Сивої зими несповнені надії

І зосталася вона нікому не потрібною – ні йому, ні людям, ні Богові, ні дияволові... Кому, кому та душа його треба, як і у ньому вона ледь трималася, видно, задля того, щоб просто бути?
А самого ж його замолоду носило по світах, як метляє полями дужий вітер легку насінину, що ні прижитись не може, ні просто зачепитися десь у глибокій розорі...
Уже як тут, у Яблуневому, прибився до Марії і таки вирішив осісти коло неї назавжди, то котрогось дня приплівся до сільської ради і чи то всерйоз, чи нарошне сказав:
– Дайте мені довідку про склад сім’ї!
– Це ж куди і для чого? – з підозрою запитала досвідчена головиха.
– Та нікуди... То так... Мені просто самому цікаво...
Зареготала головиха, аж самого від того її скрипучою реготу хвилею сміху накрило...
Вертався до Марії з тою дурнуватою посмішкою, наче ніс на вустах щось непутнє.
– Бач, жінко, – сказав їй тихим голосом, ластячись, ніби собака після провини, – так тобі життям дано, що ні чоловіка не мала, ні дитини жодної не було, нічого ото... А другому – все було і... І теж нічого немає...
– Що ж ти, Семене, до берега наче ж прибився, а припнутися, як втомлений човен, не можеш? Тягне тебе в хвилі? Та живи вже, живи, скільки того віку зосталось? – відповіла, мов образилася, Марія.
– Не сердься, жінко, то такі в мене роздуми...
І повівся на словесну зливу, словесну заметіль. І вже знала Марія, що мала його переслухати, бо не зупиниться, допоки потік слів тих з нього не витече... З собою, дурень, говоритиме, а таки доскаже все.
– Я ж ото ні з ким так ніколи не одкровеннічав, ні з ким, Маріє! От ти така мені стрілася, що хочеться тобі відкритися, геть зовсім відкритися, жодної таїни на серці не залишити ... Віриш?
І заглядав у очі, як малолітня дитина – з мольбою і пошуком прихистку... Марія від того ставала враз подобріла, геть тепла душею, з поглядом щасливої жінки, зігрітої терпким чеканням...
…Першого листа він написав своєму найстаршому – Михайлику. Відповіді ждав із тою хвилюючою тривогою, як ждуть присуду, і, стоячи наче на роздоріжжі, не знаючи, куди податися. Михайлик його на тому роздоріжжі й залишив – не відписав ні через місяць, ні через два...
– Ех, сину, – вичавлював із себе пізніми вечорами і тільки зітхав, блукаючи в сутінках поглядом...
А що зітхати, коли кинув його з матір’ю, коли дитині й року не виповнилося? Поїхав за Катериною на Херсонщину. Недовго втримався й там – понесло за Ольгою на Чернігівщину... Народили двох дочок – Юленьку і Соньку.
Знав, що десь і живуть у тому ж селі. Цілий тиждень писав-мудрував їм листи.
А як відправив, то домучував поштарку чи не щодень: «А мо’ загубила послання-відповідь?»
Через місяць прийшла вісточка від Соньки. Тремтячими, затерплими пальцями нетерпляче розірвав конверт і наче блискавкою шугонули в очі, в голову ті слова: «Хіба ж ви батько? Є у вас стид і совість проситися, щоб на старість пригріли вас? Ви ж нас як кинули з мамкою, то й не поцікавилися ні разу – чи ще живі ми? Я ненавиджу вас!...»
Днями вимотував себе гіркими думками і таки знову наважився написати – Дмитрику... Дмитрику, якого прижив з Наталкою на Донеччині. Відписав Дмитрик, відписав відразу! І вже зажевріла думка, що син надіслав розраду...
«Якщо надумаєш приїхати до нас, – спущу собак!»
І тут оволоділа ним тривожно-відчайдушна безвихідь, коли таки захотілося достукатися до сердець своїх покинутих дітей. Він поклав на чисті аркуші розкарякуватими буквами слова своєї печалі, немов посилав із розбурханого моря останнє «SOS!». Він просив і принижувався, як, певно, проситься перед самою стратою приречений: «Ви ж мої діти?! Чи кинете на старість самого доживати у чужому селі? У чужій домівці? Сподіваюся – не кинете, вірю і надіюсь на теплі доччині почуття, на синівське благородство!..»
Не відписали Гриць і Федько, не відгукнулася Нюрка і Люся, промовчали Надя і Настуся...
Останній лист, останній мав надійти від Зінки... Інших дітей він не пам’ятав, як не міг пригадати іще тих кількох жінок, з якими наче пробував творити сім’ї... Зінка, Зінулька, Зінок... Вона мала його пошкодувати, мала – свого безпутнього батька! Він житиме коло неї і робитиме все, що вона скаже!.. Глядітиме внуків... Митиме підлоги... Копатиметься на городі... Стерегтиме, як приблудний пес, хату і двір... Він вичищатиме в будинку до блиску всі шпарки... Він чиститиме їй, і внукам, і зятю взуття... Трястиме килимки...
Він...
Листа від Зінки боявся розривати два дні. Носив його в кишені старого потріпаного піджака, носив біля серця, відчуваючи його холодне тепло...
Третього дня вдягнув на себе чисту сорочку, сів на лаві коло вікна й обережно розривав зім’ятий конверт...
Важке дихання перехоплювало глухі поштовхи збунтованого серця...
«... Мені не шкода вас, батьку. Ви не пошкодували мене, коли я у п’ятирічному віці залишилася калікою... Так хотілося тоді – щоб руку свою поклали на моє згоряюче від температури чоло...»
Лист падав на долівку з ослаблих його рук повільно, плавно, мов чіпляючись за повітря...
Закрив долонями лице...
Чи очі засльозилися гарячою вологою, чи німа душа?..
Йому не було більше до кого писати...
Підвівся і якось вкрадливо почовгав на цвинтар до Маріїної могили.
Світ білів, яскравів, хвилювався навколо нього, але він того наче й не помічав...
На поривистому вітрі билася об штахетник незащемлена хвіртка, наче відганяла від старої Маріїної хати печаль...
• Василь Бойчук