Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

У кожному куточку обійстя березнівчанина - дивовижа

Березнівчанин Олександр Циганець - людина надзвичайно творча та багатогранна. Це помічаєш, коли лише ступаєш на його подвір’я. В повітрі відчувається п’янкий аромат винограду, далі очі фокусують предмети старовини, які неодмінно зайняли б  достойне місце у музеї. І ось назустріч мені прямує усміхнений чоловік із розкішними козацькими вусами.

Коли я завітала на обійстя Циганців, дружина господаря Лідія саме поралася на кухні, а Олександр Костянтинович вирішив провести для мене невеличку екскурсію своїми володіннями і, між іншим, розповів мені історію свого життя. А ось і перша «музейна зала» – «Муштарка» з викарбуваним на стелі висловом: «Праця створила людину, вона її і поховає». Поряд – «апарат для промивки мізків» — екран від старого лампового телевізора з потрібним начинням всередині (медична спринцівка, дерев’яний молоток та інші допоміжні інструменти). Як виявилося — це одна з майстерень невгамовного господаря, тут він займається теслярською справою. Олександр Костянтинович самостійно опанував це ремесло: зробив собі станок, змайстрував перше в житті дерев’яне колесо (це один із найцінніших для нього експонатів), гармату (мріє, що вона колись вистрелить), декоративного воза та багато іншого. А з куточка «Муштарки», припилившись, виглядає «вождь світового пролетаріату». Про нього колекціонер може розповідати годинами з неабияким задоволенням:

— Пригадую ось таку, наприклад, ситуацію, – усміхається, – мій товариш зачастив у мою відсутність у двір, підходив до погруддя Леніна та товк молотком йому у голову, а я не міг збагнути, звідки беруться численні тріщини,  згодом з’явилася і «відкрита черепно-мозкова травма». Коли  я про все дізнався, то попросив мого товариша знімати стрес чи злість у інший спосіб, а не трощити мої експонати.

– В іншому куточку є міні-Ленін, вже й не пам’ятаю, звідки він взявся, але як шапку йому прикупив, пригадую. Був якось у Грушівці, назустріч іде трохи «схвильований» чоловік у кепці, схожій на ту, що одягав Ілліч, я її й купив за 30 гривень, і тепер він, — господар вказує на невеличку статуетку «вождя», дротом прив’язану до паркана, – у тій таки кепці. 

У затишному дворику, густо обплетеному виноградною лозою, експонуються старовинні годинники, ступи, маслобійки, топірці, рубель,  заіржавілі праски і навіть коліщатко від кулемета «Максим».

Колекціонер про кожен зі своїх експонатів може довго розповідати. Виявляється, це хобі в нього з’явилися не так давно — років 15 тому.

— Будучи на роботі, мріяв, що коли піду на пенсію, то зроблю власний музей. Так і сталося. Одначе шкодую, що не почав цим займатися раніше.

Господар розповідає про свої «дітища» та, між іншим, поглядає на мене з підозрілим підтекстом, мовляв, здивував чи ні? Ловлю себе на думці, що  таки вдалося здивувати.

Раптом мою увагу привертає яскраво-червоний «Серп і молот» та герб Радянського Союзу, розміщений на гаражних дверях. Олександр Костянтинович, пригадує, що охочих купити ці атрибути в нього було вже чимало, та ж він упевнений, що їх місце тут. Вище над гаражними воротами висить колекція електричних лічильників (близько десяти) минулого століття, чимало з них досі діючі.

— Інколи гості запитують, навіщо мені стільки лічильників? — усміхається господар, — я жартома відповідаю, що тут стоїть лічильник на кожну кімнату. Дехто в це справді вірить.

За дверима з табличкою «Секретар парткому» знаходиться ще одна робоча майстерня, відчувається запах клею та фарби, тут пан Олександр ремонтує електроприлади, втім і тут не обійшлося без музейних експонатів.

— Ось моє «темне» минуле, — Олександр Костянтинович вказує на фотокомпозицію тих часів, коли він був боцманом на справжньому бойовому кораблі, а поряд красується ходовий прапор цього ескадреного міноносця.

— Три  роки служив на фронті, згодом демобілізувався, – мій екскурсовод поринає у спогади, – далі вирішив вступити до Рівненського автотранспортного технікуму, проте перед початком навчання (28-29 серпня) передумав і подав документи до Турківського технічного училища, де готували електриків (зазначу, що тоді відбувалася масова електрифікація), почав їздити у відрядження в різні куточки України, прокладали високовольтні лінії. Після того, коли довелося піднятися на височенну опору (метрів зо 20), я зрозумів, що це не моя робота. Отож  пішов навчатися в Кам’янець-Подільський технічний коледж, який успішно закінчив, працюючи електриком на фарфоровому заводі (спочатку він тільки будувався, а згодом вже й випускав продукцію). Далі заробляв стаж в електричній інспекції Березнівського енергозбуту. Власне, там і трудився до виходу на заслужений відпочинок. Однак на пенсії засумував і, щоб не відчувати свого паспортного віку, з головою поринув у нові захоплення. Маю сина та доньку, онуків.

Розмовляючи з Олександром Костянтиновичем,  прямуємо до альтанки, вдягненої у полотняні вишиті рушники, лавки застелені домотканими доріжками, а на столі красується корабель, наче з казки «Пурпурові вітрила» О. Гріна, виготовлений вмілими руками електрика.

Закоханість у  предмети старовини - не єдине, чим цікавиться колекціонер. Ще він захоплюється нумізматикою, причому вже багато років мріє подарувати монети  на повноліття онукові.

— Це заняття не з дешевих, звісно, маю чималу колекцію, деякі монети доводиться купувати в інтернеті, на «барахолках», а ювілейні чи колекційні – у банку. Це вже як наркотик. Раніше, щойно нова монета з’явиться у банку, то мені телефонували, а тепер мій «інформатор» вже пішов на пенсію.

Олександр Костянтинович, як кольоровий багатогранник - у який бік повернеш, така грань і виблискує. Ще нумізмат тримає невеличку пасіку та з п’янкого винограду сортів «Ізабелла» і «Магарадж» (їх аромат я відчула, заледве ступивши на подвір’я) для власного вжитку робить запашне домашнє вино. І найголовніше: Олександр Циганець – палкий патріот України.

У найближчих планах — зробити прес для виробництва пелетів, оскільки тирси у нього вистачає.

... Ми знову проходимо доріжками незвичайного дворика, на штахетнику красуються глиняні глечики, в нішах зачаїлися дерев’яні рублі та вироби майстра (деякі вже довершені, інші чекають свого «зоряного» часу). Вони, ніби закодовані моменти життя, історії сім’ї Циганців. А мені, як журналісту, цікаво, чи продовжать діти та внуки справу батька і дідуся?

Юлія Іванюк

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: