Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Як Поровський сусіду таємницю відкрив

Колишній нардеп Микола Поровський, який нині мешкає у столиці, часто навідується в батьківську хату у селі Заріцьк Рівненського району, де нині живе його сестра. Останній візит йому запам’ятається надовго. Про свою нещодавню сільську пригоду Микола Іванович розповів на своїй сторінці у Фейсбук. Тут, як мовиться, додати нічого, текст треба прочитати в оригіналі.

«У відпустці, в умовах карантину,коли у місті ні вийти, ні кудись зайти, вирішив я погосподарювати на батьківськім обійсті. Ніщо так не бадьорить у селі, як садово-городні справи. Отож, окрім власноруч змайстрованої лавки, зайнявся я і садом-городом та, зокрема, такою важливою справою, як боротьба зі шкідниками... Найбільше дістав мене капосний кріт, який всюди по городу понаривав горбики землі. Це не те що якась там невидима тля на яблунях чи парша – шкода очевидна. Тож я вирішив боротися, передусім, із кротом. На ютубі знайшов відповідну сторінку, там авторитетний дядько (московит, правда), розповів і наочно показав спосіб, як зловити крота. Він полягав у тому, щоб розкопати наритий кротом горбик землі, виявити нірку входу та виходу і закопати між ними трилітрову скляну банку на рівні кротячого ходу. У банку покласти приманку – черв’яків чи слимаків, а найкраще – личинок хруща… Усю цю хитромудру пастку треба ще накрити зверху великою кришкою і засипати трішки землею.
Озброєний передовою теорією боротьби із кротами, зранку взявся до діла. У садку розкопав кротячий горбик, приніс трилітрову скляну банку, викопав під нею ямку, вставив банку. Виявилось, зависоко, бо, поки ходив, земля у ямку обсипалась. Тож я вийняв банку, поставив поряд на землю, іще підкопав – і нарешті верх банки зрівнявся із рівнем кротячої нірки. Кинувши в неї з десяток черв’яків, шматочок сала та із великими потугами знайденого у льосі слимака,  накрив усю цю пастку емальованою кришкою від каструлі…
У ще одному місці я облаштував таку саму пастку... Неподалік за парканом на своїх городах теж поралися сусіди, на яких я не звертав жодної уваги.
Минув день у клопотах по господарству, роботою над виготовленням лавки в стилі «Робінзон Крузо», то я й забув про пастки на крота і закопані банки…
Наступного ж дня, щойно присів перепочити на новостворену лавку, як із-за воріт несподівано почувся голос сусіда…
– А можна до вас, Миколо Йвановичу?
– Та, звісно, що можна, – я полишив лавку і підійшов до воріт.
До карантинних обмежень у селі – різних там масок та відстаней – ставляться, як до різновиду міського дивацтва, тож із сусідом, як і зазвичай, поручкались. Його я знав давно. Він купив хату неподалік на нашій вулиці, коли ще жили мої батьки, і є непоганим чоловіком… Сьогодні ж вразили його світло-сірі очі, що насторожено дивились з-під кошлатих брів.
– То шо воно скоро буде, Миколо Йвановичу??? Скажіть же, до чого нам готовиться? – запитав сусід, дивлячись мені в очі.
– Та, знаєте… Можливе ускладнення в країні – про дефолт кажуть, курс долара… та й коронавірус... – зам’явся я, не знаючи, що йому відповісти, і почухав потилицю.
– Та нє. Давайте про політику потом, – махнув рукою сусід. – Ви мені правду скажіть, по-сусідськи, що його ждать в бліжайше время і що треба робить нам зараз, щоб якось ізбєжать...
– Та я затрудняюсь вам щось конкретне порадити. Думаю, ви не гірше за мене знаєте, що тепер треба робити, – відповів я, іще більше розгубившись, бо ніяк не міг збагнути, якої поради і про що він хоче від мене почути.
– Не хочете сказать, значить... – ображено промовив сусід. – А я ж до вас завжди по-доброму, по-сусідськи. Помагав же вам і вашій сестрі город обробить і посіять, і совітував, що треба. А ви до мене отак, значить…
