МУШУ ВАМ РОЗКАЗАТИ

 Виговориться відверто людина в надії, що його зрозуміє ну хоч би цей випадковий попутник, то й, бачиш, легше стане їй.  Такі розмови й забуваються швидко, бо у кожного своє життя. Але бувають зустрічі, розмови, які надовго не полишають тебе, змушують повертатися до них знову й знову.
Мальовниче село над тихоплинною річкою, поміж високих хлібів, а ще трохи далі – ліси та переліски, луги, плеса озер. Благословенний поліський край. І в наш буремний час стресів та пристрастей люди тут живуть спокійно та розсудливо,  спостерігаючи з віковою мудрістю, успадкованою від своїх батьків-дідів, за суєтною метушнею людей у великих містах у їх прагненні будь-що впіймати за хвіст чарівного птаха  примарного щастя. Все це вже було… Марнота те все…
А от і сільська вулиця. Біля воріт обійстя, яке в народі називають «точкою», на лавці сидять та тихо гомонять поміж собою кілька статечних чоловіків. Всі в селі в курсі справ,  що у тій «точці» живе тітка Маринка, яка приторговує чи то самогоном, чи то розведеним спиртом. Її «клієнти» поміж собою часто обурюються тим, що горілка у Маринки занадто слабка, а до спирту вона додає  забагато води. Та й до того ж не  секрет і те, що тітка часто не доливає до повного «килішка». Але скаржитись на якість «продукту» немає куди, то так вже воно й  буде.
Привітався, хоч і не був з ними  знайомий. Так заведено в наших селах. Хороший звичай. Пройшов з десяток кроків. Аж почув позаду: «Дядьку, дядьку, пождіть-но, дядьку!» Признаюсь, отим сільським «дядьку!» таки був збентежений. Бо й сам уже давно людина міська. Встиг за свій вік побути і «товаришем», і «добродієм», і «паном», «і любим другом», а тут раптом: «дядьку!».
Озирнувся. До мене підійшов молодий чоловік років тридцяти, ведучи транспортний засіб, який в народі ще з польських часів називають «ровером». Було помітно, що мій майбутній співрозмовник трохи «схвильований». Зав’язалася розмова.
- Добрий день, дядьку. А що ви робите в нашому селі?
- Добридень. Та в справах я….
- А я, дядьку, приїхав додому у відпустку на десять днів. Знаєте, я ж на війні, на Донбасі. Снайпером я там…
Тільки-но я подумав розпитати Миколу (так звали мого нового знайомого, зізнаюся вам, що з етичних міркувань справжнє ім’я героя моєї розповіді змінене), як же там насправді справи,  він сам повів розмову далі:   
- Ви, дядьку, не зважайте на те, що я трохи «під мухою». Насправді я п’ю мало, хіба в яке свято. Бо  ніколи тим займатися за роботою, та й від людей сором буде. В нашому роду п’яниць не було. Знаєте, приїхав додому, а все те, що бачив, що пережив, стоїть перед  очима. Боюся, так воно вже й буде. Отож  і вип’ю часом, щоб забути. Але все одно забути не можу. А як же забути, дядьку, коли я людину вбив? Чи можете ви, дядьку, зрозуміти, що робиться в мене на  душі, як  згадаю, як я його убивав? В приціл я добре його розгледів. Здається, то був  мій ровесник. Молодий ще… Я бачив, що не промахнувся. Як потім мені розказали - був той чоловік не місцевий, а з Росії. Військовий він був, капітан. Скажете, на те війна. Але ж війна колись закінчиться, а як мені далі жити, знаючи, що я вбив людину?.. Знаєте, у мене самого є діти. І якщо я й витримаю цей тягар, то все одно ніколи їм не зізнаюся, що вкоротив комусь віку. То скажіть же мені, дядьку, як же мені з цим всім жити, га? Ото й мушу комусь розказати, може, полегшає. От і вам розказав, бо ви не з нашого села, та й в літах уже, багато чого на своєму віку бачили. І мене зрозумієте, напевно…
За неквапливою розмовою пройшли центром села, зупинилися біля цвинтаря. Я вже хотів було попрощатися, як Микола, легко затримавши мене та дивлячись мені у вічі, сказав: «А знаєте, дядьку, признаюся тільки вам, що одного разу я не зміг… Вистрілити не зміг… В оптичний приціл я добре його розгледів. Дивно, але обличчям він настільки похожим був на мене, нібито я себе побачив. А, може, то вже зі мною щось таке сталося.
 Напевно, це також був росіянин, з «інструкторів». Прицілився, а натиснути на «курок»  не зміг, бо ж наче в себе цілився.  Опустив  гвинтівку.  Я знаю, що мене за це можуть віддати під суд, під трибунал. Але ж ви про це нікому не скажете, правда, дядьку?..»  Блакитні ясні очі… І такий важкий відчай …
 - Але я не про те, - навіть не чекаючи мого «ні, не скажу»,  повів далі Микола.  -  Після того, що я бачив, що пережив, ніякий трибунал мені вже не страшний. А от совість буде мене мучити, скільки житиму, бо ж таки забрав я людське життя. Який же тут трибунал ще треба.  Я ж  змалку пам’ятаю, як у церкві наш батюшка (а він – достойний чоловік, скажу вам) читав заповідь Божу: «Не убий!»…  От за кілька днів я поїду знову на той Донбас.  А жінка моя родити має. Лікарі кажуть, що хлопець буде… Та й нова хата недобудована стоїть. Знаєте, поки їздив «на Москву», то й гроші водилися, а зараз як туди поїдеш. І коли це все кінчиться?    І де той Донбас на мою голову взявся?  То як же мені бути, дядьку?   Що ви мені скажете на те, га? (Яке ж воно миле оте звучне поліське «га?»  Воно як код, як пароль: почуєш його чи то на тихій вуличці Риги, чи то посеред гамірних ринків малих  та великих міст старої Італії, де шукають свою нелегку долю земляки – заробітчани, то й одразу ж розумієш: це ж наша людина, наш поліщук тут. Автор).
 Простягнув мені Микола на прощання не по роках мозолясту руку. Ех, цим  роботящим  рукам вже на часі копати картоплю,  знову міцно тримати плуга, виводячи нові борозни під майбутній врожай. Та тільки ж вони незабаром знову стискатимуть снайперську гвинтівку, а молоді пильні очі знову шукатимуть «ціль».
А що скажеш, коли ця розповідь в тебе самого викликала сум’яття почуттів, думок. Микола рушив далі, я ж, дивлячись йому вслід, щиро побажав: вертайся живим!
Чимало часу від того дня вже минуло. Але моя зустріч з Миколою не забувається. Час від часу звучить оте просте, але таке глибоке за змістом питання звичайного сільського чоловіка: як з цим жити?  І що ж можна сказати, коли й найавторитетніша книга – Святе письмо  - не має на те ради. Бо ж поряд із заповіддю «не убий» є заклик про «око за око», а поряд із обнадійливим «перекують мечі на орала» є також і слова про те, що «хто візьме меча, від меча й загинуть».
А ще приходять думки про те, чи гризуть докори сумління того, хто своїм ненаситним оком, зазираючи на край світу, бачить себе царем чи то президентом «мира», бо ж однієї сьомої землі йому замало. От якби ще і якусь там Сирію з Лівією до  «русского мира» прихопити.   Та чи настигне кара людська і Божа тих, хто відриває від «родной деревни» таких же простих чоловіків, як і мій випадковий знайомий, посилаючи їх у мій край вбивати цвіт мого народу та змушуючи ще юного чи то вже змужнілого українця порушувати велику Божу заповідь: «Не убий!»,  завдаючи кожному з них нестерпних  мук людської совісті через те, що ти не просто мусиш,  а маєш за обов’язок відібрати чиєсь людське життя, щоб не відібрали життя твого. Чи не тому у тих наших бійців, хто вертається «звідти» додому, навіть щаслива упосмішка від того, що все, здається, скінчилося, не може скрити приховані глибоко в людській душі печаль та смуток. А ще - праведний гнів на того, кому так не терпиться знову «покорять народы и государства», не давши ладу своїй власній країні.  
Такі невеселі думки переслідують мене від часу  моєї зустрічі з Миколою. От і подумав: мушу про це комусь розповісти, можливо, й полегшає…
• Віктор Курята,
місто Рівне