Стали волонтерами ветерани-«афганці»

На порозі офісу УСВА, на шостому поверсі гуртожитку, зустрічаю кількох кремезних чоловіків – у кожного на плечі висить пара берців. Борис Бірук, Руслан Мельник і Олександр Разумович завтра їдуть на війну, а перед відправленням на фронт зайшли попрощатись, узяти дещо з речей. Просять їх не фотографувати – мовляв, погана прикмета.
– Чим можемо, тим допомагаємо Збройним Силам України, які по-новому зараз народжуються у боях. Хлопці голі-босі, а йде осінь. Армія, на мою думку, тримається на волонтерах. А де ж державні гроші, куди зникають виділені Урядом кошти? Дійшло до того, що люди навіть зварювальні апарати возять у зону антитерористичної операції, щоб обварювати БТРи спеціальними решітками проти кумулятивних снарядів.
Жителі Володимирця назбирали продуктів, овочів, а вони гниють на складі ДТСААФ, бо нема кому завезти на фронт. Якогось рейсу ми забрали скільки змогли, бо ж і своє, зібране у Кузнецовську, веземо. Невже ніхто не може організувати доставку цього гуманітарного вантажу? Значить, не хоче, – обурюється Петро Ширко.
Волонтер каже, що усе екіпірування для бійців, харчі, предмети гігієни закупляють на благодійні кошти. Коли накопичується цього добра чимало – добровольці доставляють його у зону АТО. Зокрема Борис Бірук їздив туди вже чотири рази, як і сам Петро Ширко та Антон Пришко, а водій Олександр Хомуйло із Заболоття – двічі, на власному авто.
– Ми двічі були у Слов’янську, Амвросіївці, у місті Тельманове, возили допомогу у кілька бригад. З усього побаченого зробили висновок: судити треба не тих, хто вимушено відступив на територію Росії, а тих, хто зрадив Україну у керівництві армії, держави. Наші хлопці-«афганці» безстрашні, загартовані, смерть бачили, ріжуть правду-матку у вічі. Чому ж колишніх воїнів-інтернаціоналістів не призивають у військо? Можливо, тому, що вони могли б швидко і суттєво переломити хід війни, – переконаний Петро Ширко, котрий народився у Кузнецовську, а строкову службу проходив у Демократичній Республіці Афганістан.
– Намагаюсь бути корисним, тепер воюю у тилу. Якщо не забезпечать хоча б передову сучасною бронетехнікою, війна затягнеться. У голові не вкладається: нова техніка три тижні їздить Києвом, готуючись до військового параду, а тим часом хлопці, не захищені бронею, гинуть у боях. Жах… За кошти, витрачені на проведення показових урочистостей, можна було б придбати з п’ятдесят тисяч бронежилетів. І це у той час, коли українських солдат везуть на війну шкільними автобусами! На місцях теж показухи вистачає. Рівненські волонтери купили спорядження для батальйону «Горинь», а по телевізору показали, що це зробила обласна влада, – дивується мій співрозмовник.
Я ж розповідаю історію про знайомого, котрий повернувся з АТО без бронежилета, бо офіцер наказав їм скласти амуніцію у купу і… треба ж було, щоб туди влучив снаряд. Усе згоріло. Хлопці-прикордонники цілим підрозділом писали пояснення у військовій прокуратурі.
– Якби мені «броник» видав офіцер – тоді він вважається державним, а якщо привезли волонтери – то воно моє, – пояснює мені Ширко. І продовжує - Найжахливіший ворог не зовнішній, а внутрішній. Це я про тих, хто наживається на війні, продає зброю, спорядження, солярку. Чому у війську не служать діти політиків? Так, як принци Великобританії Вільям і Гарі Уельські, які воювали у «гарячих точках» в Іраку та Афганістані (служба в армії є традиційною для членів британської королівської сім’ї – авт.).  Чому б не створити батальйон «Верховна Рада», чи «Прокуратура», чи «СБУ»? – гнівається волонтер, донька якого днями прийме присягу курсантки Київського військового інституту телекомунікації та інформатизації.
Безперечно, в Україні сьогодні є над чим задуматись, є від чого ридати. Але є і про що мріяти й заради чого діяти – задля Перемоги. Перемоги, яку навіть у глибокому тилу наближають такі сильні духом люди, як Петро Ширко і його побратими з минулої та теперішньої, вітчизняних, воєн.
• Світлана Федонюк
• Фото з особистого архіву Петра Ширка
polissya.net