Край святинь та замків

А ще цей край не перестає дивувати своїми історичними принадами. Отож недавній тур областю, який проходив за сприяння Журналістського фонду України та Тернопільської облдержадміністрації для представників ЗМІ регіонів України став справжнім відкриттям.

Православна святиня Волині


Долаючи 70-кілометровий шлях від Тернополя до Почаєва, ще здалеку помітили золоті бані величної Свято-Успенської Почаївської Лаври – однієї з найбільших святинь України. Хтось може зауважити, що багато храмів є й в інших регіонах України. Але тільки у Почаєві Кременецького району на всі віки збереглися слід Божої Матері – відбиток її стопи, джерело з цiлющою водою, чудотворна iкона Божої Матерi, мощi преподобного Іова.
 Монастир був заснований ченцями, котрі врятувалися у 1240 році із зруйнованого монголо-татарами Києва. Першим житлом для них стали печери в товщі гір. Саме тоді за легендою і з’явилася ченцям Богоматір у вогняному стовпі над Почаївською горою, що стало знаком у правильності обраного ними місця. А з відбитка стопи Діви Марії, що залишився на камені, коли вона туди ступила, забило цілюще джерело. Хто вмивався або випивав води з нього, зцілявся від хвороб. «Поча Діва творити чудеса», – говорили в народі. Так виникла назва Почаїв. Хоча є й інші версії. За однією – це місце походить від імені притоки Дніпра Почайни, у якій  хрестив Київ і Русь Володимир Великий.
Другою святинею Лаври є чудотворна ікона Божої Матері. Її у 1597 році подарувала монастирю місцева поміщиця Анна Гойська. Потрапила вона до шляхтянки з рук грецького митрополита Неофіта, який зупинявся проїздом в її маєтку. Поступово люди стали помічати, що від ікони струменить незвичайне світло. Брат Гойської, сліпий від народження, звернувся до Пресвятої Богородиці, помолився перед її образом і ...прозрів. Після такого чуда поміщиця не могла вже тримати ікону в себе вдома і перенесла її на гору Почаївську, вручивши на вічне зберігання монахам. Завдяки цій іконі, яка стала оберегом монастиря, у 1675 році турки не змогли здолати святиню. Цій події, зокрема, присвячена й дума «Ой, зійшла зоря вечоровая».
Розквіт монастиря пов’язують також із діяльністю ігумена Іова Заліза. Понад сорок років преподобний Іов утверджував славу Почаївського монастиря своїм боговгодним життям та молитвами. Знайшовши його нетлінні мощі через вісім років після смерті, церква канонізувала святого. Й донині його останки є предметом поклоніння прочан. Поряд із нетлінними мощами преподобного Іова Почаївського стоїть ще одна усипальниця – Амфілохія Почаївського. Жив він у ХХ столітті, багато часу проводив у молитвах, а ще – зцілював немічних, за що церква й зарахувала схиігумена Амфілохія до лику святих.
Журналісти відвідали найвидатніші споруди Почаївської Лаври: Свято-Успенський собор, Троїцький собор, відомий своєю чудовою акустикою, новозбудований Спасо-Преображенський собор, піднялися на дзвіницю, завітали до монастирських бібліотеки, трапезної, поклонилися всім святиням. Також дізналися, що у XVIII столітті монастир відвідували Григорій Сковорода та Феофан Прокопович, а у 1846 році в Почаєві побував Тарас Шевченко і залишив на згадку про перебування чотири акварелі краєвидів міста та три пісні – «Ой у саду, саду гуляла кокошка», «Гиля-гиля селезень», «Ой випила, вихилила».

Край старих замків


Далі наша мандрівка пролягла до Кременця. Від Почаєва – це лише 24 кілометри по місцевості з неймовірно чудовими краєвидами, від споглядання яких перехоплювало подих. Варто також наголосити, що на Тернопільщині, одній з найменших областей України, збереглася понад третина всіх українських замків і палаців. До одного з таких ми й навідалися.
Кременецький замок, що знаходиться на висоті 397 метрів над рівнем моря, був одним з небагатьох, якому вдалося встояти, й не один раз, зокрема під час нападів монголо-татар у XII столітті. За однією з легенд, твердиня залишилася неприступною, бо оборонці лили на схили гори воду, яка взимку швидко замерзала і перетворювалася на лід.
Піднявшись на руїни замку, учасники мандрівного туру стали свідками інсценізації легенди про Ірву, доньку місцевого князя. Дівчина щоранку з фортечної вежі милувалася краєвидами, аж доки одного дня долина не почорніла від ворожого війська. Один із чужинців, побачивши її, до безтями закохався і став вимагати віддати йому Ірву силоміць за дружину. Хоробро бились оборонці замку, та сили були нерівними – і всі захисники загинули. Тоді Ірва вихопила меч з рук убитого батька і продовжила бій. Оточена ворогами з усіх боків, вона кинулася з високої скелі на гостре каміння. Померла, та не далася чужинцям. З її очей потекли сльози, утворивши річку Ірву (теперішня назва – Іква).
 Та найбільших змін замок зазнав тоді, коли його разом із містом король Речі Посполитої Сигізмунд подарував його своїй дружині італійці Боні Сфорца. За її правління на горі зводилися нові фортифікаційні споруди та укріплення. На той час замок був кам’яним, мав два мости, які піднімалися у разі небезпеки, три оборонні вежі, кам’яний палац, казарму для гарнізону, багато підземних сховищ. Замок простояв аж до козацьких воєн і був підкорений полковником Кривоносом. Час доруйнував те, що залишилося, й нині на високій і стрімкій горі здіймаються увись лише незначні рештки твердині. Зате звідти відкривається неймовірної краси краєвид на місто Кременець.
Спустившись з гори у місто, ми мали можливість відвідати костел Святого Станіслава, помилуватися розписами та вітражами храму, насолодитися грою органу. А ще там же, у храмі, побачили цікавий пам’ятник уродженцю Кременця відомому польському поету Юліушу Словацькому з епітафією, в якій поет закликає живих не втрачати надії. Скульптуру в 1909 році виготовив видатний польський майстер Вацлав Шимановський у Парижі, а в 1910 році пам’ятник встановили в костелі на честь сторіччя від дня народження поета. Розповідають, що барельєф став своєрідним оберегом храму. Завдяки йому радянська влада не наважилися закрити костел, адже з прихильністю ставилася до творчості Словацького. Завітали ми й до музею Юліуша Словацького (1809–1849). Поет провів тут лише дитячі роки й більше ніколи сюди не повертався, але ніхто так не оспівав гірські краєвиди Кременця, Замкову гору з руїнами фортеці, води Ікви, як Словацький.
Музей його імені – єдиний у світі. Створений він за допомогою польської держави. Складається з восьми залів, експозиції яких розповідають про найважливіші етапи життя поета. Найпривабливішою музейною кімнатою є салон Соломеї (так звали матір і його десяту музу), який використовують для проведення музично-літературних вечорів, як і за життя поета.
 Що ще ми побачили в Кременці? Колишній єзуїтський колегіум, який з часом став ліцеєм. Але у зв’язку з активною участю студентів та викладачів у польському антиросійському повстанні 1830–1831 рішенням влади Російської імперії він був ліквідований, а його матеріально-технічна та наукова бази, а також частина представників викладацько-педагогічного складу стали основою для заснування Університету Святого Володимира у Києві (1833). Нині це – Київський національний університет ім. Шевченка. А ще завітали до Кременецького лісотехнічного коледжу, що розмістився у колишньому – надзвичайно красивому за архітектурним вирішенням – замку графа Вороніна. Поряд із будівлею – прекрасний парк, де ми набиралися сили від столітніх дубів, а ще – новостворений дендропарк, який вабить до себе новими насадженнями.
У Кременці можна побачити багато цікавого, але доведеться завітати сюди вже згодом, бо попереду нас ще чекав Збараж.

“Вогнем і мечем” гартувалася під Збаражем


До Збаража ми дісталися пізно ввечері, отож самого містечка побачити не вдалося. І тільки зранку мали нагоду відвідати візитівку та окрасу районного центру – Збаразький замок. Розташований він у прекрасному старому парку на так званій Замковій горі. Стіни замкового комплексу добре пам’ятають часи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Тоді, у 1649, гетьман оточив місто і замок та впродовж семи тижнів тримав поляків в облозі, яку вони успішно витримали. За цей час між козаками і поляками відбулися численні битви, десятки сутичок і бойових вилазок. Під мурами замку загинули тисячі славних синів України, серед яких полковник Морозенко, отримали поранення Іван Богун та Данило Нечай. Події тієї сивої давнини колоритно описані у книзі польського письменника Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем». А фільм під однойменною назвою режисера Єжи Гофмана викликав неабияку зацікавленість до фортеці з боку польських і українських туристів. Варто сказати, що у Збаразькому замку, з усіх фортець Тернопілля, проведено найбільше реставраційних робіт як всередині замкового палацу, так і упорядковано надвірні території: відреставровано в’їзну вежу, відбудовано замковий міст, вистелено бруківкою подвір’я, відновлено замкові каземати. Також тут зібрані багаті експозиції. Особливо привабливими є зали сакрального мистецтва, органний зал, виставки дерев’яної скульптури та вишивки. А вже згодом будуть відновлені кімнати, які переноситимуть відвідувачів у часи минулих століть та дадуть можливість вдосталь насолодитися пишнотами внутрішнього інтер’єру.
Й нині продовжуються реставраційні роботи як замку, так і його території. Зокрема нещодавно відкрили кінно-художній театр (третій в Україні), чим сподіваються привабити ще більше туристів. А родзинкою Збаража є фестиваль вареників.
 Отож цікавинок – хоч відбавляй. Варто лиш зібратися й вирушити в дорогу.
• Минувалася красотами Тернопілля  Ольга Дем’янчук