Помічниця лелеки

Але за плечима в Зої Олександрівни – 55 трудових років, впродовж яких вона першою зустрічала новонароджене життя, дбала про жінок при надії та піклувалася про їх жіноче здоров’я після того, як вони ставали мамами.

Динство Зої Веремчук було не з легких, адже його перекроїла війна. Вона й зробила дівчинку із села Глажова (тепер воно належить до Костопільського району, а тоді входило у склад Олександрійського), напівсиротою. У 1943 році, за часів фашистської окупації, було вбито німецького офіцера. Розлючені цим загарбники вирішили помститися мирному населенню – вибрали десятьох чоловіків і розстріляли їх. Ось так сліпий жереб осиротив дівчинку, бо серед десятка невинно розстріляних опинився і батько Зої – Олександр Веремчук. Згодом доля ще раз випробувала вже юну Зою – у колгоспі на льонотіпалці загинула її мама Лідія. Дівчина залишилася круглою сиротою, але по розраду і допомогу частенько зверталася до своєї хресної – маминої сестри Зої Прокопчук та бабусі Марти. Саме їм першим розповіла про рішення вступати до Рівненського медучилища. І рідні підтримали дівчину.
– Вчилася я добре, – каже Зоя Олександрівна (тепер її прізвище по чоловіку Мирончук), – дівчата навіть часом дражнили мене «зубрилкою». Але не шкодую, що відповідально ставилася до всього, чого нас навчали. Після закінчення училища мене направили у Великий Житин на роботу. Так-так, у Житин, і з Леонідом Кравчуком знайома була, разом на танці ходили (сміється, випереджуючи моє запитання – М.К.). Дуже гарний він був, чорнявий – справжній красень. Він же ж перше у Рівненському кооперативному технікумі вчився, а вже потім у Києві. А як приїжджав на канікули і на вихідні, то й приходив у клуб. Коли ж одружився, то рідко в селі з’являвся. Медпункт у Житині в той час був у звичайній сільській хаті, тож умов, як розумієте, ніяких. То вже потім побудували новий, і пологовий теж побудували. Та дітки, слава Богу, народжувалися, за рік бувало 30-35 пологів. Тож зразу після навчання довелося брати на себе всю відповідальність за життя людей. Пацієнтам зі складними проблемами надавали першу медичну допомогу і при потребі направляли в Олександрію, а от всьому, з чим можна було справитися на місці, давала раду сама. І вагітності вела, і пологи прий­мала…
Питаю, чи не боязко було – ще ж зовсім юна, без досвіду – і така відповідальність. Зоя Олександрівна зізнається, що якраз тоді було не страшно, здавалося, що все зможе і зуміє. Мабуть, саме оця впевненість молодої медпрацівниці і подобалася людям, бо їй довіряли, приходили зі своїми проблемами, навіть, як зізнається пані Зоя, дівчаток називали її іменем.

(Закінчення. Початок на 1-й стор)
Розповідає, що зовсім недавно в Рівному пішла оформляти субсидію, а жіночка, яка там працює, впізнала і каже: «Ви ж Зоя Олександрівна? А я родом із Житина, ваше фото й досі у мами в хаті висить на стіні, і мене на вашу честь назвали Зоєю». Зізнається, що дуже приємно, коли отак згадують її ті, кому допомогла народжувати чи народжуватися. А таке стається частенько, бо за 55 трудових років не одне покоління зустріла і сповила своїми лагідними руками. Та й коли працювала в жіночій консультації, вміла вислухати, розрадити, підказати, в якого лікаря шукати допомоги. Й до цього часу телефонують колишні пацієнтки, щоб порадитися чи просто поспілкуватися, а є й такі, хто навідує частенько, просить допомогти. Декому з них дітки далися нелегко, через те і ходили до лікарів роками, поки в домі почувся дитячий крик. І хоч Зоя Олександрівна в медінститут не вступила (у Львівському «завалили» на останньому екзамені - хімії, а в Ужгороді вимагали, аби спершу попрацювала хоча б два роки в їхніх гірських районах), професію свою любить і досі. Бідкається, що, відкидаючи радянське минуле, разом із різним ідейним непотребом зруйнували й дуже корисні напрацювання. Наприклад, лікарські профогляди. Згадує, як ще зо три десятки років тому разом із лікарем ходили в навчальні заклади – виші, технікуми, училища – і на місці оглядали жінок та дівчат. Часто виявляли хвороби ще на ранній стадії і фактично рятували життя або ж ставили на диспансерний облік і стежили, як поводять себе різні доброякісні пухлини, зобов’язували регулярно проходити обстеження. А скільки жінок вона провідала у перший тиждень після пологів – тоді це теж було обов’язковим!
Запитую Зою Олександрівну, чи не страшно було самій народжувати, адже не з чужих слів знала про різні ускладнення та проблеми, що могли виникнути під час пологів. Каже, що не боялася, а знання лише допомагали. А от коли народжувалися її внуки, то перехвилювалася і перший раз, і другий – отоді-то серце мало не вискакувало з грудей, і руки трусилися, і ноги. Внук Сергій та внучка Олександра народилися чималенькими, й обох вона вперше взяла на руки ще в пологовому залі – й до цього часу це її найбільша радість і гордість. І вони бабусю навідують, не забувають і не дають сумувати. До речі, свою долю – Віталія, теж зустріла у Великому Житині, каже, жила в його дядька на квартирі, там, де й медпункт спершу знаходився. А коли не вступила до медінституту, вийшла заміж, перевелася на роботу в Рівне, бо тут працював чоловік, народила сина Олега. І всі наступні 50 років віддала сім’ї й улюбленій роботі. Інколи сину доводилося через вікно у школу «виходити», бо не встигала з чергування повернутися, добре, що на першому поверсі жили. Часом після роботи на прийомі в жіночій консультації зразу ж йшла на чергування в якомусь із відділень пологового, бо хтось із дівчат просив підмінити. А колектив був хороший, дружній, ще недавно провідувала своїх дівчат Зоя Олександрівна – як-не-як півстоліття провела все ж більше на роботі, ніж удома. Усіх, кого зустрічала впродовж свого довгого трудового життя, пам’ятає – і колег із далекої юності, як-от «свою» лікарку Анну Єфимівну Фрідман, яка навчала її ще в училищі, а потім разом працювали, Ізидора Андрійовича Пініщука, Наума Ізраїлевича Кірноса, Олега Юрійовича Мельничука, Надію Олександрівну Грушу, Євгенію Костянтинівну Сергатюк та багатьох-багатьох інших, а ще усіх дівчат, кому понад три роки тому передала естафету. І лише нещодавно вже трохи  відійшла від громадської роботи (майже на всіх виборах працювала у дільничних комісіях) та закинула вишивання. Але не нудьгує і не сидить на місці – в неділю йде до церкви, у будні клопочеться вдома, провідує родичів та подруг, допомагає внукам. А на моє запитання, чи знає вона, багаторічна помічниця лелеки, звідки беруться діти, щиро відповідає: «Мабуть, ні. Бо то такий складний процес і така таїна між Богом і людьми, яку, напевне, до кінця розгадати не вдасться нікому!»
• Мирослава Кирильчук