Залишився за завісою слави

Адже він не лише виборював своєю кров’ю Велику Перемогу, а й безпосередньо брав участь у штурмі Рейхстагу та встановленні на ньому вікопомного червоного полотнища. Проте, на відміну від Михайла Єгорова та Мелітона Кантарії, яким, ризикуючи життям, Павло Максимович разом із іншими солдатами прокладав дорогу до купола будівлі німецького парламенту, його ім’я і подвиг залишилися за завісою почестей і слави.Фото, на якому Михайло Єгоров та Мелітон Кантарія встановлюють Прапор Перемоги на будівлі Рейхстагу, свого часу облетіло увесь світ та шкільні підручники історії. Уже давно відомо, що ця світлина насправді не є документальною. Однак, хоч частину міфу і розвіяно, та, на жаль, належну славу усім героям, чия заслуга у встановленні Прапора Перемоги є аж ніяк не меншою, так і не віддано. Один із них - Павло Максимович Савич, котрий служив у полковій розвідці того самого історичного 756-го стрілецького полку 150-ої дивізії третьої ударної армії Першого Білоруського фронту, яким командував маршал Жуков.

Фото, на якому Михайло Єгоров та Мелітон Кантарія встановлюють Прапор Перемоги на будівлі Рейхстагу, свого часу облетіло увесь світ та шкільні підручники історії. Уже давно відомо, що ця світлина насправді не є документальною. Однак, хоч частину міфу і розвіяно, та, на жаль, належну славу усім героям, чия заслуга у встановленні Прапора Перемоги є аж ніяк не меншою, так і не віддано. Один із них - Павло Максимович Савич, котрий служив у полковій розвідці того самого історичного 756-го стрілецького полку 150-ої дивізії третьої ударної армії Першого Білоруського фронту, яким командував маршал Жуков.

- Знаєте, коли після війни нам, ветеранам, показали фільм про штурм Рейхстагу, який видавали за документальний, ми ледве не плювалися, - каже дідусь Павло. – Там були кадри, на яких розгорнутий Прапор Перемоги везуть на човні річкою Шпрее. Це просто смішно. Адже її високі береги були укріпленні залізобетоном і ними неможливо було вибратися нагору. Та й німці ж що, по-вашому, дурні?.. Хіба б вони допустили, щоб розгорнутий прапор так просто потрапив до Рейхстагу. Його доправляли крадькома, у чохлі - боротьба йшла за кожен метр, кожен поверх. Навколо все було в полум’ї...

Перед тим, як Прапор Перемоги потрапив до приміщення Рейхстагу, він, як розповів Павло Максимович, певний час знаходився у так званому будинку Гімлера. Так радянські солдати називали німецьке міністерство внутрішніх справ. Там, у підвалі, чекаючи наказу вирушити до Рейхстагу, біля знамена на сторожі були відомі всім Єгоров і Кантарія, Павло Савич та ще кілька бійців.

- Коли принесли прапор, нас вишикували і запитали, хто буде його встановлювати, - листає ветеран травневі сторінки 1945-го. – Ніхто не хотів. “Та хай воно провалиться”, - думали. Всі ж знали, що вже от-от переможемо. Хіба ж хотілося гинути в останні хвилини війни. Але ж мусили виконати  священний обов’язок. Прапороносцями наказом було призначено Єгорова і Кантарію, і 30 квітня пізно ввечері ми під вогнем понесли прапор до Рейхстагу. Усередині йшла страшна боротьба. Дорогу Прапору Перемоги прокладав цілий взвод. Спершу прапор виставили у вікно на першому поверсі, потім – вище...  Закріпили аж біля скульптури коней на даху. Та треба було ще добратися до купола. Драбина була перебита, то Олексій Берест пригнувся, він був дужий чоловік, а хтось із хлопців став йому на плечі... Я вже й не пригадую хто. Хіба там до того було, щоб роздивлятися?.. Коли на світанку Прапор Перемоги було встановлено, ми знову повернулися до будинку Гімлера. Боротьба ще тривала...

Світлина,  на якій Павло Савич разом із Мелітоном Кантарією, зроблена була вже тоді, коли все заспокоїлося. Вона нікому не відома, проте є для нього найдорожчим спомином про Другу світову війну. Хоча, каже ветеран, було й ще одне фото – справді документальне, на якому він із відомими на увесь світ прапороносцями. Американський військовий журналіст зробив його одразу після встановлення прапора, коли герої спустилися донизу.

- Як же ж це вдалося? – дивуюся.

- Думаєте, там сміливих не було? – усміхнувся Павло Максимович. – Шкода, що я не бачив цієї фотографії. Тих же, що зроблені пізніше, було багато.

Про почуття, які у ті переможні дні переповнювали душу, герой із села Нобель дотепер не може говорити без хвилювання. Добре пам’ятає, як білою цеглою писали свої прізвища на стінах Рейхстагу, яким величним був парад біля Бранденбурзьких  воріт... А ще – вручення у Рейхстазі ордена Слави. Цієї високої бойової нагороди Павло Савич був удостоєний за виконання розвідувальної операції на території Литви. Важливі відомості ледве не вартували молоденькому солдатові життя, та після поранення він пробув у госпіталі лише десять днів і знову став до лав захисників Вітчизни. Коли ж було друге поранення, то й узагалі нікуди не звертався за допомогою – усе життя нагадує про нього скалічений палець на руці. Варшава... Берлін... Рейхстаг... Під ворожими кулями, крізь суцільний вогонь Павлу Максимовичу доводилося доправляти відомості у штаб полку навіть зі згаданого будинку Гімлера. Врятувався тоді і повернувся, аби встановлювати Прапор Перемоги, справжнім чудом.

...Повернувся додому Павло Савич аж у 1947 році, адже довелося ще відбувати строкову службу. Повернувся, попри те, що історичні хроніки не згадують його прізвища, справжнім героєм. Щоб прикріпити на кітель усі нагороди Павла Максимовича, сільському голові......... довелося добряче помарудитися. Лише бойових із-поміж них є вісім. Найдорожчі ж – Орден Слави, який вже згадано, та орден Червоної Зірки.

- А кітель цей яких часів? – цікавлюся, роздивляючись цупке зеленаве сукно.

- Не повірите... Із Берліна, - застібаючи акуратно гудзики,  схвильовано відповів ветеран. Його нам видали перед парадом...

 Дідусь Павло по-парубоцьки випростав спину, вийшов на поріг рідної хати і глибоко вдихнув цілющого нобельського повітря. Так само, як і тоді, коли далекого 1947-го повернувся у батьківський край.  У кишені, коли йшов пішки до рідного села із Пінська, були лише крихти хліба, а в серці – нестерпна туга за рідною землею:

- За день пройшов ті сімдесят кілометрів. Ноги самі несли. То було перед Пасхою... Перед Великоднем 1944-го я й на війну пішов... Став біля хати – аж дихається, здається, легше...

У мальовничому селі, у крихітній дерев’яній хатині на березі озера, що вже майже вросла у землю, пройшло все життя Павла Савича. У праці, у щирій любові й доброті... Разом із дружиною Домінікою виростили трьох доньок, мають вже й онуків та правнуків. Шанують його односельчани не лише за ветеранський подвиг, а і як людину великої душі. Нині старенькі живуть удвох. Павло Максимович радіє, що має сили доглядати дружину, яка занедужала, та давати собі раду. Він ніколи особливо не бідкався з того приводу, що його подвиг під час встановлення Прапора Перемоги на Рейхстазі залишився за завісою слави. Головне, каже, що чесно виконав свій обов’язок. До обеліска загиблим у роки Великої Вітчизняної війни односельчанам нинішнього року він прийде один, адже зі 150 учасників бойових дій із села Нобель серед живих більше нікого не залишилося. Трагічні спомини, зізнається ветеран, у ці травневі дні стають особливо виразними – немов і не було тих десятиліть, які відділяють сьогоднішнє мирне життя від буремних років війни.

До речі, Зарічненська районна рада кілька років тому робила подання щодо присвоєння Павлу Савичу звання “Герой України”, однак безрезультатно. Прикро, адже держава просто зобов’язана віддати належну шану своїм героям, ми не маємо права забувати про їхній подвиг.

Світлана Тубіна