Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Юрій Кічатий: «Свій перший капітал я заробив на популяризації української символіки»

А ще — цікаві факти з життя, які ніде і ніколи не оприлюднювалися раніше, — у сьогоднішньому ексклюзивному інтерв’ю з головою Рівненської обласної ради Юрієм Кічатим.

— Юрію Святославовичу. Як відомо, за кілька тижнів вступає в силу Закон України «Про доступ до публічної інформації». Яким є Ваше ставлення до цього Закону?

— Вступ у силу згаданого закону не означає, що інформацію, яка є конфіденційною, хтось зобов’язаний надавати. Якщо керівник, скажімо, проти того, щоб оприлюднювати дані про стан свого здоров’я, приватного життя та інші аспекти, які можна розцінювати як конфіденційну інформацію, то його ніхто не зможе примусити це робити.

Але маємо й поняття публічності, яка є запорукою довіри до будь-якого керівника чи політика. Публічність у прийнятих рішеннях або в рішеннях, які готуються. Відкритість влади в тому і полягає, що на стадії обговорення того чи іншого питання повинно якнайбільше людей взяти в ньому участь. Особливо це стосується рішень, що приймаються радами різних рівнів. Звичайно, на стадії підготовки можуть виникнути не лише різні запитання до того чи іншого керівника, але й пропозиції, які можуть внести громадяни, громадські організації для того, щоб депутати мали можливість прийняти узгоджене рішення і найголовніше —  покласти їх в основу формування проекту рішення. Ось таким є моє розуміння публічності. Зазвичай, чомусь зараз відбувається так, що підвищений інтерес викликає особисте життя політика або чиновника. Досить багатьох цікавлять їх статки. Скажімо, якою є заробітна плата, наче важливіших тем і немає. Це ментальність наших людей.

— Щоб продовжити цю тему, напевно, логічно запитати вас про те, якими статками володіє голова обласної ради.

Мої статки зафіксовані в Декларації про доходи і оприлюднені в газеті «Вісті Рівненщини». До речі, громадські організації вже зверталися до мене з цього приводу, і я пообіцяв, що оприлюдню їх найближчим часом у газеті, що й роблю. Але дозвольте насамперед розповім як я, як мовиться у народі, дійшов до такого життя (Посміхається — авт.)

Не секрет, що статки накопичуються чи примножуються протягом десятків років. Якщо ти, наприклад, купив машину, то хіба можна судити, що ти заробив ці кошти за місяць, чи, скажімо, за два. А, може, ти відкладав на це десять чи п’ятнадцять років. А чим ми, політики чи чиновники, відрізняємося від простих людей, які збирають гроші то дітям на навчання, то на машину чи квартиру. У всіх нас життя складається саме так...

— Але кожен з нас досягає різних вершин, у тому числі й матеріальних… Чому?  

— Дуже цікаве питання. Я сказав би навіть філософське. Спробую відповісти. Як люди стають керівниками? Коли йдемо в перший клас, то, погодьтеся, в нас у всіх однакові стартові можливості, однакова база знань. Але на момент закінчення школи одні стають відмінниками з блискучими знаннями, а інші  заледве отримують атестат. Очевидно, це впливає  на подальший розвиток особистості. Хтось закінчує один вуз, потім вирішує, що треба вчитися далі, і вступає ще в один або ж захищає дисертацію і весь час працює над поповненням своїх знань, а  хтось гадає, що здобутих у школі знань цілком достатньо для життя — взяв лопату і пішов копати. У результаті одні стають досвідченими управлінцями, а інші — лише животіють. Люди повинні розуміти, особливо зараз, що знання — це головна інвестиція в майбутнє кожного. Це основний аргумент для конкуренції на ринку праці. Я у своєму житті закінчив два вищих навчальних заклади, причому стаціонарно. Спочатку механічний факультет нинішнього Національного університету водного господарства і природокористування, а потім Київський інститут політології і соціального управління. У Києві, будучи відірваним від сім’ї, навчався 2 роки. Гадаю, що цими кроками я зробив інвестицію у своє майбутнє і майбутнє своєї сім’ї.

— Знаю, що Ви свого часу займалися ще й бізнесом. Чи легко було держслужбовцю перекваліфікуватися у приватного підприємця?

— Після завершення радянської епохи я був змушений зайнятися бізнесом, оскільки можливості влаштуватися на роботу просто не було. Останнє місце роботи перед тим, як стати безробітним — Рокитнівський райком компартії. Коли заборонили Компартію, багато людей потирали руки, мовляв, тепер ми заживемо. Я не став йти до когось і проситися на роботу, оскільки був підготовлений до того, щоб розпочати власну справу. І розпочав її не з «купи-продай», а створили спільне з районною комунальною власністю  приватне підприємство «Зевс» (такими були тодішні вимоги законодавства), яке затвердила сесія райради.

—    Чим воно займалося?

—    Великих коштів для старту в бізнесі в мене не було. За роботу в Чорнобилі мені заплатили 5 тисяч радянських рублів. Саме ці гроші і стали моїм стартовим капіталом. Я проаналізував ринок товарів, робіт і послуг станом на  1991 рік. Тоді наша держава була дуже цікава для української діаспори, і багато колишніх співвітчизників їхали сюди, щоб подивитися, якою стала Україна. «Зевс» став першим підприємством, яке зробило українську вишивку комерційним товаром. Це підприємство працювало по всій Україні. Нашими працівниками були лежачі, прикуті до ліжка хворі жінки, які нічого не могли робити, окрім вишивати. Їх було більше трьохсот. Я забезпечував їх матеріалом і давав завдання щодо асортименту. У Києві тоді відкрилися перші валютні магазини, де ми і реалізовували нашу продукцію. Заробітна плата у вишивальниць була дуже високою. Первинне накопичення капіталу відбувалося швидко, адже продукція розходилася миттєво. Вкладені гроші я повернув за кілька днів. Отож свій перший капітал я заробив на популяризації української символіки. Але фірма «Зевс» проіснувала недовго, трохи більше року, тому що мене силоміць витіснили з того ринку і шахрайським способом відібрали цей бізнес. Тоді були бандитські часи. Більше трьохсот людей залишилися без роботи, що була для них чи не єдиним джерелом достатку. До речі, ми мали навіть персональну експозицію у Нью-Йорку. На першій виставці Україна-Америка, нам відвели 2 зали.

—    Після закриття «Зевса» ви повернулися у владу?

— Ні. Я створив фірму «Юта» і відкрив у Рокитному крамницю. Так от, на той час місцева райспоживспілка не була для нас конкурентом. Адже на прилавках їхніх магазинів було порожньо. На момент відкриття нашого магазину ми мали 320 найменувань товарів. І як зараз пам’ятаю, що у перший же день більшість наших товарів розмели поляки. Я навіть подумав чи не занизьку ціну виставив. Ви запитаєте, як ми змогли забезпечити такий асортимент? А все дуже просто. Товари в Україні вироблялися, а от їх поставками ніхто не займався. І якщо людина уважно вивчала попит, їхала закуповувала товар і привозила його туди, де на нього був ринок, то з реалізацією не було жодних проблем. Наче зараз пам’ятаю історію з продажем піаніно «Україна». Проаналізував, бачу, є попит. Поїхав у Чернігів, де його виробляли, закупив двадцять штук і всі їх продав дорогою, знову поїхав, закупив партію і знову продав. Так було кілька разів.

У 1997 році, коли я став першим заступником голови Рокитнівської райдержадміністрації,  свій бізнес продав, тоді за цими речами держава пильно стежила… За час підприємницької діяльності я купив і добудував будинок у Рокитному.

У деклараціїх зазначено, що Ви володієте будинком площею 261 квадратний метр у Рівному.

— Так, після переїзду в Рівне, коли мене запросили на посаду заступника голови облдержадміністрації, сім’я певний час продовжувала жити в Рокитному, ми придбали в Рівному недобудоване житло, і для того, щоб його завершити, довелося продати житло в Рокитному навіть за дещо зниженою ціною. Разом зі мною уже вісім років мешкає донька зі своєю сім’єю. Усіх нас семеро. Збираємо кошти, щоб збудувати житло для молодої сім’ї. Адже це не секрет, що молоді нині хочуть жити окремо.

—    Скількома машинами володіє Ваша сім’я?

—    Двома: HYUNDAI TUCSON   та SKODA SUPER B

—    А скільки автомобілів Вас обслуговує на роботі.

—    Є авто представницького класу, розраховане на далекі поїздки ТОЙОТА АВАЛОН та економний Фольцваген Пассат. Автомобілі залишилися від мого попередника. Водій один, хоча в попередника їх було два.

—    Який період у Вашому житті був найважчим?

— Напевно, 2005 рік. З одного боку Майдан став великим поривом українців, а з іншого — великим розчаруванням.

Багато людей, які прийшли до влади тоді, нічого, окрім того як кричати «ганьба», не вміли. До речі, відлуння 2005 року подеколи проявляються і сьогодні. Ось і на святкуванні річниці бою під Гурбами представники ради та адміністрації теж почули ці вигуки. І це в той час, коли влада стільки зробила для увіковічнення пам’яті героїв цієї битви. А що зробили ці горе-патріоти, окрім вигуків «ганьба».? Хто з них брав участь в озелененні, наводив порядок у музеях і храмах? У мене кричить душа. Чому люди дозволили цим горе-патріотам маніпулювати собою. Влада все робить для увіковічення пам’яті наших героїв і ніколи не намагалася перетворити святі для кожного українця місця на майданчики для мітингів з розмахуванням партійних прапорів.

Розмовляв Василь Бурченя

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: