Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Пам’ять колючих дротів

І переможцями стають найсильніші, найзавзятіші. Так і з людьми. Мешканка Рівного Раїса Снігір п’ятнадцятирічною дівчинкою потрапила до гітлерівського табору Освенцім, який називали нацистською «фабрикою смерті». І вижила. Завдяки незборимій вірі в те, що зуміє вибратися з того страшного пекла.

Без вини винна

Раїса Олександрівна родом із Білорусі. Коли розпочалася війна, їй було 14 років. Білоруське населення відразу почало чинити шалений опір фашистським загарбникам. Навіть діти піднялися на боротьбу. Майже всі дівчатка 6-8 класів мінської школи, в якій навчалася Рая, допомагали підпільникам: відносили на явочні квартири медикаменти.

- Дуже потрібні були йод, бинти, - пригадує Раїса Снігір. – Ходити з ними по Мінську було вкрай небезпечно. А у нас була корова. Отож мама наливала нам у бідончик молока, складала туди пляшечки з йодом, а бинтами ми обв’язувалися навколо тіла і відносили за адресою. Приходили, говорили  пароль, без слів віддавали все і поверталися назад.

Але згодом німцям стало відомо, що члени родини перебувають у  партизанах та ще й допомагають  родині продуктами, які  дістати у Мінську було дуже складно. А у сім’ї Снігірів повна хата дітей, батько прикутий до ліжка.

- Німці з автоматами оточили наш будинок, - пригадує Раїса Олександрівна. - Ну кого арештовувати? Батько лежить хворий, у мами мала дитина. А один із поліцаїв, знайомий родини, говорить: ось цю старшу беремо, вона піонерка. Руки-ноги мені скрутили, на кузов машини кинули і повезли.

Одинадцять місяців дівчинка провела у мінській тюрмі, а однієї ночі в’язнів перерахували, погрузили у вагони і повезли у невідомому напрямку.

 Поїзд зупинився аж в Катовіце, а звідти пішки їх погнали на Освенцім. Пригадує Раїса Снігір, що йшли дуже довго. Здавалося, що сили залишили повністю, багато замертво падали прямо на дорозі. Коли туди прийшли, відразу біля воріт табору вишикували всіх прибулих, наказали підняти вверх ліві руки й накололи номери. Цифри 69694 й до цих пір помітні на руці жінки.

- Після того нас погнали на ревір, в карантинну зону, але перед тим обстригли наголо і змазали якоюсь пекучою рідиною, від вошей, - розповідає колишня ув’язнена. - На ревірі були місяць. Там стільки людей померло, що важко назвати їхню кількість! А я весь час думала: ні, залишусь жива. Весь час про це думала  і була впевнена в цьому.  Хоч смерть витала скрізь. Встаємо зранку, уже витягують гаками трупи, вантажать на візок - і в піч крематорію.

 

Наїстися вволю – найсильніше бажання

Доля була милосердною до дівчинки. Й серед німців-охоронців їй теж трапилися хороші люди. Старий полковник-комуніст Данчик постійно намагався дати дівчинці, яка аж світилася від недоїдання, густішої баланди, інколи приносив із дому шматочок хліба з кров’янкою, говорив, що прислала його дружина, але наказував нікому не показувати пригощання, а швиденько з’їдати самій.  

- У таборі лише про їжу й говорили, - поринає у спогади Раїса Олександрівна. - А  як ту пайку їси. Потрошечку-потрошечку, щоб на довше вистачило. Якось мені одна жінка каже: «Дівчинко, їж швидше, а то бачиш, як на тебе дивляться. Прийдуть і заберуть. А ти все мусолиш». А так хотілося довше розтягнути задоволення смакування їжі.

Табірне життя складалося з щоденних перевірок. За будь-якої погоди всіх піднімали о п’ятій ранку, вишиковували в шеренги і перераховували, далі звірка по бараках, й через браму табору з цинічним написом «Arbeit macht frei» (Робота робить вільним) в’язнів гнали на роботу.

- Йдемо кілометрів 5-6 в поле, і там копали траншеї. Потрібно було викопати відведену норму: 2-3 метри завдовжки і 90 сантиметрів у глибину, - пригадує Раїса Олександрівна. – Земля глиниста, копати було важко неймовірно. А виконати норму потрібно обов’язково. А після нас йшла чоловіча команда і вкладали у траншеї керамічні трубки. Так проводилася осушка болота. І так три роки ми копали ті траншеї. А ще удобрювали поля. Від крематоріїв підвозили попіл у мішках, насипали ми його у кошики і розсипали. Бувало, серед того попелу знаходили золоті зубні коронки, гребінці, що повз око німців пройшли ще перед крематорієм. Усе знайдене віддавали охороні.  Яка його подальша доля, не знаю.

 

Вирвеш зуби – вбережеш життя

 Раїса Снігір навчилася терпіти голод, холод, знущання і майже ніколи не впадала у відчай. Іскра віри в життя не згасала в її серці. 

- Пішла по Освенціму легенда: як вирвеш зуби, будеш жива, - зізнається Раїса Олександрівна. - І я вирішила, що зроблю це, щоб мені не коштувало. Прихожу і говорю: пані блокова, мені болить зуб. Вона записує мій номер, барак, і я іду виривати зуба. По дорозі одна жінка мені говорить: ти рви посередині, а крайні не займай. Залишишся жива, буде за що зачепити коронки. Я йду та язиком рахую: цей вирву, а цей залишу, цей вирву, а цей залишу. Заходжу в кабінет, німка-лікар до мене: “Який зуб болить?” Я мовчу. Вона мене по голові: “Який зуб болить?” Показую на будь-який. Бере щипці і без ін’єкції вириває. А я сама до себе: витримаю, витримаю і буду жива. Вирвала без уколів шість зубів. От через те, мабуть, і залишилася  жива. Всім потрібно бути впевненими. Хто хоче жити, той і буде жити.

А виживати в тих нелюдських умовах - дорівнювало подвигу. Із одягу було лише плаття та сорочка в смужку. Ні штанів, ні панчіх, ні хустки, тільки дерев’яки на ногах. У бараках голі нари, і лише взимку видавали ковдри, напхані людським волоссям, на яких було повно гнид. Від одного їх вигляду робилося моторошно, й багато ув’язнених просто-напросто відмовлялися ними вкриватися.

 Щастить нескореним

Під час транспортування в’язнів до концтабору Дахау дівчині разом із подругами вдалося втекти. Це сталося 10 квітня 1944 року.

- Чеські партизани перекрили дорогу, поїзд зупинився, й самі німкені, які супроводжували ешелон, відкрили нам двері, й ми стрибнули під вагон і по похилому спуску покотились. А там труби, по яких вода стікала. Нас туди набилось, як у бочку. Неподалік діти пасли корови, вони й побігли та сказали своїм. Прийшли чеські партизани і нас забрали.

Коли підійшли частини Червоної Армії, Рая з подругами працювали і прачками, і на кухні, і офіціантками в офіцерській їдальні, щоб  заробити на шматок хліба і вижити. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка Івана,  з яким у 1946 році зареєстрували шлюб у Відні. Після повернення на батьківщину чоловіка направили на роботу  до Зарічного,  де родина жила довгий час,  й лише згодом переїхали до Рівного.

Раїса Снігір жодного разу після пережитого не була в Освенцімі,  хоча, говорить жінка, хотіла б відвідати те страшне місце, адже  там пройшла частина її юності.

Довідка: Колишній найбільший гітлерівський концентраційний табір Освенцім-Бжезинка (німці називали його Аушвіц-Біркенау) знаходився в 70 кілометрах від Кракова, на півдні Польщі. Це місце і сьогодні похмуре, непривітне, здається, що кожний камінчик тут увібрав у себе концентрацію болі, душевних мук, кров невинних жертв. Вважається, що у таборі загинуло майже 4 мільйони чоловік: замучених, отруєних у газових камерах, померлих від голоду та під час варварських медичних експериментів. Серед них громадяни практично всіх країн Європи.

Ольга Дем’янчук

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: