Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Як чехи у Гільчі кіно знімали

Якраз  на Рівненщині  було досить багато чеських поселень, зокрема Квасилів та Здолбунів вважалися їхніми важливими промисловими центрами, і багато з тих закладів, які заклали чехи, працюють і донині. У селі Гільча Друга чеські кінематографісти не побувати просто не могли, адже тут в період з 1872 до 1947-го жило чимало чехів. І хоч практично всі вони давно виїхали, донині тут залишилося багато людей, котрі з теплотою згадують переселенців.
Чимало будинків у селі – це колишні чеські хати, котрі гарно збереглися до сьогодні, адже чехи завжди вважалися майстерними будівельниками.  Звісно, такої помпезності в їх будівлях, як в архітектурі поляків, нема (в Урвенній ще стоїть польська корчма з колонами і просторими залами, так що незнаюча людина може подумати, що це якийсь палац), зате практичність і довговічність – були для них основними. Так, приміщення Урвенської сільської ради, місцевий будинок культури – це теж їхні будинки, а поштове відділення –  взагалі маєток чеського пана. Перелічувати ж усі колишні хати переселенців, в яких тепер живуть українці, – взагалі марна справа.

Спілкуючись із багатьма членами Спілки волинських чехів, голова Урвенської сільської ради Лідія Балабат ознайомила їх із Гільчею Другою, яка теж була великим чеським осередком. Тож режисер Ян Маньчушка разом із звукооператором Ярославом Нашінєцом та відомим чеським письменником Любомиром Сазачеком вирішили, що кращого місця, де можна було б зняти епізоди про заселення першими чехами Волинських земель, ніж   Гільча Друга Урвенської сільради, не знайти.

Працівників сільради – в актори
Хоч частину реквізиту чехи привезли зі собою, та більшість одягу, реквізиту, а головне - акторів, мусили шукати в Гільчі. Щоб відтворити мандрівку чехів з історичною точністю, насамперед потрібно було знайти воза з дерев’яними колесами. Це виявилося неабиякою проблемою, адже нині в селі мало де залишилися майстри, котрі ще вміють робити дерев’яні колеса до возів. Шукали таку підводу чи не по всьому Здолбунівському району, розповідає Лідія Балабат, аж поки «реквізит» не знайшовся аж у селі Залісся в Петра Грицюка. Там же й «найняли» фірмана Василя Сокола. А переселенців довелося зіграти працівникам сільської ради на чолі з сільською старостою Ганною Хлопіч.
 Крім того, довелося шукати костюми: того одягу, який привезли чехи, на всіх би не вистачило. Тому заходилися підбирати хоч щось більш-менш підходяще у бабусиних скринях. А коли всіх «акторів» одягнули, стали думати:  чого б такого наскладати на віз, аби було враження, ніби це - пожитки переселенців. Та врешті-решт поклали кілька солом’яних тюків, накрили їх домотканими ряднами, примостили зверху цієї купи догори дном дерев’яного ящика, який «грав роль» скрині. Потім на віз повмощувалися «чехи-переселенці», і лише після цього стали шукати майданчик для зйомок. Для цього довелося попоїздити  гільчанськими полями. А коли нарешті знайшли підходящу дорогу серед городів, зйомки почалися.
Однак у той день труднощі не переставали переслідувати знімальну групу. Як тільки-но відзняли, здавалося б, вдалий епізод про те, як чехи мандрували підводою,  виявилося, що в кадр потрапив брак. Вся грунтівка була в слідах від тракторних коліс. А в 1872 році, коли чехи поселялися в наші краї, ясна річ, ніяких тракторів бути не могло. Тож, забракувавши весь уже відзнятий матеріал, і знімальна група, й актори заходилися затоптувати тракторні сліди.
Коли ж знову актори всілися на воза, трапилася неприємність – у воза відвалилося колесо. Проте, на щастя, знайомі Василя Сокола привезли запасне. Далі – знову пригода – віз, який прослужив багато років своїм господарям, почав розвалюватися на очах (зламався дишель). Та й тут люди не розгубилися – зв’язали його автомобільним тросом і врешті-решт завершили зйомки епізоду.

Малювати писанки нас навчили чехи
Після зйомок у полі, гості з Чехії зустрілися з учнями місцевої школи, а також відвідали майстер-клас  з виготовлення писанок майстрині Любові Шаркової, яка навчає писанкарству багатьох юних жителів свого села. Чехи з інтересом спостерігали за технологією виготовлення писанки, вони навіть відзняли кілька цікавих моментів. Як запевнив Ян Маньчушка, ці кадри також повинні увійти до фільму, адже, писанкарству місцевих жителів навчили саме чехи. Звісно, писанкарство прийшло до нас з давніх часів, але, як розповідає майстриня, багато орнаментів гільчанці запозичили саме в чехів.

Нащадки чехів
Хоча в середині ХХ століття чехи масово поверталися додому і в Україні їх залишалися одиниці, нам вдалося знайти нащадків чеських переселенців. Це - директор будинку культури в Гільчі Другій Тетяна Ковальчук. Вона розповідає, що її мама Марія разом з батьками прибула до Здолбунова  у 1948 році, а трохи пізніше родина купила хату в Гільчі. Її дід - Іван Сарахман - родом із Львівської області. Свого часу поїхав на заробітки до Чехії, де й познайомився з майбутньою дружиною Анною. Там же народилося у них двійко дітей – син Вена і донька Марія.   А коли Марії, мамі Тетяни Петрівни, виповнилося 17 років, сім’я переїхала в Україну. Вже тут народилася наймолодша сестра Ярослава.
Хоч родина пані Тетяни тривалий час жила в Україні, все ж своїх традицій не полишала. Це стосувалося насамперед кухні. А мама все життя вдома старалася не забувати чеську мову і постійно розмовляла нею в побуті. Але жінка, як губка, вбирала в себе й усе українське – і чи не найбільше їй подобалася українська вишивка. Ще й зараз в родині зберігаються рушники, вишиті маминими руками.

Житній хліб зі смальцем – найкращі ласощі
Добрі спогади про чеських поселенців збереглися й у Євгенії Федорівни Супрун. Живе жінка на вулиці Гайок у селі Гільча Друга. Однак у народі цей куток називають Чеським Гайком, адже ця вулиця колись була заселена чеськими переселенцями. Колись тут вони навіть відкрили фабрику з виробництва машин для обмолоту пашні. Після того, як її батька забрали на фронт, мама залишилася єдиною годувальницею в родині. Тож жінці доводилося тяжко працювати, і не лише вдома, а й рвати хміль у заможних чехів. Звісно, на такі заробітки ходили не лише українці, а й бідніші чехи. Працюючи з ранку до пізнього вечора, жінка залишала малу Євгенію на сусідів, а оскільки по сусідству жили переважно чехи, то Євгенія Федорівна каже, що фактично вони її й вигляділи.   Один із найприємніших спогадів  жінки - про житній хліб, який пекли чешки. Ці буханки були дуже великими, пригадує бабуся, українки таких не пекли. І на смак він був іншим, ніж вдома. І було дуже смачно, коли сусідка різала окраєць цього ще гарячого хліба і намазувала смальцем.
А ще  у війну чехи рятували українців, переховуючи  у себе в хлівах, бо німці їх не займали. І зараз бабуся постійно згадує своїх численних друзів з чеських переселенців. Та  тепер через  вік пам’ять постійно підводить, тому, щоб не забути їхніх імен,  жінка позаписувала їх на аркушику паперу. Це і Анця Кутіянова, котра була доброю швачкою і часто шила обновки для Євгенії, перешиваючи  старий батьків одяг, і Саша, Люба та Мілик Крейчі, і Мажена Товшик, і Михас Заєць, і Мажена та Ємін Німец, і Люба та Сашик Старик та багато інших. Ось навіть не так давно, років зо сім тому, пригадує Євгенія Федорівна, чехи приїжджали на Провідну неділю відвідати могили своїх батьків. На цвинтарі вона побачила жінку із дуже знайомими рисами обличчя. Підійшла, розпитала її, хто вона, і виявилося, що то її подруга дитинства, з якою Євгенія Федорівна поруч росла. Жінки не бачилися більше як півстоліття, але все ж впізнали одна одну…
Спогади цієї жінки дуже цінні, каже режисер Ян Маньчушка, і не виключено, що вони також увійдуть до фільму.

Історія кохання
Письменник Любомир Сазачек приїхав на зйомки в Україну не тільки з чисто наукового інте-ресу, а й тому, що хотів побувати в тій місцевості, де проживав його батько - він теж був переселенцем. А родом він із села Миротин Здолбунівського  району. І хоч ніяких родичів у цьому селі уже не залишилося – всі давно виїхали на історичну батьківщину – все ж пану Любомиру дуже захотілося пройтися тими ж стежками, якими ходив його батько,  познайомитися з людьми, поряд з якими він жив багато років… Також письменник розповів, що знімальна група встигла побувати на Житомирщині, а в планах – зйомки  у Дубні, яке теж відоме як чеський осередок, та у селі Любанівка, що розташоване неподалік Луцька. Саме в цьому селі режисер хоче записати спогади дочки одного чеха, якому свого часу надали звання «Праведник народів світу» за врятування єврейки під час  масових розстрілів. Одного разу до домівки 50-річного чеха прийшла тяжко поранена єврейська дівчина. Виявилося, що вона, попри свої рани, знайшла сили вилізти з-під трупів, котрі лежали в глибокому рові, ще не присипані землею, і втекти. Чоловік відразу знайшов сховок для нещасної – під своїм ліжком. Він викопав у глиняній долівці яму, і там дівчина переховувалася понад два роки. При цьому ніхто й подумати не міг, що вдома у самотнього чоловіка може хтось ховатися. Щоправда, сусіди помітили, що він почав більше їсти.
А коли небезпека минула, дівчина  залишилася жити у свого рятівника. А все тому, що між цими людьми виникло сильне почуття, і навіть  незважаючи на колосальну різницю у віці – чоловікові було 51 рік, а дівчині лише 20 – вони одружилися. У них згодом народилося двійко дітей.  
Ця родина була названа «Праведниками народів світу», розповідає Любомир Сазачек. Цього звання удостоїлися 160 чехів-переселенців. 95 із них – це волинські чехи, пишається своїми співвітчизниками пан Любомир.

Українське пиво смачніше за чеське…  Це сказали чехи
Працюючи у Гільчі, чеські кінематографісти  вкотре переконалися у гостинності українців. Як зізналися гості, їм дуже сподобалося пиво українських пивоварів - воно набагато смачніше за чеське (хоч наше телебачення активно рекламує чеський продукт), а наші вареники, сало та домашня ковбаса – взагалі поза конкуренцією. Тож, думається, що добрі спогади про нашу Гільчу у чеських гостей залишаться надовго.
• Анна Легка. Фото автора

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: