Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

На Рівненщині помер легендарний педагог

Відійшов у вічність почесний громадянин міста Дубровиця, педагог, ветеран Другої світової війни, талановита і творча людина Федір Іванович Кренько.  За понад п'ятдесят років педагогічної праці Федір Iванович провів дорогою пошуку і знань тисячі місцевих дітей, плекав у них не лише боже обдарування, а й найкращі душевні якості.  Відмінник народної освіти України, ветеран Другої світової війни, Федір Кренько був для жителів краю зразком справжнього громадянина, особистості, фахівця«Це наша легенда, таких одиниці не лише на Рівненщині, а й в Україні!»в один голос кажуть дубровичани.

Народився Федір Кренько у звичайній сільській родині в Дубровиці 1927 року. Дитинство було вкрай тяжке — у 14 років, коли батько пішов на фронт, хлопець фактично став главою багатодітної родини. «Ти найстарший, тепер ти їм за батька...» — зі сльозами на очах мовила мати й обняла сина, а поруч — восьмеро менших братиків і сестричок із сумом і надією дивилися на Федора і неньку.

За батька він їм став назавжди, адже тато повернувся з фронту контужений і незабаром помер. I хлопець не підвів — влаштувався працювати у молочний магазин, а поза цим тягнув на собі левову частку важкої роботи в домашньому господарстві. Та й ще меншим і корів пас, і свиней, і дітей глядів, і босоніж, аж до морозів, бігав до школи...

То було те, до чого найбільше прагнуло його серце, — розпочавши навчання ще за Польщі, знання вбирав у себе жадібно, і хоч на підготовку до занять часу не мав, усі роки навчання був відмінником. Педагоги, пригадував Федір Iванович, у польській школі були суворі, вимогливі, але діти, навіть попри фізичні покарання, їх дуже поважали. До речі, ази мистецтва танцю Федір Iванович саме тоді й освоїв. Отож і в польці, і в краков'яку, і в танго на вечорницях рівних йому не було. Викладали, до речі, у польській школі з-поміж іншого й етикет та інші дисципліни, необхідні у житті. Польською мовою він  вільно розмовляв і співав, здивувавши цим неабияк офіційну делегацію із сусідньої держави, котра свого часу приїжджала з візитом у Дубровицю.

Взагалі пісня, як і танець, — це те, що супроводжувало його все життя, що передалося йому від співочих батьків, дарувало радість оточуючим і допомагало у найважчі хвилини життя. Коли ще й 18 років не мав, воювати довелося на першому Далекосхідному фронті у 237-й бригаді прориву 351-го гаубичного полку. Юнак був радистом-коректувальником. На передовій, до речі, знадобилася не лише його відвага, а й схильність до технічних і точних наук. За бойові заслуги Федір Кренько нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією» та ювілейними медалями.

Коли ж завершилися бойові дії, продовжував служити аж до 1951 року. I при цьому встиг ще й відучитися у військовому училищі радіоелектроніки, а потому заочно у народному університеті мистецтв  у Москві.

Квітень 1951-го... Вкрита духмяним цвітом Дубровиця, теплий сонячний день і голосистий юнак у військовій формі в орденах. Сидячи у скверику в самісінькому центрі міста, він натхненно співав і враз зібрав навколо себе цілий гурт молоді та дітей. Усміхалися, підспівували, заворожено слухали... Раптом хлопець помітив, що трохи осторонь спостерігає за цим солідний чоловік. Підійшов і мовив до Федора суворо, щоб він прийшов у райком партії.

— Нам нужен такой человек! — почув наступного дня безапеляційне.

— Та я вже маю роботу.

— Работайте где хотите, а нам нужен такой человек в Доме культуры...

Та й полинули роки, віддані мистецтву, творчості і педагогічній праці. До того Федір Кренько вже встиг себе зарекомендувати як вчитель праці, музики та фізичної культури. Ознакою його уроків були постійні новації, завдяки яким діти любили той чи інший предмет і відповідно розкривали творчі здібності. Навіть звичайна ранкова гімнастика, на яку учні зазвичай ідуть із примусу, перетворилася в Дубровиці на справжнє святкове дійство, адже скликав їх до школи баян.

Від акробатики — до радіоелектроніки

До роботи в школі, як уже мовилося, додалися Будинок культури, а потім і сільські клуби. Бувало, що за добу ледве годину міг викроїти для сну. А в 1954 році, коли було створено районний Будинок школярів (тепер — Дубровицький центр позашкільної освіти), Федора Iвановича запросили й туди. Віддав позашкільній роботі 52 роки невтомної самовідданої праці. Через його душу пройшли тисячі дітей, багато з них обрали творчу ниву. Він вів одночасно до восьми різнопланових гуртків: радіоелектроніки, радіоконструювання, кінодемонстраторів, фотосправи, танцювальний, акробатичний, музичний і хоровий. В ще був тренером футбольної команди, керував хоровими колективами медиків району, працівників лісового господарства, вчителів, райспоживспілки... Має й талант режисера — приміром, «Лимерівна», яку він у 1951 році показав дубровичанам зі сцени районного Будинку культури, стала тут мистецькою подією, пам'ятали про яку роками.

— Як ви могли осягнути стільки напрямів? — запитувала свого часу при зустрічі.

— Та все просто — самоосвіта і робота над собою, — відповідав поліський унікум. — Ази танцю, наприклад, як я вже казав, освоїв у польській школі. А потім вивчав уроки відомих майстрів, особливо захоплювався ансамблем під керівництвом Павла Вірського, передавав знання дітям.

Танцювальні колективи, якими керував Федір Кренько, були лауреатами фестивалів до 50-річчя піонерської організації, 60-річчя утворення СРСР, а в 1994 році — Всеукраїнського фестивалю народного танцю. Зайве й казати, що впродовж багатьох років вони були окрасою районної та обласної сцен, усіх святкових і урочистих заходів, що відбувалися в Дубровиці.

Вражали успіхами і вихованці технічних гуртків, які під його керівництвом показували високі результати навіть на всесоюзному рівні, демонструвалися на ВДНГ в Москві. Зокрема, бронзових медалей удостоєні такі вироби школярів: «Телефонний комутатор», «Азбука Морзе», «Шолом-мегафон», «Захист від струму». А про пристрій для точкового електрозварювання (переносний малогабаритний апарат, що експонувався знову-таки на ВДНГ у Москві) були статті в республіканських журналах. За значні досягнення в розвитку технічної творчості гурток радіоелектроніки преміювали свердлильним станком, вихованці Федора Iвановича і він нагороджені медалями Всесоюзної виставки досягнень як лауреати (тричі). До речі до нього приносили ремонтувати  різноманітні електроприлади, за які вже й братися ніхто не хотів.

«Я не легенда, я — простий чоловік...»

Саме так скромно відповідав Федір Iванович, коли чув на свою адресу хвалебні слова... Та його життя, глибока повага людей і навіть ця скромність переконували знову і  знову, що це   Людина з великої літери. Познайомитися з ним пощастило у 2014 році, Федору Івановичу тоді було 87... Це була одна із тих зустрічей, які вкарбувалися назавжди у серці неймовірно теплим спомином...

Приїхавши у Дубровицю, стала шукати оселю Федора Івановича, і вже перший зустрічний, навіть не питаючи вулиці чи будинку, впевнено показав мені, куди прошкувати. При цьому зауважила, як на обличчі дубровичанина промайнула якась особлива тепла хвиля... Та й потому усі, з ким заходила мова про Федора Кренька, не приховували своєї глибокої поваги до Вчителя з великої літери. Зрештою, щойно Федір Iванович в оточенні місцевих школяриків зустрів мене на порозі свого дому, стало зрозуміло, якої відкритої душі ця людина. А незабаром змогла побачити й одну із граней його таланту...

— Пальчиками-пальчиками, а не всією рукою, щоб не забруднити білу блузочку!.. I не на талію, а на лопаточки, і щоб лікоть дівчини лежав на твоїй руці... — настановляв учитель десятикласників місцевої школи №1, яку майже сім десятиліть тому і сам закінчував. Вони прийшли освоювати мистецтво вальсу.

— А спинка рівненько, прогніться трішки ... — звернувся Федір Iванович до дівчат.

— На пальчиках, на пальчиках, а не всією ступнею!.. — пролунало до іншої пари.

Взагалі за настановами вчителя, його швидкими рухами не встигала ані з фотоапаратом, ані з блокнотом. Та й 16-річні хлопці і дівчата, схоже, стомилися швидше, аніж їхній наставник. Зате й результат після кропіткої багатомісячної підготовки вразить усіх — із незграбних каченят випускники перетворяться на справжніх лебедів, котрі у легкому і піднесеному танку, здається, пливтимуть понад землею, виконуючи надскладні хореографічні підтримки.

Вже майже у 90 літ зверталися по допомогу до Федора Iвановича й молодята, аби навчитися до шлюбної церемонії красиво вальсувати. Та й не тільки вальс. Танго, фокстрот, самба, ча-ча-ча, народні танці... Все було йому під силу. Iз 1951 року Федір Іванович він навчав мистецтва танцю і місцевих дітей, і дорослих, ще й поважному віці вів у місцевому Будинку культури групу бального та народного танцю...

Боляче усвідомлювати, що Федора Івановича більше немає! Він був  взірцем не лише фахівця, а й людини і громадянина!

 Щирі співчуття рідним і близьким покійного!

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: