Відлуння далекої війни

- Баба Мотрона  і дід Микита не захотіли залишати свою хату, - поринув у спогади Володимир Дем’янович, - а батько, мати, я і сестри втекли до лісу. Пам’ятаю, було тоді дуже холодно. Але ми не могли навіть вогнища розпалити, щоб не привертати увагу німецьких літаків, що раз по раз літали в небі, вочевидь, шукаючи партизанів, й бомбили. Вночі ми з батьком повернулися на рідне обійстя, від якого залишилося одне згарище. Не було в живих і діда з бабою. Їхні останки ми впізнали за залишками кожуха. Поховали їх і пішли всією сім’єю шукати партизанів.
Перемога над німецько-фашистською Німеччиною кувалась не тільки діючою Червоною Армією на фронтах. Значний внесок у боротьбу з ворогом зробили й партизани. «Рейкова війна», організована партизанськими загонами,   виводила з ладу сотні кілометрів залізниці. Партизанське з’єднання особливого призначення під командуванням полковника Антона Бринського, до якого примкнуло сімейство Легких, здійснило  майже п’ять  тисяч  диверсій на території Білорусі та України. Партизани пустили під укіс сотні ешелонів, спалили понад 500 автомашин та 70 танків, висадили в повітря майже 100 мостів, знищили тисячі нацистів.
- Не було ні дня, ні ночі, щоб ми не виходили на завдання, - пригадує Володимир Легкий.   - Нашим обов’язком було не допустити руху потягів залізничною лінією Лунінець–Сарни. Загін зумів на три місяці заблокувати сполучення між цими станціями. Вночі підривали ешелони, руйнували залізничне полотно і на підводах вивозили рейки якомога далі у ліс, щоб фашистам було важче його відновити. На день поверталися на базу. Щойно фашисти відновлювали колію, ми знову вибирали місце та за одну ніч руйнували залізничне полотно.  Так тривало три місяці.
- А ще було завдання підривати мости, – продовжує розповідь Володимир Дем’янович.   - На річці Случ біля села Колки підривали, на Горині підривали. Як зараз пам’ятаю, пішли на завдання. Були з нами там Федір Ососкало, Андрій Легкий, Андрій Бойко. Міст охороняв посилений німецький гарнізон зі Століна. Ососкало пішов у  бік і почав камінці в річку кидати, ніби хтось підпливає до мосту. Німці почули шум та відкрили вогонь. А в той час Бойку  вдалося пролізти та  підкласти під міст міни. Як тільки він повернувся назад, міст пішов димом до неба. Такий вибух був, що в будівлях поблизу вікна повилітали.
Розвідувально-диверсійна  партизанська бригада Степана  Каплуна, в якій безпосередньо воював Володимир Легкий, для боротьби з фашистами отримувала суттєву допомогу з «великої землі».
- Ми через ніч отримували літаками різні вантажі. Найбільше - зброю та боєприпаси. Крупу та цукор теж мали з тилу, – пригадує побутові подробиці тієї війни полковник Легкий. - А от м’ясні продукти  партизани роздобували самі. У Століні ми розбили жандармерію й забрали  у німців 150 голів ВРХ.  Пам’ятаю також, як до нас сам Сидір Ковпак приїжджав із проханням  допомогти його партизанському з’єднанню переправитися через Горинь, бачив також партизанських командирів Сабурова, Абакумова, Федорова. Загони під їхнім командуванням приходили рейдами зі сходу, і ми всім допомагали.
Після приходу радянських військ потреба у діяльності партизанських загонів відпала, й переважну більшість бійців мобілізували до  Червоної Армії. Запасний полк, у який потрапив служити у 1944 році Володимир Легкий, базувався у  Здолбунові.
- Коли нас  повезли потягом, то поблизу Шепетівки на ешелон вночі налетіли німецькі бомбардувальники,  - розповідає полковник про початок своєї кадрової служби. - П’ять вагонів згоріло разом із солдатами. Пряме попадання було. Я ж вискочив в одній гімнастерці й дивом врятувався.  Повернувся назад у Здолбунів,  звідки мене направили в 3-тю гвардійську бронетанкову армію, призначивши у фронтову розвідку. Побув там десь два  місяці, а потім мене перекинули в танкову роту.
Дубно, Броди, Львів, Ужгород, Тернопіль - міста, які з тяжкими боями довелося визволяти Володимиру Легкому разом зі своїми побратимами. Груди ветерана прикрашають бойові нагороди - ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни I ступеня, медалі «За взяття Берліна», «За взяття Праги». Та найбільше він дорожить медаллю «За бойові заслуги».
- Як це було? – перепитує Володимир Дем’янович. - Після тяжких боїв наша танкова армія прорвала фронт. Ідемо вночі німецьким тилом колоною. Генерал Рибалко дав наказ танкам ввімкнути фари, щоб німці думали, що то їхні частини  відступають. Поки вони розібралися що до чого, то ми за 170 кілометрів у німецькому тилу  опинились, в  одному з містечок.  Тихо, спокійно, дай, думаю, пройдуся. Іду з солдатом, аж бачу їде мотоцикліст, ближче – а то німець.  Ми його зупинили, а це виявився зв’язковий, що перевозив документи. Забрав я у фашиста його парабелум,  сідаю ззаду того мотоцикліста і показую німцю дорогу до нашого штабу. А сам кричу якнайголосніше: «Не стрілять!», бо ж німець їде, а скрізь вже наші солдати, - можуть вогонь відкрити.  Завів, зрештою, того мотоцикліста до  штабу – документи виявились дуже важливими. За такий вчинок почали шукати мені орден -  не знайшли, тож медаль «За бойові заслуги» мені й вручили.  
Минуло багато  років  як закінчилась війна. Але скільки ж пережито, перебачено... й у пам’яті все постає, ніби відбувалося недавно.
- Підійшли ми  до Берліна - продовжує спогади ветеран. -  Як зараз пам’ятаю – розташувалися, обідаємо. Аж тут заговорило вороже радіо: «Внимание, говорит Берлин! Солдаты  и офицеры, вам так далеко будет Берлин, как немцам Москва!».  Ми сміємося між собою, і самез в цей час почала бити наша артилерія, прозвучала команда «По машинах!». І ми взяли той Берлін за 10 днів! А тут у Празі чехи проти окупантів повстали й покликали Червону Армію на допомогу. Наша танкова армія з ходу захопила Дрезден, форсувала Ельбу і - прямо на Прагу. Німці втікають, а чехи зустрічають нас із квітами. День Перемоги я зустрів у Чехії,  а от святкувати довелося вже в Австрії, куди переправилася наша військова частина.
 Й нині ветеран Володимир Легкий із нетерпінням чекає Дня Перемоги, адже це свято його і тисяч тих, хто пройшов фронтовими дорогами. Жаль тільки, що з кожним роком більше додається сивини на їх скронях, а їх самих стає все менше. Даються взнаки  обпалені війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Але на  цьому тлі вражають прояви їхньої вірності, мужності, героїзму. Усе – заради того, щоб ми сьогодні могли жити, радіти, любити...
• Ольга Дем’янчук