Серце, віддане учням

Життєва дорога Сави Чумака розпочалася із древнього  Харалуга  того ж таки Корецького району, де народився у буремному 1943-му. Зайве й казати, як важко жилося багатодітній сільській родині і в роки війни, і потому. 1947 рік… Й тепер, через багато десятиліть, навдивовижу виразно постає в пам’яті, як він, маленький хлопчик, стоїть на подвір’ї біля хати і гірко плаче. Усе навколо якесь дуже сумне, прикре і безбарвне.
– Що сталося? – запитала, побачивши сльози на дитячих щічках, бабуся Одарка, котра жила поруч.
– Зуби болять… – мовив, схлипуючи. Жінка ж у відповідь поволі пішла до своєї хати, принесла окраєць хліба і дала його дитині. Чотирирічному Саві здалося, що то найсмачніша їжа у світі.
– Перестали зуби боліти?
– Перестали… – мовив стиха хлопчина і усміхнувся бабусі.
Мине багато часу, і вже дорослий Сава Васильович, шанований педагог і керівник, гостюючи у батьків, зустріне бабусю – і в пам’яті зрине далека сторінка дитинства:
– А пригадуєте?...
– Та пригадую… Ой, сину, якби я знала, що ти таким хорошим чоловіком виростеш, то й півбуханки хліба відрізала б, – тепло мовила добросерда сусідка.
В тому, щоб обрати фах педагога, Сава Васильович ніколи навіть не вагався. У селі ж бо до професії вчителя усі ставилися з особливою повагою. Оскільки ж здібності, як і всі брати та сестри, мав до точних наук, то вступив на фізико-математичний факультет Рівненського педагогічного інституту.
– Вищу освіту у нашій родині здобули всі семеро дітей, – розповідає Сава Васильович, – До того ж, три мої сестри – теж обрали фах педагога. Звісно, батьки, працюючи в колгоспі, не мали статків, щоб, як кажуть, вивчити нас, тож ми, діти, підтримували одне одного. Коли найстарший брат Кузьма влаштувався на роботу, він допомагав мені – тоді вже студенту, коли ж я працевлаштувався, опікувався меншим братом Миколою… Так, як мовиться, і вийшли всі в люди.
Після закінчення вишу дорога молодого педагога пролягла у село Даничів рідного Корецького району. Те хвилювання, з яким ішов на свій перший урок, зізнається тепер сивочолий педагог, він не забуде ніколи. Втім, перші кроки, перше вітання, ясні допитливі оченята, що ловили кожне слово педагога… і від переживань не лишилося й сліду. Адже потрапив у свою стихію, яка була близька і в якій почувався впевнено, а головне – любив. Тож на уроки математики до вимогливого, але доброго і справедливого вчителя діти йшли із задоволенням, а важкий предмет засвоювався значно легше.
– Крім першого уроку у моєму професійному житті був і ще один вікопомний момент, коли я так само хвилювався, – гортає далі сторінки минулого шанований освітянин. – Це тоді, коли  йшов на зустріч із колективом після призначення директором школи у селі Іванівка. Адже мав тоді лише 25 років, робота керівника була для мене абсолютно новою, потребувала навиків, які можна здобути лише з досвідом. Та найбільше переживав, як сприйме мене колектив.
Втім, як довів час, хвилювався Сава Васильович даремно – йому вдалося стати чудовим директором школи. Професійно організовував навчально-виховний процес, вміло дбав про матеріально-технічне забезпечення освітнього закладу та інші аспекти. Відтак молодого й здібного керівника було переведено у на той час величезну, як за сільськими мірками, школу – у селі Великі Межирічі. Очолював Сава Васильович цей освітній заклад впродовж 25 років і  віддав йому левову частку свого професіоналізму.
– То була величезна відповідальність, – каже, – адже до того я очолював невеличкий колектив, а тут лише педагогічних працівників було понад 64 чоловік, технічного персоналу – 22, а учнів – понад 900. Це був 1983 рік… На жаль, нині учнів у моїй рідній школі значно менше.
Справедливість – ось основний критерій і принцип, яким,  твердить Сава Васильович Чумак, він завжди керувався і в житті, і у професійній діяльності. Вочевидь, саме завдяки цьому і вдавалося бути мудрим керівником, згуртувати відданий та професійний колектив, а головне – стати для учнів  наставником з великої літери. За роки педагогічної праці він удостоєний багатьох почесних нагород – звання Відмінник народної освіти, Заслужений працівник освіти України, грамоти Президії Верховної Ради УРСР… Втім, зізнається щиро, як і для кожного вчителя, найдорожчою відзнакою для нього є успіхи учнів, відчуття, що зерна знань і добра, які засівав у дитячі душі, проросли щедрими врожаями, допомогли вибудувати впевнену дорогу у доросле життя. А ще – зворушливе і дороге «Моєму улюбленому директору…» на листівках, що навіть через багато років надходять на адресу сільського педагога…
– Багато хто з моїх учнів обрав фах педагога, – мовить із гордістю Сава Васильович. – Чимало серед них математиків. Та й у родині – теж. Вчителем спершу стала донька, а нині цей фах здобуває й онук. На педагогічній ниві багато літ поспіль трудилася й дружина.
Рішення піти на заслужений відпочинок кілька років тому далося Саві Васильовичу нелегко, спонукали до цього проблеми зі здоров’ям. Втім, на пенсії попервах став почувати себе навіть гірше – надто вже бракувало улюбленої роботи.
– У перші вересневі дні я буквально місця собі не знаходив, – зізнається. – Дуже довго не міг звикнути. А потім знайшов собі справу до душі  – бджільництво. Власне, про це мріяв  завжди, просто часу бракувало. Отож, реконструював два старі вулики, які мені ще дідусь Сава заповів (їм  майже сто  років), і взявся пасічникувати. Нині у мене є вже аж десять бджолиних сімей.
– Знаєте, – тепло додає, показуючи пасіку, сивочолий педа­гог, – бджоли чимось дуже схожі на дітей – вони так само потребують уваги і так само чутливі до турботи і любові…
• Світлана Тубіна