Солдат трьох армій

Сидимо в затишній оселі Олександра Леонтійовича, смакуємо кавою, приготованою дружиною господаря Анастасією Іванівною, та бесідуємо. Дивуюся: востаннє ми з ним бачилися 6 років тому в обласному апеляційному суді, де мій співбесідник працював завгоспом, але не помічаю жодних зовнішніх перемін. Олександр Леонтійович такий же жвавий, говіркий, веселий.

– Уже дев’ятий десяток біжить, а все парубка із себе корчить, – жартує Анастасія Іванівна.
– А чого б ні, – миттю відповідає Олександр Леонтійович. – Я ніскілечки не старий. Просто рано народився!
У цих словах вловлюю правду. Дійсно, якщо людина живе повноцінним життям і не заради якогось збагачення, то й літа – не літа, а так собі – стежка до визнання, поваги та мудрості. А встиг чоловік багато чого доброго зробити і для рідних, і для чужих людей, надбати друзів і спогади, які не дають думати про зажуру, тимчасові труднощі та проблеми. У спогадах часто-густо виринають роки служби в тодішній радянській армії, куди він, сімнадцятирічний сільський хлопець із багатодітної сім’ї з Ямпільського району Сумської області, потрапив у серпні 1944-го.  Спершу – у школу сержантського складу. Зарахували в кулеметники, але невдовзі перекваліфікувався у маршовики.
Фронтові дороги пролягли через Київ, Брест, Західний Буг, Польщу, Одер, Чустенберг. Тут завершив Олександр Загайний страшну війну. А далі служба в Кременці, Івано-Франківську, Мукачеві, Новоград-Волинському. У кінці шістдесятих потрапив до спеціально сформованого полку, який відправляли на кордон із Китаєм, коли там був конфлікт навколо півострова Даманський, звідки потрапив у Монголію, у пустелю Гобі. А звідти повернувся в Рівне. І після 31 року служби Олександр Загайний у званні майора звільнився в запас. Працював судовим виконавцем, консультантом, завгоспом в апеляційному суді.
Але запам’яталася нашому землякові найбільше війна... 1812 року. Бо й гадки не мав, що саме під час служби в радянській армії одягне форму солдата як суворівської, так і наполеонівської армій завдяки зйомкам художньої кінострічки відомого режисера Сергія Бондарчука «Війна і мир». Справа в тому, що для масових сцен потрібні були актори. Хто, як не армійці, можуть виручити кіношників! Командування дало згоду. Таким ось чином він, Олександр Загайний, як і тисячі інших військових, став актором. Щоправда, масовиком. Ось тут і побачив на власні очі, як організовуються «масові побоїща» двох армій – Наполеона та Кутузова.
– Щоб глядач сприймав картину як реальні події, треба було ці реалії творити, – розповідає Олександр Леонтійович. – А це мають і гармати, і рушниці стріляти, і коні, і люди падати. Тоді побачив різноманітні кіношні хитрощі, що додають сценам достовірності, примушують глядача глибоко пройматися ними, співпереживати.
Зйомки кінострічки відбувалися на Закарпатті, де служив Олександр Загайний начальником зв’язку в одній із частин.  У Свалявському районі посеред двох гір, у великому низинному котловані, збиралося безліч людей — операторів, піротехніків, монтажерів, гримерів і, звісно, акторів, що поділилися на “суворовців” і “наполеонівців”. Останнім потрібно було “ходити в атаки” один на одного. І не раз. Адже сцени дублювалися.

– Для цього, – згадує господар, –  задіяли два полки з Мукачевого, три — з Виноградова та Берегового. Я думаю, для країни цей проект обійшовся б дуже дорого, але всі солдати, котрі брали участь у зйомках, не отримали за це жодної копійки. Зйомки відбувалися так: вранці нам казали, що сьогодні знімають французьку армію. Ми одягаємо костюми, беремо зброю, їдемо на машинах на знімальний майданчик у вигляді австрійського села — спеціально побудували декорації для фільму, які потім спалили. Учасників масовки ретельно навчали, що коли робити, де кому падати, як битися. Я в основному грав поручиків Кутузова, проте, як і інші, був і в ролі французького солдата.  Півтора року солдати працювали тільки на цей фільм. Лише по вівторках у нас були політзаняття, а решту часу присвячували баталіям.  До речі, на зйомках я був не лише статистом, а й фотографом. Знімав панорамні кадри. Сергій Бондарчук потім їх переглядав.  Тоді ж познайомився з В’ячеславом Тихоновим, який виявився досить простою людиною, охочою до спілкування з нами, тимчасовими акторами. І досі бережу як щось найдорожче  світлини з тих кінозйомок. На жаль, дехто з «позичальників» мою фотографську колекцію «розукомплектував»…
Переглянувши декілька фотоальбомів, допиваємо каву та прощаємося до наступної зустрічі. Олександр Леонтійович проводжає. І так легко долає сходинки у своїй багатоповерхівці, ніби йому і не 85. Військовий вишкіл  молодить, подумалося. А може, вкотре увійшов у роль солдата  тих історичних баталій?


• Юрій Береза