Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Історії людей із Сарненщини, які пережили Голодомор

За інформацією Новини міста Сарни

28 листопада відзначають День пам'яті жертв Голодоморів. Українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Наймасштабніший був у 1932-1933 років – саме його нині називають геноцидом українського народу. В той час загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей. Керівництво Радянського Союзу довгий час приховувало факт смерті українців від штучного голоду. Але його ніяк не стерти з пам'яті тих, хто пережив ті роки. Розповідаємо історії очевидців із Сарненщини, яких уже немає серед нас.

Весна принесла голод, біду, хвороби…

Коли почались голодні роки, Євдокії Кравчук не було й восьми років. Проте жінка добре пам’ятає випуклі та в ранах тіла односельців. Із них текли кров і якась рідина. Здавалося, вони ось-ось лопнуть.

Народилася Євдокія Михайлівна в селі Миколаївка Миколаївської області. Село було чимале, налічувало 5 сотень (сотнею називали вулицю). Вижила лише половина мешканців.

Жила у великій родині: дід, баба, мати й батько, три брати, вона й сестра. Усіх разом - дев’ять. Дід був бондарем: майстрував і ремонтував бочки, вози. У страшний голод були за порятунок продукти, якими розраховувалися з дідом за роботу. Весь час люди один в одного просили їсти. І завжди, якщо було чим, обов’язково ділились. У Кравчуків була корова, яка виручила тоді багатьох односельців молоком. Усіх, хто просив. Тих, кого голод зморив, клали на віз, везли в рів і скидали на купу. Найстрашніше було чути те, що в якійсь оселі помирала маленька дитина, а вони її не ховали, а з’їдали. Євдокія Кравчук вважала, що не мала права їх засуджувати. Деякі люди просто втрачали здоровий глузд, бо були приречені на загибель.

А ті вози з мертвими тілами? Хіба ж таке забудеш?

В сім’ї Павла Ратича налічувалося сім душ: дід, баба, батько з матір’ю я та брат із сестрою. Мешкали у великому селі Низи Краснопільського району. У голод їм жилося трохи легше, ніж жителям сусідніх сіл. Павлові Ратичу тоді виповнилося 10 років. Пам’ятав, як ловив мо­люски й мама варила з них юшку. Дід із бабусею померли - не витримали цих випробувань.

Бать­ки й брат із сестрою працювали в колгоспі. Батько - бригадиром. Якось приніс додому мішок вики, яку посія­ли. Це було спасіння для родини. Згадував, як неодноразово незнайомці стукали у двері та просили їсти. Батьки давали, що було в хаті, а наступно­го дня вони вже лежали мертві в канавах.

До 1933-го, пригадував Павло Тихонович, у школах годували гарячими стравами, а в містах ще й давали пайки. А потім гарне й багатолюдне село вимирало через голодомор. «Була ж там не одна сотня, та й пропадали люди цілими вулицями. А ті вози з мертвими тілами? Хіба ж таке забудеш?» - розказував очевидець.

Нас врятувала мати, та брата все ж похоронили

Згадуючи той час, Галина Супрунюк найбільше пам’ятала маму, яка неймовірними зусиллями оберігала їх, діточок, від загибелі. Галині Дорофіївні у непов­них 5 років довелося пережити страхіття голодомору, смерть рідних людей. До останнього не розуміла, за що постраждала тоді родина, яка мала велике господарство, немалу ділянку родючої землі, на якій усе життя справно трудилися задля достойного життя.

З розпо­відей рідних знала, що ще до 1933-ого по селах заби­рали в людей скот і всіляке приладдя, зерно для ство­рення колгоспів, але голоду як такого ще не було. З 1931-го почалися справжні тортури над селянами. Родина проживала в селі Воловодівка Вороновицького району (нині Немирівський) на Вінничині. З двору у двір ходила група активістів, підбираючи все. З їхнього двору й хати забрали та винесли геть усе. Щоправда, матусі вдалося дещо прихо­вати з цінних речей, які й врятували їм життя. Вимінювала їх на продукти харчування.

З усіх членів сім’ї Галина Дорофіївна й один із братів мали опухлий вигляд, а всі інші були надто худі. Найбільше схудла мати. «Напевно, їй допоміг Господь, щоб виходила нас і сама вижила», - розказувала пані Галина. 15-річний брат Макар таки помер.

Уже з 1933-го в селі почав діяти колгосп. Мати там працювала, а батько в тому ж році перед жнивами пішов із життя. Ще пані Галина пам’ятала, як у 1947-1948 роках, після війни, також забрали весь урожай. Тоді не голодували, але й не розкошували.

Рятівними були смачні паляниці з риби

- Я ріс у великій багатодітній родині, яка, хоч і працювала до сьомого поту на чотирьох десятинах землі, ледве зводила кінці з кінцями, - повідав Іван Галета родом із Чернігівщини. - У господарстві були і кінь, і корова. У час колективізації в нас забрали все, залишили без нічого. Так би мовити, голими й босими. Ходив у колгосп полоти посіви тютюну, за що отримував шматок хліба й баланду, яку випивав. Хліб завжди ніс додому меншим братам і сестрам.

Був випадок, коли мама заховала в піч жменю квасолі, та й там знайшли й забрали. Юшку варили з усього, що попадало під руку: кінський щавель, бур’ян, трава. Потім селом пронеслася велика повінь, що навіть у баюрах з’явилась дрібна риба. Ловили її, сушили, перетирали - з того пекли рятувальні смачні паляниці. Згодом брат пішов працювати в колгосп, де давали хоч якийсь пайок. Ще один виконував людям роботу по господарству за харчі.

Мати не витримала - померла, п’ятеро сиріт залишила. Іван був за старшого. «Тяжко, надто тяжко виживали в ті дні. Та думки були не за себе, а, в першу чергу, за близьких. Слава Богу, вижили, а маму шкода…».

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: