Його по праву можна вважати Метром української літератури

Його по праву можна вважати Метром української літератури, а якщо говорити про літературу рідного краю, то й поготів. Він із самого дитинства хотів  бути лише письменником. І став ним попри те, що 10 батькових братів і сестер були засуджені за сумнозвісною  54 статтею. Йому був закритий  шлях у будь-який вуз, бо там треба проходити спецперевірку, а шансів не було. Але родина наполягла на тому, щоб він вчився, і він це робить й дотепер за письменницьким столом. У свої 75 років, які Євген Іванович Шморгун відсвяткував кілька днів тому, він має ясний розум, тверезі думки і яскраво виражену харизму. Спілкування з такою людиною не стомлює, бо щомиті  відкриваєш для себе цілі материки незвіданого не лише в царині художньої творчості, але й стосовно подій як в історії віддаленій на кілька століть, так і щодо подій, які відбувалися 10 чи 20 років тому. Дуже часто його позиція не всім подобалася, але Метру такі його дивацтва прощали. Напевно, розуміли, що нашим сучасником є непересічна особистість. Якось зловив себе на думці, що ніколи не пробачу собі, якщо не поспілкуюся з письменником і не поділюся цим із читачами. Наша розмова тривала майже три години, і якби не люди, які, в буквальному розумінні, стояли в черзі за мною, ми могли б говорити і до вечора. Зрештою, говорив в основному Євген Іванович, а я лише слухав та ставив запитання. Фрагменти цієї розмови, а точніше вибране з почутого, пропоную і вам, шановні читачі.

— Євгене Івановичу! Упродовж багатьох десятків років на літературу було покладено завдання виховувати маси. Нині ж, коли береш до рук тексти деяких  письменників, то одразу ж робиш висновок, що ніякого виховного елементу там немає і близько. Вас це не бентежить?
— Років так 50 тому я знав дуже багато, зараз же відчуваю, що знаю мало з того, що треба знати про літературний процес. Але те, що література є і відіграє свою роль у житті кожного з нас – у цьому я не сумніваюся нітрохи. Література – це художня творчість, яка живе в кожній людині, робить людину Людиною. От я часто наводжу такий примітивний приклад:  люди на весіллі поїдять, вип’ють,  а додому не йдуть. Того тягне на пісню, іншого - до танцю, а хтось хоче і поговорити. Оце і є художня творчість. Те, що пишуть про художню творчість докторські і кандидатські, –  це суцільні вигадки. Жоден вчений не знає, що таке художня творчість і звідки вона приходить. Ця машина не створена людьми, і це моє глибоке переконання. Чому в один момент натхнення є - невідомо. А буває -  сядеш, приготуєшся, а воно, як то кажуть,  не йде…
— Талант можна втратити чи загубити?
— Безперечно,  причому, більш талановиті втрачають швидше. Художня творчість – це те, що потребує постійної праці. Як тільки-но носа догори трішки задер, вважай, що поїзд пішов, і ти можеш тільки за ним бігти, але ніколи не наздоженеш. Я бачив десятки таких талановитих молодих людей, але вони, на жаль, не стали постатями в літературі. На письменника ж ніхто не вчить. У мистецтві дорогу здолає той, хто працює, за умови, що це йому дано від Бога. Це моє бачення, воно нестандартне, і ні з якої книжки не взяте. Я бачив багато людей, яких Бог наділив талантом, але коли вони заявили про те, що геніальні, то їхній талант за якийсь час зійшов нанівець.
— Євгене Івановичу! Сьогодні про Пересопницьке Євангеліє знає вся Україна, на ньому присягають українські президенти. Ви народилися у цих краях і у Вас особливе ставлення до всього, що з Пересопницею пов’язане. Колись, як кажуть, краєм вуха чув про майже детективну історію зі встановленням пам’ятного знака у Пересопниці.
— Першиим під час розкручування теми Пересопниці мене підтримав Микола Камінський з газетою «Зміна». Саме там я надрукував дві великі статті. У той час такі матеріали робили газету читабельною. Після появи статті «Слово про рідну мову» в області почали створювати Товариства української мови. Я був переконаний, що про Пересопницьке Євангеліє та саме село мушу написати книжку, бо знав більше всіх. Я закінчив у Пересопниці сім класів, але в часи мого навчання про таке не говорили.
Допомагали мені встановлювати пам’ятний знак дві людини – художник Костянтин Литвин та заступник голови облвиконкому Степан Чорнолоз. Якось так сталося, що я вийшов саме на нього і зробив ставку. Він сказав мені: «Роби, але за однієї умови: моє ім’я ніде не має фігурувати». Він доклав до цього великих зусиль, фактично, усе матеріальне забезпечення було на ньому. Хтось зауважить: а що ж там, лише два камені. А вони ж то по 16 тонн та ще відрубані вручну, бо підірвані за десяток років розсипалися б. Візьми і достав їх з  литовського кар’єру, що в Ясногірці, за Клесовом. Радянська влада тоді була ще сильною, і розрахунок був такий, що коли раптом щось, то крайніми будуть литовські орендарі. Ми навіть у кабінеті Чорнолоза про це й не говорили, бо ж над ним був обком партії. От телефонує він першому секретарю Сарненського райкому партії Терєхову і каже, що я, мовляв, зроблю для тебе те, що ти мене просив, але завтра до тебе приїде письменник Шморгун, і ти зроби те, що він попросить. Отакі були багатоходові комбінації. Перший секретар райкому партії зустрів мене у дверях, взяв під руку, і ми пішли в його машину, бо не був упевнений, що в приміщенні його не слухають. Від’їхали ми трохи від райкому, і лише тоді я розповів, що від нього хочу. Він з машини по рації набирає директора кар’єру і говорить, що ми зараз під’їдемо.
 Цікавий штрих: коли ми почали розмову вже втрьох, то Терєхов сказав буквально таке: «Зроби те, що тебе просить письменник Шморгун, і перший «Жигуль», який прийде у район, – твій». Я зробив з цього висновок, що Терєхов просив у  Чорнолоза не машину, а щось набагато вартісніше.  Лише через рік після того, як пам’ятний знак уже стояв, обласна рада узаконила його і поставили хреста.
Ось такі вони, деталі цієї історії, які довгий час залишалися невідомими для багатьох. Микола Плавюк, на той момент Президент України в екзилі, якого я три дні знайомив з Рівненщиною, пообіцяв мені: якщо Леонід Кравчук не присягатиме на Пересопницькому Євангелії, він йому не віддасть клейнодів. Цю ж ідею підхопив і наш земляк академік Микола Жулинський. Безперечно, що важливо було цю традицію започаткувати. А далі всі новообрані Президенти діяли як за усталеним порядком.
Головне, що 14 травня 1989 року відбулося урочисте відкриття пам’ятного знака Пересопницькому Євангелію.
— А пізніше з’явилася і книга?
— Усе життя хотів написати книжку про Пересопницю. Коли вчився у Рівненському педінституті і виявив бажання написати курсову роботу про Першокнигу, то на мене подивилися як на божевільного. Жодного джерела тоді не було, а якщо й були, то доступ до них був за семи замками, так от, я дуже хотів написати книжку про Пересопницю. Але разом із тим і боявся, знаючи притчу про те, що немає пророка на своїй землі. Сама по собі «Пересопниця» є для мене і своєрідним експериментом, адже складається з трьох частин – трикнижжя. Перша – як створювався Пересопницький монастир, друга – про те, як творилося «Пересопницьке Євангеліє», і третя - «Нотатки». У нас, до речі, значення появи Пересопницького Євангелія ніхто до кінця не усвідомлює і дотепер. Адже з його появою стало можливим вчити Святе Письмо українською мовою. Через 100 років Україна була письменною на 95 відсотків. Дітей тут як трави, усі вміють читати і писати, і навіть жінки. За статистикою, тоді 1654 року, під час так званого возз’єднання України з Росією,  було 90 відсотків грамотних, а в 1919 році в Україні було 90 відсотків безграмотних, які не вміли ні читати, ні писати. Оце дало нам возз’єднання. Пересопницьке Євангеліє, благословивши мову, дало цей розвиток. Росія, яка ще 200 років вчилася по старослов’янськи за граматикою Смотрицького, нам цього ніколи не вибачить. Я написав повість «Дорога до Іліона», рецензію на яку написали два великі «кити» – академік Олександр Білецький і Андрій Содомора. Я вважаю її етапною. Тираж її, як на нинішній час, просто космічний – 315 тисяч примірників. За гонорар, який отримав за цю книгу, я видав ще кілька і збудував у Басовому Куті будинок.  Мої книжки вийшли тиражем 1 млн. 100 тисяч примірників. А «мільйонників» в Україні зовсім небагато. А зараз які ж то тиражі – якщо тисяча, то й то за щастя. «Ключ-трава» вийшла тоді найменшим тиражем, але ця книжка теж для мене етапна, бо я підтвердив нею своє право писати для дітей. У нас же немає зараз дитячих письменників. Усі чомусь думають, що писати для дітей - то таке собі несерйозне заняття.
Книжок зараз не видають і, на моє глибоке переконання, робиться це навмисно, щоб Україна не мала художньої літератури. Робиться це підло і з великою патетикою. Літературу підрубали під корінь. Мережу книготоргівлі практично знищили. Робиться все, щоб української літератури, о особливо дитячої, в нас не було. Україномовної літератури в Україні виходить лише 6 відсотків. А в нас всі «борються» за українського читача, за українську книгу. Це така велика брехня. Так само, як усі борються з корупцією, а вона процвітає.
— Кажуть, що у Вас навіть був один «похід у владу»…
— Якось, ще при Роману Василишину, коли рада й адміністрація були, можна сказати, одним цілим, мене залучили до якогось органу на зразок теперішньої громадської ради. Систематично збиралися, обговорювали, приймали якісь рішення, і всюди треба було ставити свої підписи. Якось, коли черговий раз обговорювали якесь питання, пов’язане з браком коштів, я запропонував всім залишатися на своїх місцях. Кажу, нехай начальник міліції  викличе омон, і я через півгодини принесу півмішка грошей. Підемо, накриємо валютний п’ятачок, і гроші будуть. Члени ради по-різному відреагували на мої слова. Тоді я звернувся до них: «Ви ж серйозні люди. Чого ви тут сидите і чого я тут сиджу»,  - сказав я тоді, встав і пішов. Більше я туди не ходив. Так закінчилася моя історія походу у владу. Зараз робиться те саме. Всі вдають, що вони щось роблять, а насправді – ніхто нічого.
— Письменників справедливо називають одержимими людьми, бо про матеріальні блага вони думають в останню чергу. Але якась межа терпіння, певно, є і в письменника?
— У радянські часи держава опікувалася письменниками в першу чергу в площині ідеології. Це була вуздечка, за яку вони тримали кожного майстра художнього слова. Але, разом з тим, держава тоді належним чином оцінювала працю письменника. Коли вийшла моя  повість про Гомера тиражем 315 тисяч, мені заплатили 17 тисяч рублів. А зараз я, щоб видати книгу тиражем максимум 2 тисячі примірників, мушу все продати, щоб розрахуватися з друкарнею. Це дорога літератури в нікуди. Вся письменницька творчість на сьогодні  – дорога в нікуди. Йде окупація України не українцями. Кажуть, що ми вам робимо і те, і те, а насправді з України витягують всі соки. До такого стану доведена не лише  література. Та весь трагізм ситуації в тому, що як рветься духовна ланка, то цей порив загрожує надто великими наслідками.
За нинішніх реалій у нас, представників художньої творчості, є два варіанти: або бути ситими і сидіти в холоді, або ж бути в теплі і голодними. Про якийсь випуск книг уже не йдеться.  Я знаю, що вельми багато людей не потерпить цього. Особливо ті, які воюють. Моя пенсія сьогодні 50 доларів, а рік тому я отримував 170. Мене вже обібрали. Я двічі не ходив на Майдани, вважав себе старим, але якщо буде третій, то обов’язково піду. Думаю, що ще десь пригоджуся зі своїм багажем знань.
—  Чи насправді є конфлікт поколінь у письменницькому середовищі?
— Як на мене, то конфлікту поколінь у письменницькому середовищі немає. Є хвороба росту. Зараз багато молодих письменників пробують «винаходити велосипед», забуваючи про те, що у минулому столітті був так званий  літературний процес  20-30 років в Україні. Сьогоднішні літературні «знахідки»  вже були винайдені майже 100 років тому.
Як на мене, то основоположною є  наявна  база - якщо коріння міцне, то здатне  втримати крону. У літературі, особливо зараз, багато перекотиполя. Одні пишуть «під Сороса», інші - «під кацапщину», отримують гранти і неабияк тим чваняться. Це не дарунок просто так, це плата за щось. Часто навіть від держави  виклянчують кошти для тієї літератури, яка нічого не варта. Це образливо, але до цього й обставини спонукають. Гуртом і батька добре бити, а матір-Україну - тим більше. Впевнений, що це не приживеться.  Творчість вимагає чесності - перед історією, земляками, світом.
—  Письменник - це професія чи стан душі?
— Я цього не знаю, я лише переконаний, що це йде від Бога і від матері. Я ще не зустрів у своєму житті людину, яка знала б, що таке творчість.
—  Як часто доводилося у житті змінювати думку і визнавати, що на якомусь етапі Ви були неправі?
—  Було. Справа в тому, що людина змінюється. І коли вона глибше пізнає світ, вона змінює свою думку. Цього не потрібно боятися. Це абсолютно природньо.
— Чи шкодуєте за чимось у житті?
— Я все-таки йшов тією лінією, яку визначив. Були зигзаги  вправо чи вліво, але я все ж таки йшов своєю лінією. В останні роки найбільше став довіряти архівам та документам. Вони не брешуть. А людині властиво помилятися.
— Чи можлива художня література поза політикою?
— Аполітичної літератури багато, але якщо це художній твір, то він уже політичний. Література – це суспільне явище. Для мене взірці – не Андрухович, а Гомер і Арістотель. Історія протягом віків змінюється, а людина – ні. Береш книжку Бранта «Корабель дурнів», якій 500 років, читаєш її і серед героїв впізнаєш свого сусіда. Художня література однакова, що в часи Гомера, що в часи Шевченка, що сучасна.
Розмову вів Василь Бурченя