Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Костянтин Затулін: «Не вірю у те, що Крим коли-небудь стане російським»

- Чому Росія вперто не бажає відпустити Україну із власних обіймів, намагаючись у різні способи впливати на її внутрішньополітичні процеси?

 - Насправді все дещо інакше. У Росії чудово розуміють, що в якості головного вектора розвитку Україна обрала Європу і незалежно від персоналій у владі тримається наміченого курсу. За Ющенка, щоправда, намагалися інтегруватися у євроатлантичні структури, однак наразі від цієї перспективи відмовилися. Розпад СРСР породив небувале падіння національних економік. Сьогодні вони і близько не дотягують до рівня 1991 року. Тому російський інтерес полягає в тому, щоб утримати цей простір, адже чимало галузей промисловості все ще залишаються взаємно інтегрованими одна в одну.  Тому, коли Україна рвалася у НАТО, це викликало природній супротив у Росії. Яблуком розбрату завжди був Крим. Після розпаду Радянською Союзу у Росії почали піднімати питання про його повернення. Я особисто не вірю у те, що Крим коли-небудь стане російським. І, до речі, всупереч поширеній думці, ніколи не виступав за повернення Криму у склад Російської Федерації. Якби це сталося, наші країни були би приречені ворогувати навіки. А навіщо нам ворогувати з країною, де окрім Криму є ще Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ. Безперечно, існують окремі ентузіасти, які вимагають повернути Севастополь. Та далеко не вони відповідають за офіційну політику РФ. Сьогодні не в інтересах Росії намагатися повернути Україну, або окремі її території, в спільний державний простір. Такої мети у Росії немає.

- Чого насправді хоче Росія?

- Росія хоче особливих відносин з Україною. Це, передусім, визнання державного суверенітету обох країн та абсолютне невтручання у внутрішньополітичні процеси. Ми зацікавлені, аби в Україні залишалося в пошані культурне різноманіття, й аби ніхто нікому нічого не нав’язував: схід не на нав’язував заходу пам’ятники Катерині II, а захід сходові – пам’ятники Степану Бандері. Якщо Україна хоче зберегти себе як незалежну державу, вона повинна напрацювати своєрідну модель толерантності у питаннях мови, культури та релігії, інакше цю карту знову і знову розігруватимуть від виборів до виборів.

- В Україні багато хто вважає Вас запеклим українофобом. Із чим пов’язана демонізація Вашого образу? 

- Цей анекдот сягає корінням у 1994 рік, коли Крим довірився Кучмі і масово проголосував за нього на позачергових президентських виборах. І не лише Крим. Росія також усіляко сприяла перемозі Леоніда Даниловича. І як він нам віддячив? Може, не з власної ініціативи, але після виборів перший прем’єр Кучми Євген Марчук і його команда кримську автономію банально «розпатронили»: зняли з посади Юрія Мєшкова (перший президент Автономної Республіки Крим, - авт.) і порушили проти нього кримінальну справу. Мені довелося вивозити його з Криму літаком Чорноморського флоту. Стало очевидно, що Леонід Данилович дотримуватися обіцянок перед кримчанами не збирався. Більше того, у 1995 році на півострові відмінили Конституцію, фактично «ліквідували» обраного президента. Я приїхав в автономію і від імені Державної Думи Росії виступив проти процесів, які українська влада започаткувала в Криму. Цього мені ні Кучма, ані Марчук вибачити не могли, оголосивши персоною “нон грата” на території автономії. Тобто, на решту України в’їхати можу, а в Крим – зась. Оскільки внутрішніх кордонів в Україні немає, я їздив до Харкова, а звідти поїздом безперешкодно потрапляв у Севастополь. Правда закінчився цей анекдот у 1997 році, коли я традиційно приїхав у Харків, сів у поїзд і приїхав у Севастополь на святкування Дня Військово-морського флоту Росії. Мене в Криму дуже чекали і запросили на трибуну для почесних гостей, де я опинився за спиною у Леоніда Даниловича, який теж насолоджувався парадом. Він як людина доброзичлива, коли комусь напаскудить, потім про це не пам’ятає. Побачивши мене, привітався і запитав як справи. Кажу – «Все нормально, Леоніде Даниловичу». Увечері не все нормально стало у начальника Кримського СБУ – його того ж дня звільнили із займаної посади. Цей анекдот повторився три роки тому на ювілеї Миколи Азарова вже за президентства Ющенка. Кучма мене до себе підкликав, скаржився на те, що Віктор Андрійович не дослухається до порад. І саме в цей момент до зали заходить Ющенко. Після чого мене оголосили персоною “нон грата” утретє.

- Ви до того були знайомі із Ющенком?

- Я зустрічався з Ющенком ще в червні 2004 року за півроку до президентських виборів. Він тоді був лише кандидатом і був вкрай зацікавлений напустити пил в очі Росії і засвітитися перед Кремлем з такими «ярим українофобом», як я. Зустрів він мене надзвичайно привітно, ми дві години випивали, і він божився, що буде вести обережну і делікатну політику. У підсумку все було з точністю до навпаки. Мені він не видався сильним політиком. Я тоді принципово не втручався у передвиборчі процеси. Не втручався до того моменту, коли прорвало іншого кандидата Віктора Федоровича Януковича. В останнього є така риса: він довго може терпіти,  але коли його терпець урветься – ховайся. І те, що на фініші передвиборчої кампанії його почали гнобити за слово «проффесор», за «невиразну» мову – було великою помилкою штабу Ющенка. І коли його реально дістали, він заговорив тією мовою, якою звик спілкуватися у Донецьку. Ось тоді я все таки включився в процес і спробував йому допомогти. Але було вже пізно. Та поразка Януковича – не заслуга штабу помаранчевих. Здача Януковича полягала не в його оточенні і не в прорахунках політтехнологів. Здача йшла по лінії Кучми. Леонід Данилович заплутався. І заплутав Росію. Він втягнув Кремль у підтримку Януковича, а сам, як з’ясувалося, не поспішав передавати йому владу. В його голові народилася просто божевільна фантасмагорична ідея, що вибори, де зіштовхнулися дві надпотужні сили: з одного боку Росія, а з іншого – США, скінчаться тим, що до нього прийдуть і скажуть: «Батьку, царюй і надалі». У той час навіть ходили жарти, мовляв, Кучма лягає спати з гадкою: треба йти на відпочинок, а вранці прокидається і думає: а, може, все таки лишитись? Насправді відбувалася дуже серйозна гра, режисером якої був навіть не Кучма, а керівник його адміністрації Віктор Медведчук. Не стільки Кучма вагався, скільки намагався балансувати саме Медведчук. До речі, зараз Янукович мстить Медведчуку. За ту гру, яка коштувала Віктору Федоровичу перемоги на виборах. Він і справді міг перемогти і відстояти результати виборів. Але на Банковій йому це зробити не дали. Для Кучми гра закінчилася плачевно, він нічого не виграв.

- Чи можна в такому разі припустити, що кримінальна справа проти Кучми є помстою Януковича?

- Тривалий час Кучма був в якості безсмертного козиря. Коли рейтинги Тимошенко падали, вона казала – зараз посадимо Кучму, викриємо його злочини, і народ зранку до ночі буде це обговорювати. Інша справа, що їй це зробити не дали. Просто на певному етапі бачення майбутнього держави у Ющенка і Тимошенко не збігалося. І сьогодні я не виключаю, що певні соратники діючого президента порадили: мовляв, непогана ідея.

- Як часто спілкуєтесь із Віктором Януковичем?

- Зараз рідше. А от у 2005-2006 роках регулярно грали в теніс, однак після того, як він повернувся у Прем’єри, - встановив дистанцію, а після того, як став Президентом, йому найменше хотілося бачити людей, які пам’ятали його таким, яким він був у 2005-му. Загалом ситуація, в якій зараз опинився Віктор Федорович,  ззовні виглядає просто ідеальною. Чим характеризувалися останні роки президентства Ющенка? Безкінечна гризня у парламенті, чвари і сварки з урядом. У Януковича парламент – ручний. Уряд – слово всупереч не скаже. Виграв місцеві вибори і сформував підконтрольні ради. Проблема лише в тому, що услід за концентрацією влади наступає відповідальність. А це означає, що завтра з тебе спитають. Віктор Федорович твердо сподівається, що він прийшов на два строки. Крім того у нього є дуже сильне бажання – стати президентом усієї України. Але в цей же час не треба забувати про закон нарощування електорату: можна відвоювати частину голосів у неприхильному регіоні, але смертельно важливо не розгубити ядро постійного електорату. Зрештою, прорахунки у політиці, яких, скажімо, припустився Кучма у розпал Помаранчевої революції, можуть собі дозволити лише великі люди. Путін, до речі, здійснив не меншу помилку, влаштувавши собі на голову тандем із Медвєдєвим.

- Яким Ви бачите підсумок президентських перегонів у Росії в 2012 році?

- Передвиборча кампанія в Росії вже давно набрала обертів. Медвєдєв роз’їжджає країною і сипле обіцянками наліво і направо. Не особливо відмовчується і Путін, і було б наївно вважати, що «союз двох лицарів без страху і докору» існуватиме вічно. В Росії насправді не стоїть питання про підтримку Медвєдєва. Там є два табори: за Путіна і проти Путіна. Українська еліта таким чином до травня 2012 року має унікальну можливість розігрувати цю карту у своїх інтересах, але потрібно пам’ятати, що рано чи пізно це вікно можливостей зачиниться. Зрештою, в українському питанні в обох кандидатів схожі позиції.

Сергій Табаков

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: