Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Віра в Перемогу

Вони хотіли жити, любити, працювати, але тільки у своїй Батьківщині, хотіли, щоб їхні діти не знали, що таке війна…
Серед тисяч добровольців, котрі, не вагаючись, стали на боротьбу з гітлерівцями,  була й сімнадцятирічна  Віра Василівна Муригіна. Вона пройшла усю війну, дійшла до Берліна, була учасницею визволення Рівного від фашистів,й зі сльозами на очах згадує - ніде  їхній полк не мав стільки  людських втрат, як при звільненні нашого міста…

Людей, котрі воювали за Рівне, залишилося уже, на жаль, одиниці. Серед них і Віра Василівна. І  рівняни не забувають їхньої мужності. Бо  подвиг їх – безсмертний, пам’ять про визволителів, живих і мертвих, – нетлінна, вдячність народу – безмежна. Ми  свято бережемо пам’ять про своїх дідів і прадідів, які в роки Великої Вітчизняної війни з честю пройшли жорстокі випробування, не здалися, не зрадили і залишили у спадок новим поколінням частинку тієї сили, що допомогла їм вистояти у страшній борні, відбудувати країну, налагодити мирне життя. Це – наша історія, наша пам’ять, наша гордість. Тому зичимо дорогим ветеранам міцного здоров’я, бадьорості духу, тепла людських стосунків та родинного затишку. І ми хочемо, щоб вони знали, що їхній звитяга ніколи не буде забута.
Віра Муригіна була однією із сімдесяти дівчат, котрі добровільно зголосилися іти на фронт.  Усім їм перед службою пообрізали коси, розповідає пані Віра… Її разом із товаришками відправили із рідної Київщини у місто Сердобськ Пензенської області на курси радистів. Дівчина їх з успіхом закінчила та стала першокласним спеціалістом, і насамперед тому, що мала гострий слух. Потім, розповідає Віра Василівна, керівництво берегло дівчат-радисток як зіницю ока, адже швидко  знайти і підготувати нових людей було дуже складно. А радист на фронті потрібен кожну секунду – щоб не переривався зв’язок. І не важливо, що навкруги свистять кулі, розриваються снаряди, – радист завжди на посту.
Віра Муригіна пригадує, що не тільки радисткою їй довелося бути. Дівчата виконували й іншу складну роботу. Приміром маскували машини. Рили аппарель, загонили туди машину повністю, щоб тільки «хвіст стирчав». І все це робили тендітні дівчата. Доводилося були кухарями і прачками.
– Бувало, – розповідає жінка,– чистимо картоплю (таку як волоський горіх) з ранку до ночі, і тут чуємо, як брязнув ножик, що випав з руки. Тоді прокинешся – і знову до роботи. Їли, що доведеться, а пити іноді доводилося воду з якого-небудь  потічка. Відцідимо пуголовків і п’ємо…
Насамперед після курсів дівчину  відправили на оборону Москви, там вона стала служити в окремому полку зв’язку 13-ї армії. Під столицею також була в роті охорони і охороняла штаб фронту.
– А потім був Малоархангельськ. Бої були важкі, бо зима видалася дуже сніжною, – лине думкою в минуле жінка. –  Наші літаки не могли злетіти в повітря, а німецькі «ходили» по головах. Стрільба була такою гучною, заледве могла чути командира дивізії. Тому дуже переживала, чи правильно передаю накази.
Словом, дівчата несли службу на рівні з чоловіками, і виконували важку, здавалося б, непосильну для жінок роботу. Найбільше, згадує Віра Василівна, дошкуляли морози. Раз навіть обморозила ступні ніг. Що тільки лікарі не робили – і спиртом відтирали, і навіть змусили непитущу дівчину випити зігріваючу рідину. Отак і лікувались. А ще проблемою було те, що пересувалися вони в будь-яку погоду тільки пішки. І до того ж Берліна теж пішки дійшли.
– І сама тепер не можу повірити в те, що так було важко, – говорить Віра Василівна. – На весь полк була тільки одна підвода, на яку дозволялося покласти тільки обмундирування і речові мішки…
Потім жінка пережила Курську дугу (це другий Сталінград, каже пані Віра). Згадує, що дуже їх обстрілювали і бомбили. Одного разу, коли солдати прийшли на відпочинок, снаряд потрапив прямісінько в той будинок, в якому вони  знаходилися. Тоді багатьох було вбито.
А потім з’єднання та частини 13-ї армії були направлені відстоювати місто Рівне. Входили в нього з боку нинішнього льонокомбінату. Зима тоді стояла сувора. Видали солдатам такі валянки, що в один могли  поміститися обидві ноги. Отак, ледь пересуваючись, і несла разом із усіма свою службу Віра Муригіна. Тут у Рівному, крім своєї безпосередньої роботи на комутаторі,  дівчина прибирала від уламків та каміння головний вокзал Рівного, перев’язувала поранених, тягла їх на ношах. Так і відвоювали наше місто, яке стало для неї рідним.
Були у Віри Василівни фронтові подруги – Катя Золотарьова з Саратова та Маша Козуліна з Мінська. І хоч навкруги була війна, смерть, страх, голод і холод, дівчата намагалися не падати духом, і настрій у полку піднімали піснями, які першими  й заводили. Співали  з веселим настроєм і тим самим вселяли солдатам віру у перемогу. Можливо, саме ці пісні й допомагали їм вистояти у боях…
Тут, у Рівному, Віра Муригіна  познайомилася зі своїм чоловіком, який теж був військовим і мав чин полковника, тут же й народилися її доньки Наталія та Ірина. А взагалі у Віри Василівни є троє внуків та чотири правнуки. І усі хлопці, хвалиться жінка.
– Так що тил у мене міцний, – жартує пані Віра. – Вони – найбільша моя гордість, – ділиться вона, – усі музиканти, і дочки мої викладають музику. Усі запитують, у кого ж ваші діти та внуки вдалися, хто ж у вашій сім’ї був музикантом? А я сміюся і кажу, що, ясна річ, головний музикант у нас – це я.
Попри вік (Вірі Василівні скоро виповниться 90) жінка досить енергійна. Каже, що дуже любила працювати, має військового стажу аж 20 календарних років. Увесь цей час служила зв’язковою. А коли вийшла на пенсію, ділиться, оте сидіння вдома почало відбирати усі сили. Віра Василівна переконана, що тільки праця здатна тримати людину в добрій фізичній і моральній формі. Завжди (і на фронті, і у мирний час) пані Віра добросовісно виконувала свої обов’язки. Тож і від  керівництва, і від держави завжди мала подяки.
Ось вони, – показує свої ордени Віра Василівна. – Мабуть, таки не дарма я пройшла усю війну. І, слава Богу, що зараз мирний час. Так люблю дивитися на свою щасливу сім’ю, на посмішки дітей навкруги, так  хочеться щодня бачити барвисті квіти… Головне в цьому житті здоров’я близьких і мир. Мир у сім’ях, серед людей і у державі, – переконана жінка-ветеран. І завдяки таким людям, як вона, він сьогодні став можливим.
• Анна Легка

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: