Степан Чубенко: «Я тут на своїй землі...»

Цьогоріч ми святкуємо 30-річчя із Дня Незалежності. І цілком можливо, що у святкових промовах можновладців, у помпезних концертах та народних гуляннях загубляться імена й долі тих, хто за цю незалежність віддав найдорожче. Поряд із воїнами, котрі захищали свою державу зі зброєю в руках, були люди, котрі робили це без зброї – гарячим серцем і власним життям. Навіки 16-річний Народний герой України Степан Чубенко – один із них. Хлопець, котрий раніше за багатьох дорослих зрозумів небезпеку того, що відбувалося в його рідному Краматорську у 2014-му. Зрозумів і протистояв, як міг. І навіть тоді, коли опинився в руках бойовиків і дивився в очі смерті, не відвів погляду й не попросив пощади.

 

Зізнаюся чесно, коли рівненський поет Олександр Берестяний запропонував зустрітися із батьками Народного героя України Степана Чубенка, погодилася одразу, але… Але увечері, напередодні зустрічі, дуже переживала. Зрозуміло, що тема важка для розмови з будь-ким. А тут розмовлятимеш із людьми, особисту втрату яких нічим не виміряєш і, головне, ніяк не повернеш.

Як почувалися батьки 16-річного юнака в ті дні, коли він був поміж небом і землею? Коли хотілося вірити, що живий, але факти вперто доводили протилежне? Коли серце відмовлялося вірити?.. Як говорити про втраченого сина, щоби не тривожити ран у серцях обох Степанових батьків? Ці думки млоїлись десь усередині мене до того моменту, коли ми нарешті зустрілися. Одразу ж після перших слів знайомства зрозуміла, люди, котрим судилося виховати такого сина, самі як світочі. Вони не засліплюють, вони зігрівають і осявають. Вони не роблять культ зі своєї біди, а трепетно бережуть у пам’яті кожен момент життя своєї дитини. Біля них так затишно, ніби ми знайомі десятки літ, просто останніх декілька років не бачилися.

Підійшла до гурту якраз у той момент, коли Віктор Чубенко розповідав про своє знайомство із дівчиною на ім’я Сталіна. Ще ніхто, навіть він сам, не знав тоді, що їм судилося пліч-о-пліч йти разом. Що доведеться пережити і любов, і біду. Найтяжчу для батьків біду… Та, пройшовши крізь неї, вони не збідніли душевно ані на крапельку. У поглядах, у звертаннях одне до одного, у підтримці – і немає різниці чи це подана рука через поріг, чи це витерта сльоза під час спогадів про сина – вони єдине ціле. Світле, тепле, надзвичайно людяне ціле – родина Чубенків – мама Сталіна й тато Віктор. І янгол над ними – їхній найменшенький…

Мама, розповідаючи про Степана, наголошує, що в них у музеї в Краматорську є зала, присвячена загиблим героям – і тим, хто стояв на Майдані, і добровольцям, і тим, хто тримав на власних плечах стіни ДАПу, й тим, котрі не вийшли з Іловайська. В її сина, каже, гідна компанія. Й про всіх цих хлопців також треба пам’ятати. Можливо, їх не знає Україна поіменно, так, як її сина, але вони також віддали своє життя за неї.

- Не думайте, що ми на сході сидимо, склавши руки. Наші хлопці так само воюють. Багато людей так само не розуміють, як можна не захищати свою державу. Як можна питати військових, що вони тут роблять… Вони на своїй землі і захищають її цілісність. Це елементарні речі, які нормальній людині не треба пояснювати, де б вона не жила, - каже Сталіна Чубенко. І ти розумієш, що говорить це щиро, бо зауважує на наше необережне «західна Україна» своїм влучним «на заході України». – Бо ми ж один народ. Це політики роками намагаються нас ділити, вкладаючи в поняття «один народ» якісь свої схиблені уявлення. Звісно, трапляється різне, але все, в першу чергу, залежить від самої людини. Коли ми шукали Стьопу, були люди, котрі підтримували нас, пропонували допомогу, запрошували у свій дім, переживали разом із нами… Звісно, були й такі, котрі бачили, що сталося, й  мовчали. А потім змовчали й нам, коли батько із фотокарткою Степана розпитував на автовокзалі, чи не бачили вони ось цього хлопця. Але Бог їм суддя…

- А яким був ваш Степан? Що найперше про нього можна сказати?

- Непосидючий! Бешкетник!  – в один голос відповіли обоє. – Може, з ним не було спокійно, але точно було весело.

- Знаєте, як кажуть про людей – «живчик». Ото про нашого Стьопу. Він був саме таким – живим, непосидючим, енергійним. Кругом встигав, усім цікавився. Тепер ми знаємо – спішив жити, тому й був саме таким, - каже тато Степана.

- Ми не робимо зі свого сина героя. Не ідеалізуємо його, хоча б могли розповідати, що йому все кругом вдавалося на «відмінно». Ні, він був справжнім. Справжнім в усьому. Так, можливо, із нижчими, як би того хотілося нам, батькам, оцінками з математики. З любов’ю до історії і пригод. З бажанням спробувати себе в багатьох сферах. Він займався греко-римською боротьбою, любив футбол, систематично тренувався і мріяв грати. Заснував краматорську лігу КВН і їздив на виступи зі своєю командою. Разом із тим знаходив час і на театральні репетиції. На жаль, його театральний дебют так і не відбувся через події, що сталися в нашому рідному місті в 2014. А ще любив дітей. Разом із друзями взяли шефство над місцевим дитячим будинком. Постійно дивувався, як можна відмовитися від своєї дитинки. Коли я казала, що, можливо, він піде працювати в цей дитячий будинок, то обіцяв, що як виросте - всіх усиновить, - розповідає мама Сталіна.

- А хто на кого більше впливав у самоусвідомленні, у виборі власної громадянської позиції – ви на Степана чи він на вас?

- Він на нас, - так само дружно дуетом відповідають Степанові батьки. – Він розумів більше, від деякий дорослих. І пояснював іншим людям. І нам пояснював…

- Ви не подумайте, ми теж добре розуміли, що у нашому краї коїться щось не те. Я народилася в Магадані, живу в Краматорську, але чітко усвідомлюю, що держава має свої кордони, й будь-яке порушення їхньої цілісності не може залишатися без реакції. Я вчу українську мову і тішуся, коли люди мене розуміють, розуміють моє бажання її вивчити. Мені приємно, що про Стьопу знають і на сході, і на заході нашої держави. Що його пам’ятають, увіковічнюють його ім’я у назвах вулиць, у конкурсах і турнірах. Наприклад, у місті Зайцево вулиця названа на честь Степана Чубенка. Його рідна школа №12 у м. Краматорськ відтепер носитиме його ім’я. В міському історичному музеї є кімната, присвячена всім загиблим в російсько-українській війні, серед них і наш син... Його футбольні друзі вже всьоме проводять турнір пам’яті Степана. А ще хочуть відкрити пам’ятник, такий, біля якого можна буде посидіти, потримати разом зі Стьопою футбольний м’яч. Те, що вони пам’ятають і пишаються дружбою з ним, зворушує. Вже третій рік проводиться всеукраїнський літературний конкурс «Юний самовидець» - це конкурс дитячих художніх репортажів пам’яті Степана Чубенка. Дуже хотілося б, щоб і школярі з Рівненщини взяли участь у ньому. Більше інформації про його умови можна прочитати, наприклад, тут https://litcentr.in.ua/news/2020-02-15-11890. Люди не дають нам відчувати, що Стьопи немає... Ми уявляємо, що його просто немає ПОРУЧ. Ось зараз його друзі, котрі служать у 21 ОМПБ в батальйоні «Сармат», назвали іменем нашого сина бойову машину піхоти. На ній написано: «Степан Чубенко – не пробачимо!» І знаєте, я уявляю, що це він служить разом із ними. Його немає поруч, бо він воює, захищає наші кордони. Із цим мені легше жити, - ніяково усміхається мама Сталіна. – Думаю, якщо би Стьопа не загинув тоді, він точно зараз би був на війні… А тепер ми, як можемо, підтримуємо його друзів.

- Він не сидів би вдома, це не з його характером. 16-річного його на війну не брали, але він займався волонтерством, носив воду військовим, допомагав, як міг. А ще не крився, що він – українець. Я інколи намагався трохи стишити його юнацький запал, бо розумів, що небезпека може очікувати звідусіль. Знаєте, що він мені сказав?.. «Тату, я тут на своїй землі. Нехай вони бояться…» Зараз я дивлюся на кадри, зазняті на телефон, коли в лютому 2014 року, ще до втечі Януковича, в Краматорську йдуть зі синьо-жовтими й червоно-чорними знаменами й гаслами «Слава Україні!»… Шукаю очима Стьопу, вслухаюся в його голос і розумію, що він не міг інакше. Не хотів інакше. Діти, народжені у незалежній державі – інші. Вони кращі за нас. Їх не тримає минуле. Їх не сковує страх. Степан добре розбирався в історії, він не мислив стереотипами. Він вчив історію без нав’язаних кліше типу «бандерівець», «буржуазний націоналіст» чи чогось подібного…

- А ви не боїтеся їхати до «бандерівців», бо ж політики так само вперто ділять нас?..

- Ні, ми любимо подорожувати Україною. Намагаємося їхати туди, куди нас запрошують. Ось і зараз ми в Рівному проїздом, повертаємось зі села Лішня, що на Тернопільщині, де щорічно відбувається проща в пам'ять загиблих героїв АТО. А ще там будується пантеон в честь загиблих. І ми дуже хочемо, аби цю ініціативу підтримали люди з усіх куточків України. Пантеон будується силами ентузіастів. Ось зараз там, наприклад, є проблеми з підведенням електрики, ми були б щасливі, якби хтось із тих, хто має можливості, надав посильну допомогу у його спорудженні. Бо підтримка людей дуже важлива, - випромінює світло Сталіна Чубенко. - І батьки, котрі так само, як і ми, втратили своїх дітей, знаходять потрібні слова одне для одного. Нещодавно були у Збаражі, зустрічалися з батьком Устима Голоднюка. Ми ще з подій на Майдані пам’ятаємо цього хлопця, бо його неможливо забути. Я ходила Збаражем і уявляла, як так само його вуличками блукав Устим, як він пізнавав історію у Збаразькому замку, й розуміла, що він теж не міг вирости інакшим… Тепер він десь там, на небесах, мабуть, разом із нашим сином, бо їм є про що поговорити... А ми гуртуємося тут, на землі. Щоби підтримувати одне одного й берегти пам'ять про наших хлопчиків. Для батьків дуже важливо, щоб їхню дитину пам’ятали. Це дає їм наснагу жити й так само берегти спогади… А знаєте, кого ще назвали на честь Степана? До одного військового підрозділу прибився кіт, прийшов з непідконтрольної території. От його й назвали Степаном. Я висилала йому корм, хлопці слали мені фотокартки. Зараз кіт вже «на дембелі»… Ось так по-різному, інколи кумедно, але Стьопу пам’ятають…

- Тоді, у 2014, як усе сталося?...

- Як усе було, ми знаємо лишень із розповідей очевидців. Коли шукали сина, то розпитували багатьох людей. І зрештою, нам по крупинці вдалося відновити картину його смерті. А потім і тіло знайти. Одна жіночка, наприклад, розповіла, що бачила, як його душили рушником, як йому було боляче, як очі виходили з орбіт від нестачі повітря… Вона підійшла й попросила відпустити, бо ж було видно, що він ще дитина. Але вони відповіли, що такі ось діти, як він, давали їм жару в аеропорту. Вони боялися дитини. Уявіть собі – вони, дорослі, боялися мого сина… Я ж не побоюся назвати його смерть геройською. Бо, як розповіли нам свідки, він не просив помилування. Він мовчки витримав п’ять днів тортур і не попросив пощади. Він таким і був. Хоч, знаєте, я багато думала про його смерть. І знаю, якби він хотів прикинутися, зіграти, як кажуть, зваляти дурня, щоб його відпустили, запросто зміг би! В школі, коли не хотів йти на якийсь урок, так майстерно прикидався хворим, що медсестра бігла до мене, бо я теж працюю в цій школі, й питала, може, викликати швидку… Я тоді казала, що я найкращий Айболить для нього і зараз все вилікую. Після зустрічі зі мною син умить одужував, а медсестра дивувалася з того, який він артист. Та й досвід КВН, а потім театральні репетиції це чудово доводили, - з усмішкою згадує витівки свого непосидючого сина Сталіна, поєднуючи її зі сльозами, які зрадницьки бринять на очах. – І там він міг зіграти, прикинутися, що не розуміє, що від нього хочуть, що просто цікавиться політологією й збирає символіку обох сторін, навіть міг попросити в них прапорці їхні. Але ж ні. Не захотів. Він перед цим сам зняв їхній прапор із флагштока в місті. Бо це було його місто. Це було українське місто, тому жоден інший прапор не мав права там висіти. Його вбивці думали, що він із «Правого сектора». Окрім синьо-жовтої символіки в його наплічнику був шарф футбольного клубу «Карпати». Всі катування наш син витримав мужньо. Його застрелили із зв’язаними за спиною руками й із зв’язаними ногами. Вони навіть в очі йому боялися глянути, бо перед тим, як випустити в нього п’ять куль, закинули йому на голову його ж футболку...

- Ми так і знайшли його. Зв’язаного і з футболкою на голові. Шістнадцятирічного хлопця, котрого вбили троє дорослих дядьків. І ці люди, на жаль, донині на свободі. Так, є вирок суду, так, доведено, що троє дорослих громадян України на її території закатували одного неповнолітнього громадянина України… Є навіть вирок в «ДНР». Ми самі по крупинці встановлювали всі обставини загибелі, їздили в окупований Донецьк, шукали свідків, добилися навіть до Захарченка. Вбивць затримали на території Росії. Але через те, що наша прокуратура не змогла вчасно підготувати документи, їх не естрадували в Україну… Та є інший суд, Божий, від нього не відкупишся і він не потребує документів, - каже Віктор Чубенко.

- Знаєте, я не питаю себе, за що нам таке горе. Я всім, хто мене про це питає, кажу: не за що, а для чого. Можливо, так розпорядилися вищі сили, що смерть нашого сина стала причиною, через яку бандформування «Керч» вже в серпні того ж року почало розпадатися. Що вони перестали знущатися з мирного населення й почали ховатися самі…

Віктор і Сталіна Чубенки повернуться додому, підуть до свого Стьопи, аби розповісти йому про свою поїздку до пантеону героїв на Тернопільщину, про зустрічі в Рівному, мандри іншими містами України. Можливо, розкажуть і про екскурсію краєзнавчим музеєм, котру їм провів директор Олександр Булига, про мандри Рівним із Олександром Берестяним, Євгенією Пірог, Христиною Панасюк.

Вони поїхали, але залишили по собі океан тепла і світла, що грітиме й осяватиме у хвилини розчарувань чи сумнівів. Ці люди віддали на олтар української Незалежності найдорожче – життя свого сина, і вони впевнені, що його смерть була недаремною. Вони гріють у своїх серцях любов до нього живого. Вони бережуть пам'ять про свого хлопчика й знаходять слова втіхи таким самим, як і самі, батькам, діти котрих загинули за незалежність своєї держави. За незалежність, цілісність і непорушність нашої держави – зі сходу на захід, з півдня й на північ.

Наостанок батько Степана Чубенка включив запис його голосу. Я його почула вперше. Це голос не юнака, а чоловіка – рішучого, волелюбного, щирого – справжнього Героя України. Шкода тільки, до спазму в грудях шкода, що мрії Стьопи Чубенка про власного сина й багатьох усиновлених діток ніколи не збудуться…

Мирослава Кирильчук,

Фото із зустрічі та з відкритих джерел