– Повірте, я не знаю, що і про що вам порадити,– розвів я руками, так і не дотумкавши, чого він від мене хоче.
– То самі ви, значить, знаєте, яка угроза буде і як рятуватись, а нам сказать не хочете ? – правив далі своєї сусід. – Люди ж бачили, як ви срочно, посеред білого дня, на городі трилітрові банки із грошима закопували!!! Уся вулиця говорить, що буде якесь проішествіє чи собитія, а ви нікому не кажете, як рятуватись – тільки про себе дбаєте...
У погляді сусіда був глибокий і праведний осуд. Я отетерів, офонарів і остовбенів одночасно…
Запанувала пауза, яка набирала нечуваного тембру… Сусід далі допитливо дивився мені в очі... Я скумекав, що розповідати йому зараз про крота було б вершиною ідіотизму, бо все одно він не повірить жодному моєму слову. Відомо ж бо, що селян можна надурити у чомусь абстрактному і далекому – як, наприклад, обіцянки на виборах або гасла типу «в олігархів відберемо і вам віддамо», але у практичних речах надурити селянина просто неможливо, бо тут він мудріший за сто професорів.
– Добре, скажу вам правду, але тільки по секрету, – нарешті спромігся я відповісти. – Тільки вам, по-сусідськи. Покляніться, що нікому не розкажете, – додав я стишеним голосом.
– Могила,– коротко прорік сусід.
– То ви ж, мабуть, чули, що всюди грабежі почастішали, – продовжив я. –  Братки нападають і грабують тих, хто багатший, чи вони думають, що багатший.
Сусід мовчки кивнув головою, погоджуючись.
– Отож, я на той случай, якщо й мене спробують пограбувать, зробив так… У мене є, звісно, чим відбиватися, але ж рушниця у сейфі, і якщо срочно знадобиться, то поки взяв ключі, поки відкрив, зарядив, то вже можуть і за горло взяти… Отоді, якщо візьмуть і скажуть: «Давай гроші», то я їм у відповідь: «А вони на городі у банках закопані…» І всі ж знають, що я банки закопав. Бо ж я зумисне удень їх закопував, щоб усі бачили. Ну а насправді у тих банках ніяких грошей нема… – я стишив голос майже до шепоту.
– Там у банках папір нарізаний. А під денце банки я гранату заложив – із фронту привіз про всяк випадок. І чеку із запалу вийняв… Такі ловушки на передовій навчився робити. Як приведуть братки мене до банки за грішми, то я банку вийму – нате, мовляв, братки, беріть гроші, а сам стриб убік і падаю на землю. Граната через три секунди як рвоне, то із братків тільки шмаття полетить… Зрозуміли, в чому увесь секрет?
Сусід від подиву аж рота роззявив. У його очах застиг неймовірний подив і майже містична пошана. «Який велемудрий чоловік, – мабуть, подумав він.  – На всі випадки знає, як викрутитися». Але можна було побачити в глибині його очей і переляк… Мабуть, він подумки дякував Богу, що не пішов уночі на мій город викопувати банку з грошима...
Я тим часом продовжив:
– Отож і ви, сусіде, якщо хочете, робіть так само. А якщо не маєте гранати, то копайте глибоку яму і ставте загострений кілок на дні та прикрийте хмизом. Ви яму переступите, а бандити потраплять у пастку. А на цім бувайте здорові – пора вже мені до роботи, – квапливо сказав я і пішов від воріт, спиною і потилицею відчуваючи погляд сусіда…
По розмові зі сусідом я, замість далі сидіти на лавці, пішов одразу на город, постояв трохи над кротячою пасткою, подумав над перипетіями життя і зрозумів, що у всій цій історії найхитрішим виявився її призвідець – клятий скотиняка кріт… Він, замість того, щоб лізти у порожню банку за приманкою, узяв і нагорнув у неї землі до самого верху. А тоді заліз досередини, зжер приманку й успішно виліз…
Я вийняв із землі банки і, щоб бачили сусіди, демонстративно поніс їх до хати. Із тих пір я назавжди зарікся ловити крота та закопувати банки на городі…»

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: