробити, а заробити на хворобах найлегше, бо, налякані ними, ми несемо свої кровно зароблені у лікарні й аптеки, даємо хабарі, щоб оселити у собі віру, що хоч за гроші нас правильно полікують. Навіть коли ти приходиш зі своїми ідеями чи готовими ліками, треба пройти сім кіл пекла, пов’язаних із реєстрацією препаратів.
Колись я збирав великі аудиторії, пояснював людям, що і як треба робити. В мене були учні, які в силу своїх можливостей вчилися і потім самі йшли до людей. Були й такі, що щось почерпнули й починали працювати самостійно, бо розуміли, що можуть заробити, а з Гаврилюком цього не вдасться, бо його основна мета – навчити хворих бути здоровими, а не продати їм ілюзію здоров’я. Нині я допомагаю у реабілітації воїнів АТО, наприклад, у нашому Рівненському госпіталі працював із тими, хто виявив бажання спробувати мою методику. Мрію про те, що у своєму рідному селі відкрию реабілітаційний центр, де навчатиму своїх учнів і прийматиму тих, хто потребує допомоги. В Малій Мощаниці я хочу поставити великий камінь, який буде зцілювати людей за допомогою власних природних імпульсів. Скажу чесно, іноді камінь легше навчити, активізувати, аніж людину. Бо якщо він природний, живий, зі своєю історією, не пошкодженою людиною, то йому дуже легко передати свої знання. Каміння, на відміну від людей, не чинить спротиву, не сумнівається у своїх силах чи результаті, не вважає себе розумнішим за того, хто його вчить. Я взагалі люблю каміння, навіть маю колекцію метеоритів! От і хочеться, щоб мої земляки мали диво-камінь, щоб отримали змогу допомагати собі самі. Хочу, аби розвивалася Академія перспективного формування особистості, що розпочинає свою діяльність на Рівненщині, щоб з неї виходили спеціалісти, здатні продовжувати мою справу і допомагати людям в активізації їх внутрішніх ініціатив, у їх боротьбі за здоров’я. Планів маю багато, тож мій рух безперервний, бо тільки так можна відчути смак життя.

P.S. Ми ще довго розмовляли із Віктором Михайловичем, а я періодично перевіряла, чи ведеться запис, підсувала ближче диктофон, аби якість звуку була кращою. Подумаєте, та чого це вона причепилася до свого диктофона і вже тричі згадує про нього, ніби хоче похвалитися, що має цю давно вже не новинку журналістської роботи? Знаєте – я таки свідомо акцентую на ньому вашу увагу, любі читачі, адже, як виявилося потім, із двох із половиною годин запису (а запис таки є), не записалося жодного слова – суцільна тиша! І така халепа сталася вперше за п’ять років користування цим пристроєм! Невже магніто-резонансні коливання Гаврилюка і мої чи мого диктофона не співпали, а то й виявилися ворожими одні до одних? Вже подумала, що «провалила» цей матеріал, адже останні роки пам’ять грає зі мною у такі піддавки, що часом аж лячно, бо інколи не можу згадати елементарних речей! Але сіла писати – і текст сам плавно й, надіюся, зв’язно і зрозуміло, ліг на папір.  Чи то від того, що трапилися мені цікаві співрозмовники, а у Віктора Михайловича ще й біографія, варта книги пригод, чи то від тих декількох хвилин, впродовж яких Гаврилюк проводив по мені поглядом  – не знаю. Я ж дуже прагнула, аби мої стовбурові клітини пішли в ріст, й організм почав омолоджуватися. Хоча, Віктор Михайлович і попередив, що для цього треба попрацювати не 2-3 хвилини, а хоча б півгодини (надіюся, тривалість тренінгу не залежить від плачевного стану мого організму?)… Але весь вечір мій периферичний зір періодично пропадав, а голова гуділа, як баняк. Наступного дня поболювали ноги – чи було це співпадінням, чи таки впливом Віктора Гаврилюка,  як дізналася з Інтернету – академіка Української міжнародної академії оригінальних ідей – покаже час! Але на активізацію своїх стовбурових клітин, як і на співпрацю Віктора Михайловича з нашою газетою, не перестаю надіятися. Бо ж не встигла ще розповісти ні про карколомні завороти його життєвої дороги, ні про конкретні кроки, які він пропонує людині на шляху до власного здоров’я. То ж до зустрічі у наступних номерах газети!
Мирослава Кирильчук