Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Людина з чистою совістю

А ще цей чоловік упевнений, що хорошого результату можна досягти лише наполегливою  працею, нехай навіть важкою. А веде його шляхами життя всеперемагаюча любов до справи, якою займається, до родини, до друзів…  Усе це сказано про заслуженого лікаря України, лауреата Державної премії, кавалера ордена «За заслуги» III ступеня, головного лікаря санаторію «Червона калина» Миколу  Сивого.

Отож пройдемося стежками життя Миколи Юрійовича.

 Формування характеру

 - Народився  на Хмельниччині у багатодітній сім’ї, в якій виховувалося восьмеро дітей, - розпочав неспішну розповідь. -  До війни та після неї час був дуже тяжкий,  труднощі неймовірні. Отож  тоді й формувався і гартувався мій характер,   мої погляди на життя. Щоб із забитого села піти вчитися, досягти якихось успіхів, треба було  мати силу волі, зібраність та наполегливість. Стати лікарем змусила мене одна велика трагедія – у 1947 помер мій батько, йому було лише 42 роки. Він залишив цей світ через лікарську помилку, і я дав собі клятву: стати хорошим спеціалістом, щоб люди не вмирали від моєї некомпетенції. І саме лікарем-хірургом, бо мій батько помер на операційному столі. Цей шрам на моєму серці, у мене в  душі - до сьогоднішнього дня. У 1947 році  був страшний голод, а мені 10 років, і я вже став главою сім’ї, й  потрібно було якось викарабкуватися з того важкого становища. Отож   знаю, що таке труднощі,  як із ними боротися, як їх долати й перемагати. У 1954 році закінчив школу і поїхав на товарняку до Івано-Франківська. Там вступив у медичний інститут. Жилося дуже складно. Адже  ніяких надходжень із дому не було, мав гроші зі стипендії  та ще на вокзалі вивантажував вугілля  з вагонів. А  все потрібно було купити - їжу, книжки, зошити, одяг. Я у фуфайці і в кирзових чоботях ходив до 5 курсу, і лише  тоді зумів придбати  благеньке пальто. Отам я набирався досвіду, як далі жити.

 

Трудові сходинки

 

-  Коли я закінчив  інститут, отримав направлення  до Великомежиріцької лікарні Корецького району, - продовжує ділитися спогадами Микола Сивий. -  В  одній особі був і хірургом, і акушером-гінекологом, і рентгенологом. А через вісім місяців  мене призначили на посаду головного лікаря. У 25 років звалив на свої плечі таку відповідальність: лікарня на 100 ліжок, 18 ФАПів, 110  працівників. Там мені й допомогла та підготовка, яку отримав з дитячих років. Вивів  лікарню в число передових області. Але ми не лише добре працювали, лікували та оздоровлювали людей, але й займалися художньою самодіяльністю.   Як зараз пам’ятаю, було таке - звіт секретаря  обкому партії про  роботу області на телебаченні у Львові, й  хор Великомежиріцької лікарні  один з області потрапив туди.  Це був  1966 рік. Пізніше три роки очолював районну лікарню Корецького району.  За цей час, проявивши  наполегливість, вдалося запроектувати нову чотириповерхову лікарню, реконструювати та модернізувати стару, де згодом  відкрили родонову водолікарню. А через якийсь час був переведений до Рівного. Робота в обласній лікарні – це пік усіх моїх досягнень  та здобутків.     Нам вдалося збудувати нові корпуси й розширитися  майже вдвічі. Спочатку було  400 ліжок, а через три роки стало 700. Ми були піонерами  в області, в  республіці у наданні спеціалізованої допомоги населенню. Роздробили терапію на кардіологію, гастроентерологію, пульмонологію. Ми вперше застосували дистанційну  електрокардіографію. Це був великий крок уперед, коли хворий знаходився у віддаленому районі,  йому підключали передавальний пристрій, а в центрі по  телефону   розшифровували електрокардіограму та передавали  результати на місце  разом із призначеним лікуванням.  Дуже багато запроваджували новинок. Серед 186 лікарень Союзу ми стали одними з переможців огляду-конкурсу медичних закладів у 1975 році й  були визначені  базою навчання студентів Всесвітньої організації охорони здоров’я. До нас приїздили курсанти з усієї планети  переймати досвід роботи  з надання первинної медико-санітарної допомоги  населенню області. Пізніше була робота в обласному відділі  охорони здоров’я.   Тоді в  кожному районі розпочалося масове будівництво об’єктів медицини: лікарні, поліклініки, ФАПи. А потім я став головним лікарем санаторію «Червона калина», який я проектував, будував, а нині експлуатую. За 18 років він став одним із найкращих санаторіїв країни.

 

Це моя слава, це моє життя

 

- Нам Господь Бог послав кусочок землі дивовижної краси і з цілющими властивостями, - наголошує Микола Юрійович, - що так необхідні для оздоровлення людей. Ми розташовані у сосновому лісі, а тут кожен гектар виділяє 4,8 м куб. кисню. Тут чистіше повітря ніж  в операційній. Тиша і спокій – найкращі ліки, які потрібні нашим пацієнтам. А ще Бог нам послав два види мінеральної води. Одна така як в Чехії, в Карлових Варах. За допомогою йодо-бромних розсолів лікуються серцево-судинні, нервові хвороби,  недуги опорно-рухового апарату. А другий вид мінеральної води -  це хлоридно-натрієво-магнієва, така як у Миргороді. Вона лікує органи травлення.  А ще практикуємо колосальну кількість різних процедур. 130 лікувальних методик застосовуються в санаторії.  Ми постійно тримаємо руку на пульсі новинок. Впровадження нового  стоїть на порядку денному під першим номером. Зокрема через місяць буде введена в дію ще одна безцінна процедура - водне вертикальне витягування в басейні з мінеральною водою, яка  в три рази солоніша за морську. І за  рахунок різниці питомої ваги тіла  та питомої ваги мінеральної води буде відбуватися таке розтягування.   Встановлено вісім стендів, де будуть виконуватися вісім  різних вправ   протягом 45 хвилин. Чим більше буде таких методик, тим буде кращою наша робота, тим більше будуть їхати до нас відпочиваючі.

 

Пацієнт понад усе

 

- У нас немає іншого рецепту, як жити  працею своєю,  проявляти людяність кожного без винятку працівника до кожного без винятку пацієнта, - зауважує головний лікар санаторію. - Політика колективу: в центрі стоїть людина, а ми навколо неї будуємо свою стратегію і  тактику. Щоб відпочиваючі їхали до нас, як до рідної неньки, і щоб кожну людину тут зустрічали, як мама. Я наголошую, що  нам заплатили гроші, і ми повинні відпрацювати на найвищому рівні. Закон ринку – нижча ціна,  але  висока якість, тоді люди поїдуть до нас. Не дай Бог, щоб хтось отримав хабар за свою роботу. Хто із пацієнтів дав хабар, я віддаю йому його гроші і виписую з санаторію. А свого працівника звільняю з роботи. Такий порядок. Приїхала одна жінка зі східного регіону й говорить,  що мені робити з грішми, які дали мені діти. Поїхала в Трускавець, то цілу пачку розтратила. А я відповідаю: йдіть і випийте коньячку і закусіть цукеркою за наше здоров’я, за наш колектив. У нас  такий підхід: яка б нарада тут у мене в кабінеті не проходила, пацієнт, який прийшов, не чекає, а заходить до кабінету. Я всім  пацієнтам говорю, коли ви на рівні моїх підлеглих не можете розв’язати питання, відчиняйте  ці двері, і я допоможу їх вирішити. Допоки так буде поставлена робота, буде існувати «Червона калина».

 

Мені дружини не вистачає, як повітря

 

- Зі своєю  Світланою Федорівною ми познайомилися в обласній лікарні, - з сумом у голосі говорить Микола Юрійович. -  Вона мала  надзвичайно потужний арсенал знань і була моїм бойовим помічником. Серед усіх лікарів, які зустрічалися на професійному шляху, подібних не бачив. Ті питання функціональної діагностики, які я піднімав,   вона реалізовувала в життя. Добилася, щоб у кожній районній, дільничній лікарні було  відкрито кабінет функціональної діагностики. Вона була бездоганним висококваліфікованим  спеціалістом. Ніхто не міг заперечити поставлений нею діагноз. А ще вона - неповторної краси жінка. Я вважаю, що вона була найкрасивішою серед медичних працівників нашої області. Доброта, жіночність, порядність, інтелігентність – найголовніші риси її характеру.  Вона спалила себе на роботі й передчасно  пішла з життя, бо  повністю віддала себе людям. Мені нині її не вистачає, як повітря. Особливо коли  вдома. Бо тут,  у санаторії, я “п’ю горілку», яку називаю  роботою. П’ю її до безтями,  працюючи по 14 годин на добу. Світлана Федорівна мені заповіла: тепер ти  можеш віддатися цілком і повністю улюбленій справі. Отож я маю зробити за цей рік так багато, як ніколи.  Ми нині будуємо церкву, прохідну,  басейн. Я хочу зробити якнайбільше в пам’ять про Світлану Федорівну, дорогу мою дружину.

 

Пісня допомагає жити і творити

 

- Пісенний дар у мене від мами, - зізнається Микола Сивий. – А проявився  він із дитинства. Дуже любив музику. До 1954 року в нашому селі не було ні одного фотоапарата, жодного велосипеда, але була балалайка. Я навчився на ній грати,  і на вулиці дівчата з хлопцями під неї танцювали. А вже в інституті це стало моїм хобі. Я  співав у хорі медінституту,  грав у струнному оркестрі. Маю записані  на дисках 32 пісні. Співаю сам,   а також із заслуженою артисткою України Наталією-Марією Фариною, із заслуженим діячем мистецтв України, професором Рівненського державного гуманітарного університету  Миколою Дациком, який  пише слова і музику. Ми з ним  маємо в репертуарі кілька пісень про «Червону калину».  Це допомагає мені в роботі. Співає головний лікар, котрий приваблює відпочиваючих. А ось напередодні Дня медичного працівника  я виконаю пісню, присвячену пам’яті Світлани Федорівни.  Вона настільки зворушлива, щира, що торкнеться душі кожного.

 

Я намагаюся робити людям добро. Це така риса характеру, яка мені й самому подобається. І я щасливий від щастя інших людей.

 

Ольга Дем’янчук

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: