Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Контрасти палацу у Великих Межирічах

Коли потрапляєш на територію палацу Стецьких, що знаходиться в селі Великі Межирічі Корецького району, то дух перехоплює від двох речей – від величі цієї пам’ятки цивільної архітектури 18  століття і від того, в якому стані вона  перебуває нині. Ні радянська, ні українська влада так і не спромоглися  відреставрувати цю перлину архітектури, а час невпинно робить свою руйнівну роботу, і ми в будь-який момент можемо втратити її назавжди. Впевнений, що палац  охоче відреставрували б поляки, але ж то пам’ятка, і полякам, як то кажуть,  туди зась – краще нехай розвалиться.

Гостинність господарів і розкішні бали вабили сюди вельмож з усіх-усюд…

Отже, для початку трохи історії. Як свідчать історичні джерела,  з 1773 року власником Великих Межирич став Ян Казімеж Стецький, який у 1793 – 1800 роках збудував тут власний маєток. Згодом палац успадкував Ян Юзеф Стецький. Через причетність до антиросійської діяльності Людвік Стецький не зміг успадкувати родинний маєток, тому той був конфіскований і на декілька десятиліть перетворився на казенне містечко. Після амністії, дарованої імператором Олександром ІІ, маєток повернули Генрикові Стецькому, який  переходив у власність від одного Стецького до іншого  – аж поки не став власністю  Юзефа Стецького, який володів ним до 1939 року.
Палацовий ансамбль створено наприкінці XVIII ст. за проектом італійця Д. Мерліні – придворного архітектора польського короля Станіслава-Августа в стилі архітектури класицизму. Ансамбль складається з головної споруди – палацу – та двох симетрично розміщених флігелів, з’єднаних із палацом двома напіввідкритими галереями, кожна з яких у плані утворює чверть кола.


Палац мав французьку систему розташування кімнат. Ядром композиції є великий бальний зал, який на парковому фасаді відображений центральним ризалітом, прикрашеним шестиколонним портиком коринфського ордера. Парадна зала знаходилася на другому поверсі: стіни на сходах розмальовані виглядами руїн старого замку, а стелю прикрашало зображення нового палацу. Головна зала оздоблена в бароковому стилі, тут і  дотепер збереглася ліпнина й архітектурні деталі. Також у приміщеннях другого поверху збереглося ліпне декоративне оздоблення, що має неабияку художню цінність. Характерним є класицистичний декор парадного залу – фриз, обрамлення фільонок, рамки барельєфних панно, “роги достатку”, театральні маски тощо.
У маєтку також були парк із ботанічним садом і штучним ставом, будинки для челяді, стайня, псарня, фільварки, костел із родинним склепом.
У саду, недалеко від палацу, розташовувалась будівля театру на кілька сотень глядачів. Тут виступали актори-аматори, хоча іноді це були гастролючі трупи. Окрім того, в маєтку діяла музична капела та оркестр.


Про  садиби Стецьких у Великих Межиричах написано чимало дослідницьких матеріалів, бо це справді унікальна для Рівненщини пам’ятка цивільної архітектури кінця XVIII ст., яка свого часу була добре відома далеко за межами Волинської губернії. На панські бали сюди любили приїжджати зовсім сторонні паничі, які не були знайомі з родиною Стецьких, але господарі дуже гостинно  приймали незнайомих гостей і щоразу заохочували їх приїзд.
Директор Великомежиріцької спеціальної школи 1-2 ступенів Павло Соломчук, а освітній заклад розташований саме на території палацу Стецьких, щиро сподівається, що колись тут з’явиться щедрий інвестор, який вкладе кошти у відновлення палацу, а заодно допоможе відновити їм і правий флігель під класи або житлове приміщення, як це свого часу зробили з лівим.
А тепер сюди пролягає стежка  дітей із бідних і соціально неблагополучних родин
Під інтернат маєток Стецьких пристосували після Другої світової війни. З того часу кілька разів змінювався статус цього навчального закладу, але увесь цей час тут виховують дітей із особливими потребами. Спеціальна школа наглядає і за палацом Стецьких, це ніби її хрест, який вона нестиме, напевно, доти, доки існуватиме. Звичайно ж, навчальний заклад не в змозі зробити капітальний ремонт палацу, хоча і намагається якось його підтримувати.


Що ж стосується діяльності  самого навчального закладу, то він якраз є повним контрастом  до колишнього палацу Стецьких. Діток нині небагато – всього 66. І хоча в українському суспільстві вже майже дійшли однозначного висновку, що в будинках сімейного типу виховувати дітей краще, ніж у спеціальних закладах, такі заклади як Великомежиріцька спеціальна школа однозначно будуть потрібні в майбутньому.  
Вони потрібні для дітей, у яких є батьки, але через різні причини не можуть виконувати свої батьківські обов’язки. Проблема доволі складна і неод­нозначна, але ці діти теж мають право відвідувати школу, здобувати освіту, і ніхто не може їх у цьому обмежувати.
На жаль, в Україні нині достатньо багато неблагополучних сімей, багато дітей із певними порушеннями розвитку не можуть відвідувати звичайні школи, тож  спеціалізовані для них мають бути, бо саме через ці навчальні заклади проходить соціалізація таких дітей, тут вони здобувають не лише освіту,  а й вчаться спілкуванню,  отримують, що дуже важливо, фахову допомогу спеціалістів на предмет того,  як мінімізувати проблеми власного розвитку  тощо.

– Знаєте, нам  час від часу доводиться розвіювати кимось продуковані міфи про те, що наші діти голодні, що вони не мають достатньо одягу, що дуже зам­кнуті й агресивні, що в школі вихованців б’ють і тому подібне. Усе це – повна нісенітниця. На харчування кожної дитини держава виділяє сто гривень у день. У нас є постійний запас продуктів, а перспективне меню передбачає, що страви не повинні повторюватися протягом двох тижнів, – розповідає директор Великомежиріцької спеціальної  школи І-ІІ ступенів» Рівненської обласної ради Павло Соломчук.  
Разом із заступником директора з господарської частини Миколою Панасенковим ми оглядаємо приміщення, де зберігаються продукти. Тут справді достатній  набір продуктів – м’ясо, риба, овочі, фрукти різних видів, печиво і випічка.  Тобто перший міф про голодних вихованців школи ми повністю спростовуємо. Далі директор проводить нас у пральню, де щодня перуться і прасуються сотні кілограмів дитячого одягу. Потім його акуратно складають на окремі купки,  які належать дітям з того чи іншого класу. Одяг нехай не супермодний, але цілком пристойний і, головне, чистий і випрасуваний. Тобто спростовуємо і другий міф.


– У нас дітки із складнуватими  долями, але вони хороші, доброзичливі. Лише поодинокі з них на вихідні просяться додому,  до батьків, а більшості з них подобається перебувати тут, бо саме тут вони часто отримують  більше уваги і турботи, ніж, на жаль,  від своїх батьків, – розповідає заступник директора з виховної роботи Галина Іванівна Котляр,  яка віддала цьому закладу 37 років свого життя.
– Особливість наших  діток, – продовжує Галина Іванівна, – полягає в тому, що вони за своїм розвитком хоч і відстають від дітей зі звичайних шкіл, але майже кожна така дитина має певні досягнення у якійсь вузькій сфері. Взяти для прикладу Влада Таратулу – за 15 хвилин він здатен намалювати 7 чудес  світу. Перед тим, як потрапити до нас, хлопчик перебував у  3-х схожих навчальних закладах, але йому  ніде не подобалося, і лише в нас йому вдалося розкритися повністю, він дуже здібний хлопчик.
– У звичайних сім’ях діти перебувають під постійним супроводом батьків. Наші діти вчаться бути самостійними з моменту появи в закладі. На вихідні дехто самостійно їде додому. Батьки, здебільшого через матеріальні труднощі, не мають змоги супроводжувати їх кожного разу. А тому я  категорично не згоден із тими, хто каже, що серед випускників інтернату немає соціалізації. Ця школа дала дуже багатьом діткам путівку в життя. Оскільки наш заклад спеціалізований, то у шкільну програму включена і корекційна складова. З дітьми працюють логопед,  дефектолог. Корекційна складова допомагає мінімізувати  наявні вади у розвитку вихованців, і нам у багатьох випадках таки вдається суттєво змінити ситуацію, – розповів під час екскурсії закладом директор Павло Соломчук.
Є у закладі і сучасні кабінети розвитку та лікувальної фізкультури. Не забувають про школу спонсори, громадські організації, волонтери. У школі дуже сподіваються на те, що власник їхнього комунального закладу – рівненська облрада, врешті-решт знайде кошти на реконструкцію правого флігеля, як це свого часу зробили з лівим.  


А ось сам власник закладу – Рівненська обласна рада, схоже, про нього час від часу забуває. Бо розпочатий років п’ять тому ремонт одного з корпусів повністю зупинився, і замість повноцінної  їдальні діти змушені харчуватися у спортивному залі.
– Для мене питання номер один – це завершення капітального ремонту їдальні, яку довелося тимчасово розмістити в спортзалі.  Думали, що справді буде тимчасово, а вийшло,  що не зовсім. Якщо ми відремонтуємо той корпус, тоді в нас все стане на свої місця – навчальний корпус буде навчальним, спальний –  спальним,  а адміністра­тивний – адміністративним.


Заступника  директора з господарської частини Миколу Панасенкова можна по праву вважати хранителем палацу Стецьких.  Він знає безліч історій про палац та його мешканців, і ця тема йому дуже болить.
– У першу чергу, приміщення треба перекрити, щоб запобігти руйнуванню стін. Звичайно, для повної його реставрації треба великі кошти.  Те, що палац Стецьких є пам’яткою архітектури, одночасно є і великою проблемою.  Адже для реставрації коштів у бюджеті немає, об’єктом цікавляться поляки, але вони не мають можливості сюди інвестувати, бо ж це пам’ятка  архітектури, яка перебуває під охороною держави.  Виходить так, що на реставрацію у держави завжди бракує коштів, а передати його тим, хто це спроможний зробити, теж не можемо  – бо це не дозволено законом.  Напевно, саме через це замкнене коло на палац чекає подальша руйнація. А варіант із передачею його зацікавленій стороні за умови повної реставрації – ідея досить непогана. Уявіть собі, скільки туристів їхало б у Великі Межирічі, щоб подивитися на палац Стецьких. Вони однозначно залишали б тут певні кошти. А найголовніше,  що пам’ятку вдалося б урятувати від повного зникнення, та ще й школі могли б допомогти відреставрувати один із корпусів.
Що ж, поки що на спільній території доводиться мирно вживатися  минулому і сьогоденню.  І одне, й інше складають суцільні контрасти. Але дуже хотілося б, щоб сьогодення не гнітило, а  підкреслювало велич існуючої архітектури, а минуле прислужилося  розвитку теперішнього закладу та благополуччю знедолених дітей, про котрих тут піклуються щиро і з любов’ю.
• Василь Бурченя

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: