Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Два кілометри надії...

Життя відомого фельдшера Степана Миколайовича Вознюка, який родом із села Воскодави, що на Гощанщині, і який нещодавно прославився на всю країну тим, що пробирався через закидані снігом дороги два кілометри з надією врятувати хворого, могло скластися зовсім по-іншому, адже спочатку він хотів займатися сільським господарством. А от бажання піти у медичну сферу з’явилося у нього тільки під кінець навчання у школі.

Степан Миколайович пригадує, що за хороші учнівські досягнення його часто запрошували взяти участь у місцевих інтелектуальних змаганнях, які, зокрема, стосувалися медицини.
«Школу я закінчив із відзнакою, – розповідає пан Степан. – Незважаючи на те, що наша школа була сільською, ми, учні, постійно займали високі місця на олімпіадах та конкурсах. А ще я був учасником санітарної дружини, яка активно діяла при закладі. Можливо, саме в сандружині мене й помітила місцева фельдшерка, бо сказала мені одного дня: «Степане, йди в медицину». Я їй відповів: «Поки що ще не вирішив куди…». Тоді я дійсно вагався, бо спершу хотів вступати у сільськогосподарський технікум. Але пізніше ще й мама висловила свою думку: «Сину, якщо ти так гарно закінчив школу й тобі можна йти навчатися в будь-який заклад – навчайся медицині». Я прислухався до порад й прийняв рішення, про яке ні разу не пошкодував за всі 33 роки роботи фельдшером».

Їх об’єднала медицина
Із родини Вознюків шлях у медицину обрав не тільки Степан Миколайович. Його рідна сестра працює медсестрою в Гощанському реанімаційному відділенні. Там же анестезіологом трудиться і його двоюрідний брат. Дружина пана Степана теж працює медсестрою, а племінниця наразі закінчує навчання в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця. А от у його дітей інше покликання: донька – економіст-бухгалтер в одному із підрозділів компанії «Реноме», а син – поліцейський.
Служив Степан Вознюк і в радянській армії, був старшиною у медичній частині космодрому «Байконур». Там же й зустрів друзів – своїх майбутніх кумів, які зараз також працюють медиками у Рівному.
«В армійській медичній частині я був призначений до вузької спеціалізації, яка тоді називалася «Перев’язочний фельдшер», однак мав право робити і певні хірургічні втручання, – пригадує пан Степан. – Під час служби найбільше здружився з трьома хлопцями, які були моїми земляками й також служили зі мною на Байконурі. А пізніше взяв їх собі за кумів. Один із них нині – начальник медичної частини Рівненської міської лікарні Ігор Дундюк, інший – головний лікар Рівненської дитячої міської лікарні Микола Надєйко, а третій – Петро Харчук, який зараз займається підприємницькою діяльністю».

Всього траплялося…
Із 1990-го року Степан Вознюк працює фельдшером екстреної медичної допомоги у селі Тучин. За роки роботи траплялося всього – і радісного, і прикрого. Був щасливий, коли вдавалося допомогти людині. А траплялися випадки, коли ставало по-справжньому лячно.
«Одного разу приїхав на виклик, – розповідає пан Степан, – зайшов у хату, а там чоловік стоїть із сокирою. Як дізнався пізніше, він із нею тоді кидався на батька й розрубав йому стегно... А то якось приїжджаю – а там компанія чоловіків накидається на мене з матюками та погрозами…».
«Виходить, надзвичайна подія?», – питаю.
«На жаль, такі події - не рідкість, – відповідає фельдшер. – Іноді й страшно буває. Але це вже буденність. Справа в тому, що це буденність не тільки для мене, а й для всіх медиків району, області й навіть країни. Особливо, якщо медичні працівники працюють у віддалених від міста місцевостях. У моїй роботі часто бували виклики й до психічнохворих.

Треба віддати належну шану нашим водіям – на виклики ми їздимо двоє: фельдшер та водій. Всі водії, які працюють в Тучині на швидкій, стараються допомагати у важких ситуаціях. Наш нинішній колектив дуже згуртований, і я завжди знаю, що моя спина «прикрита».

Вимкнув емоції і рушив пробиратися до хворого
16 лютого фельдшер отримав інформацію про екстрений виклик, що попередньо надійшов на лінію «103». Повідомлялося про хворого з судомами. Як і зазвичай, він поїхав на виклик разом із водієм, однак виявилося, що дорогу, по якій можна було дістатися до хворого, замело, сніг заблокував рух повністю.
«Зателефонував людям, від яких надійшов виклик, почав з’ясовувати, як саме почуває себе хворий. Зателефонував ДСНС, і на 103 повідомив, – пригадує медик. – Сусідка розповіла, що хворий – людина з інвалідністю з дитинства І групи, має ДЦП і що у нього не припиняються судоми. Тож я почав думати, як дістатися до хворого… А далі – взяв валізу із медпрепаратами, ношами й пішов пробиратися через сніг до його хати. На той момент емоцій не було, я просто виконував свою роботу. У тій ситуації мені допомагали три місцеві жінки. Якби не вони – Алла, Оксана і Люда – мені було б набагато важче. Одна із них сказала: «Ви ідіть, а я візьму коней і спробую таки пробитися з кіньми до нього». Що вона і зробила.


Діставшись до хворого, виявив у нього запалення легенів, зробив ін’єкції, з тяжкого перевів у стан середньої важкості. А далі чоловіка потрібно було госпіталізувати, але машина ж то була далеко. Ситуація ускладнилася тим, що чоловік мав ДЦП і пручався через хворобу. Тож ми всі разом почали тягнути його з хати до воза на ношах та на своїй спині таки дотягнули. Потім знову дорогою пробиралися через сніг. Важко було не тільки нам, людям, а й тваринам – коні часто застрявали в снігу. Нарешті – дісталися до машини швидкої допомоги. А далі – чоловіка завезли до Гощанської районної лікарні.
Я сам нещодавно вилікувався від коронавірусу, який підхопив на роботі. Перебіг хвороби був дуже важким… Лежачи в лікарні в реанімаційному відділенні, постійно думав про життя своє та й інших. Я рано втратив своїх батьків, які в мені виховували любов до людей.  Тож нині я сприймаю кожного хворого як свого брата, сестру, доньку чи сина. І роблю все можливе, аби допомогти».

Які бажання у фельдшера?
Найбільша мотивація для Степана Вознюка – вдячність від оточуючих. Однак, звичайно, як і кожній нормальній людині, йому б хотілося й поліпшення матеріального становища медпрацівників. Він ділиться: «У своїй роботі я відчуваю себе причетним до якоїсь великої справи. Був навіть випадок, коли я прийняв пологи  у породілля вдома. Це було виснажливо не тільки фізично, але й морально. А потім, коли все закінчилося, сів собі на лавці й задумався: а є ж якась рушійна сила на Землі, й приємно бути причетним до тієї сили: ось, наприклад, допоміг з’явитися на світ новій людині».
Окрім роботи фельдшером, Степан Вознюк працює й лікарем у футбольній команді екстра-ліги «Кардинал».
А серед найбільших його бажань – професійні: аби в Тучині була добротна машина швидкої допомоги й нормальні побутові умови для команди медпрацівників.
«Взагалі, – каже, – хотілося б мати і належну оплату праці, адже від цього багато що залежить. Мої колеги виконують ту ж саму роботу, що і я, кожен день! Суспільству пора зрозуміти, що лікар має бути здоровим та нагодованим. Бо від цього залежить здоров’я і добробут самого суспільства».
Якщо подумати, дійсно, жертвувати собою заради інших – така робота медиків. Так і має бути, як би дивно це не звучало. Я переконана, фельдшер Степан не довго думав, що робити у тій складній ситуації: він просто йшов рятувати людину. Але чи кожен із лікарів, отримуючи ту зарплату і маючи ті умови праці, які зараз є в Україні, пробирався б крізь сніг і вітер, щоб врятувати одну хвору людину? Легше ж сказати: «Погодні умови не дозволяють»…
• Олександра Нагорна

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: