Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Пекельні випробування Федора Мисюри

Тоді ніхто з них не думав про те, що це бойове завдання надзвичайно небезпечне для життя, що для багатьох із них термінал аеропорту стане братньою могилою і поховає у своїх підвалах тіла десятків відважних боронителів територіальної цілісності України. Кожен сподівався, що трагедія його якось обмине… Так думав і Федір Мисюра, уславлений рівненський кіборг, за життя якого у січні минулого року уболівало все Рівне. Його шанси на виживання лікарі оцінювали лише у 2 відсотки, але він таки вижив, можливо, завдяки молитвам матері і дружини.

 

Перед відправкою в зону АТО Федір потрапив у 9 роту 80 бригади начальником служби боєпостачання. Протягом місяця бійці облаштовувалися на Донеччині, тренувалися, охороняли Донецький плацдарм і вже на початку грудня почалися перші бойові завдання.
– У Пісках ми якось дуже «весело» переночували. Треба було нагрітися, і ми, поділившись на дві групи, пішли за дровами і вугіллям. Я був у другій групі. Набираємо ми те вугілля, і тут починають стріляти. Раз САУ вдарила – ми перезирнулися, ну нічого, нормально. Другий раз – всі попадали. Вирішили перечекати у будинку. А там вікно невеличке, приблизно 70х100, в районі грудей. Коли почув, що свистить, опинився в хаті. Назад через те саме вікно я вже вилізти не зміг. Воно було для мене завузьке, – згадує Федір з посмішкою.
Але справжнє пекло під назвою «Донецький аеропорт» на бійця Федора Мисюру чекало попереду. Заїжджали хлопці в аеропорт вночі. «Приїхали ми на місце, я як побачив термінал, в мене ноги підкосилися. Всі стіни діряві, темнота непроглядна, і навкруги луплять – чи вони, чи ми… Луна іде. Усе нагадувало великий закинутий будинок десь у чорнобильській зоні з тією лише різницею, що тут всюди стріляли. Я сів під якусь колону і не знав, що робити», – розказує Федір.
Місцем їхньої оборони став один із секторів розміром приблизно 250 квадратних метрів. Українські бійці були розміщені на першому і на другому поверсі терміналу. У підвалі під ними був ворожий батальйон «Восток», а через день, 15 січня, сепаратисти були вже на даху… Наші добровольці час від часу ішли на зачистку даху, але поверталося їх із завдання все менше і менше.
14 січня цілий день гатили танки. Один зі Спартака, ще один з району монастиря біля метро. Той танк, що працював від метро, спочатку виїжджав, відстрілював боєкомплект, їхав на перезарядку і знову виїжджав. А потім вони знахабніли до того, що до них під’їжджав Камаз і підвозив боєкомплекти.
Сам по собі продірявлений наскрізь Донецький аеропорт не був цінним як об’єкт, проте найбільшою цінністю на цій території була диспетчерська вежа, так би мовити, панівна висота, з якої можна було вести коригування вогню. Коли ж українські війська втратили вежу, а це відбулося 13 числа внаслідок її обвалу через вибухи, то сепаратистів почало дуже дратувати те, що вони не можуть взяти термінал під свій контроль. Із старого терміналу бойовики підходили до стін нового, де перебували українці, і крізь них стріляли.
У підвалі були чеченці, вони відволікали наших бійців і, як здогадувалися, очевидно в цей час мінували підвал. У кожного був свій сектор оборони. Якщо на сусідньому йшов бій, ніхто не мав права покинути свій сектор. Найгірше було вночі. Один боєць із тепловізором коригував вогонь, двоє інших прицільно стріляли.
-14 січня вночі нам доставили ще трьох бійців, натомість поїхали одинадцять. Ми зразу ж відчули нестачу людей на постах. Нас цілий день довбали два танки. Один виїжджав із Спартака, а інший виходив від метро і монастиря, стріляв по вишці і по нас. Ми його не бачили. А 15 січня противник почав масовий штурм наших позицій. «Сєпари» були не лише в підвалі, але й на даху. Вони кидалися на нас сотнями, а ми їх просто клали. Часто бої ішли на відстані 50 метрів. Це був навіть не котел, а такий собі темний мішок, із середини якого було неможливо ні вибратися, ні розраховувати на допомогу – згадує кіборг. Саме під час атаки сепаратистів у той день Федора було тяжко поранено.
Коли були навчання з медицини, то чоловік тренувався на всіх видах поранення, окрім легеневих, бо був впевнений, що легені збереже цілими, інакше яке тоді життя. Виходить, помилявся. Куля влетіла між тілом та задньою частиною бронежилета. Вона пробила ребра, легеню та зупинилася біля аорти в міліметрах від серця, а осколки від вибуху снаряду пошкодили селезінку, печінку…
Федорові побратими протримаються ще шість днів, до другого вибуху, який стався 21 січня. Проте, за інформацією у ЗМІ, навіть коли росіяни повністю заволоділи об’єктом, то подекуди лунали поодинокі постріли мужніх захисників територіальної цілісності України.
Ще до поранення Федір познайомився з фельдшером Ігорем Зіничем з райцентру Рокитне, що на Київщині.
– Він, як і я, до війни працював на роботі, і його щодня мучило сумління, що має бути там, на передовій. Про це мені розповіла його мама, яка приїжджала на передачу «Хоробрі серця», – каже Федір і продовжує із захопленням розповідати про свого побратима, який, будучи медиком-терміналом, творив дива. Людей з надзвичайно важкими пораненнями йому тривалий час вдавалося підтримувати живими аж до моменту відправки за межі лінії вогню. Наприклад, одному захиснику аеропорту, внаслідок того, що влетіла граната від РПГ, відірвало руку, поранило гортань і щелепи, а лікар тривалий час зміг підтримувати його життєві функції без хірургічних втручань, без особливих стерильних матеріалів. Коли ж того відправили в Київ, то лікарі госпіталю дивувалися, як це можна було зробити.
– Ігор правильно надав мені першу допомогу, і це, як сказали у госпіталі, врятувало моє життя. То фактично були останні хвилини, коли мене ще можна було врятувати. Давали всього два відсотки на виживання. Адже окрім пробитих легень була ушкоджена селезінка, печінка, кров витікала у черевну порожнину… До речі, коли верстався номер, стало відомо, що Президент України присвоїв Ігорю Зіничу звання Героя України (посмертно).
З аеропорту в Дніпропетровськ кіборга Мисюру доправили вертольотом у тяжкому стані. Пригадує лиш окремі кадри з того, що з ним відбувалося. Опинившись у госпіталі, усвідомлював, що шансів вижити дуже мало. Але не хотів передчасно лякати рідних. Подзвонив до чоловіка сестри, мовляв, поранений, перебуваю в Дніпропетровську, знатимете, де шукати… Ще попросив нічого поки не казати мамі і дружині. А сам подумав: передзвоню, коли виживу.
Лікарі в прямому розумінні слова вирвали Федора з пазурів смерті. Йому зробили дві операції. Видалили частину легені, частину печінки й селезінку. Ситуацію ускладнювали посічені ребра і величезна втрата крові, влили її аж 7 літрів. Тільки додали – кровотеча знову, додали – кровотеча. На хірургічному столі його серце зупинилося на вісім хвилин. Але лікар, який проводив операцію, зробив прямий масаж серця, і воно знову забилося.
Після тієї зупинки серця багато епізодів з пам’яті Федора Мисюри зникли. Хтозна, можливо, назавжди. Деякі згадує ледве-ледве, наче все те відбувалося у далекому-далекому дитинстві.
– Коли їздив до своїх хлопців у травні та вересні, а дехто з них перейшов на контрактну службу, то вони розказали багато такого, чого я зовсім не пам’ятаю. Очевидно, що восьмихвилинна зупинка серця допомогла мені забути кошмар війни, – зізнається Федір і додає, що кошмари усе ж сняться, якщо вдень трохи перенервує.
Нині Федір Мисюра знову в строю, щоправда, не у військовому – очолює Управління інфраструктури та промисловості Рівненської ОДА. І хоч постійно й поривається до своїх побратимів на схід України, проте отримав категоричне «ні» від лікарів. З його приходом на посаду начальника управління багато хто справді повірив у те, що «гроші тут більше не пахнуть».
• Василь Бурченя

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: