Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Талант бути батьком

Третю неділю червня прийнято вважати Днем батька. І хоч це свято наразі не таке популярне, як аналогічний день, присвячений матері, проте воно не менш важливе й трепетне. Визнаю, якщо би мене попросили назвати хороших у моєму розумінні матерів і батьків, список перших, був би, мабуть, удвічі довший, але список хороших батьків теж склався би чималий. І на чільних позиціях у ньому була б людина, про яку мені хочеться розповісти й читачам саме у контексті цього свята.
Мова піде про знаного журналіста, гумориста, поета і просто хорошу людину Івана Миколайовича Кидрука.
Та залишмо поза увагою всі його літературні таланти, бо їх перевершує ще один – талан бути батьком. Достатньо нагадати тим, хто ще не здогадався сам, що Іван Миколайович - батько відомого молодого й успішного письменника Макса Кідрука. І хоч їхні прізвища різняться однією літерою (розгадку цього факту - теж тема для майбутніх літературознавців), але зовнішня схожість і пристрасть до книг – це те найперше, що, окрім кровного зв’язку, поєднує цих двох талановитих людей.
Макс, який, до речі, нещодавно посів четверте місце у рейтингу «25 найкращих письменників України» за версією журналу «Фокус», у своїх інтерв’ю завжди наголошує, що любов до книг, до читання і, як наслідок, натхнення, аби писати самому, йому ще з ранніх літ прищепив батько: «Ще змалечку батько підсадив мене на книги про мандри. Я мріяв мандрувати, набиратися досвіду, про це писати і з того жити. Але в той час – на початку 90-х - навіть мріяти про те, щоб бути професійним письменником в тій Україні, за тих умов – це було щось співмірне з божевіллям. Тому коли дійшло до вибору майбутньої професії, я навіть не затинався про кар’єру письменника. Коли ж мені було 14 років, батько подарував мені книгу Вілбура Сміта “Око тигра” - сучасний модерний зубодробильний пригодницький роман-трилер. Були моменти, коли у мене волосся на потилиці дибки вставало. Я був вражений тим, що так можна писати! І тепер я пишу для того, щоб на когось 14-річного в Україні мої твори справили би таке ж враження, як на мене - книга Вілбура Сміта. Щоб цей хтось прочитав і сказав: «Вау, читати це прикольно, це круто!»
А от Іван Миколайович, як властиво гумористам, каже, що й не пам’ятає, як син виріс, бо клопотів із ним ніколи не було. Його не треба було забавляти в дитинстві – достатньо дати цікаву книжку. «Або я знаю, як він вчився, я його про це ніколи не питав? Бачив, що він постійно щось читає, бачив інколи щоденник – там були відмінні оцінки, й робив висновок, що син справляється і моєї допомоги в цьому процесі не потребує. У нас вдома великий стіл, тож у часи, коли Максим ходив до школи, ми сиділи по обидва боки цього стола – я читав і писав щось своє, Макс – своє. Інколи перемовлялися, якщо нам траплялося щось цікаве, цитували. Бувало, він щось запитував, я відповідав, але наші розмови стосувалися в основному художньої літератури. Я ж теж книголюб зі стажем, домашня бібліотека, наприклад, вже давно минула позначку в півтори тисячі томів. Дуже люблю фантастику — її почав збирати і читати ще з кінця 60-х років, захоплюючі і цікаві книги завжди рекомендував сину, саме рекомендував, а не примушував читати, бо в нас у цій справі був явний перекос: часом доводилося сварити Максима за те, що надворі ніч, завтра в школу, а він сидить за книжкою й не думає спати. Зараз згадуємо з дружиною про це з усмішкою. Й мені приємно, що наша любов до книг, до читання передалася сину. Коли я розмірковую про це, то іноді й дивуюся, адже я народився на далекому хуторі у Володимирецькому районі у повоєнні роки, через рік після мого народження не стало батька, мати через працю з малих літ, потім через війну так і не вчилася у школі, вміла трохи писати, бо підглядала, як робив це старший брат, що ходив до школи. Бабуся й дідусь теж були неграмотні. Я ж школу закінчив із золотою медаллю. Моя дружина школяркою далеко на Кіровоградщині теж була відмінницею і шкільною медалісткою. Наша старша донька закінчила вже рівненську школу з такими ж успіхами, як і ми. Тож, самі розумієте, у Максима іншого виходу не було – і він не підвів, теж додав своє золото в нашу сімейну колекцію».
І в цьому весь Іван Миколайович: зацікавити, а не змусити, окрилити, а не розкритикувати, спонукати, а не присилувати. Тож і не дивно, що перші літературні спроби Макс довіряв батьку, і той щось підказував, десь сперечався, на чомусь акцентував, але залишався в першу чергу батьком і другом. До речі, хоч і з ваганнями, але таки сприйняв обсценну лексику у творах сина, хоч було це  журналісту, вихованому радянським партійним минулим, не так уже й просто. 
Мені подобається слухати, як Іван Миколайович розповідає про сина, спостерігати, як тепліють його очі, як світиться й розгладжується обличчя, як вібрує голос – і при всьому цьому жодного пафосу, нещирості й хвалькуватості. Все виходить так природно і так щиро, як може бути лише в батька, котрий гордиться своїм сином і бачить у ньому власне, успішніше (і тут без заздрощів чи жалю за нездійсненим) продовження. Ну, може, Іван Миколайович трохи шкодує лише за тим, що світу побачив значно менше, аніж син. Але підозрюю, що він із величезним задоволенням вислуховує Максові розповіді про подорожі, бо при нагоді переповідає їх нам із таким азартом, ніби щойно сам зійшов із трапу літака і бачив усе на власні очі. Й так тепло завжди стає, коли бачиш оту батьківську любов –щиру й сердечну, від душі і не напоказ. А Макс, у свою чергу, дарує знакові для себе твори батькам, як от один із нових романів «Там, де немає Бога», який починається присвятою: «Моєму батькові, Івану Миколайовичу, який вказав шлях до книжок, що навчили мене мріяти, та мамі, Ніні Сергіївні, яка зробила все інше».
• Мирослава Кирильчук

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: