Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Добре, бандуристе!

Колись випало бути присутнім при такій розмові двох моїх знайомих:
– Учора був на вечорі бандуристів. Грицай організував.
– Ну, Грицай завжди там, де грає бандура.
– Скоріше, навпаки: де Грицай – там завжди грає бандура!..
Згадую цю розмову через літа й літа. Як тільки проходжу повз зелений корпус Рівненського музичного училища, із фасаду якого бородато-дружньо зирить на мене скульптурний Маестро – згадую.

Здається неймовірним, але ж було: коли Анатолій Юхимович Грицай після закінчення Київської консерваторії приїхав викладати в Рівненське музичне училище, перший набір бандуристів складався всього з двох учнів. Ними були Віра Бордюг та Мирослава Хакімова. Тож молодому викладачеві довелося починати фактично з нуля – розповідати на вечорах, що є такий музичний інструмент бандура, демонструвати його звучання, переконувати, що бандура має свої переваги і свою славну історію. Потім був перший-найперший успіх: учень-домрист Йосип Яницький попросився, щоб його перевели у клас бандури. Хлопець просто закохався в цей інструмент, буквально, не розлучався з ним. І йому пішли назустріч. Йосип за три роки (а не за чотири, як це передбачалося програмою) блискуче закінчив училище, потім консерваторію і став артистом Державної капели бандуристів України. Порадували успіхами і Віра з Мирославою – обидві здобули вищу музичну освіту. Перша почала викладати бандуру в Дубенському культосвітньому училищі, друга – в одній із музичних шкіл Києва.
Молодий викладач не пропускав жодного концерту, жодної музичної імпрези, що відбувалася в концертних залах Рівного та в стінах рідного училища. Його цікавив досвід роботи своїх старших колег, цікавили місцеві творчі сили та їх потенційні спроможності.
Пам’ятаючи мудрість, що «театр починається із фойє», Анатолій Грицай у фойє музичного училища облаштував художню виставку. Він представив на ній матеріали «із власного портфеля»: фотографії митців, репродукції картин, знімки творів прикладного мистецтва та архітектури. Хороші відгуки про виставку утвердили його в думці, що така справа потрібна, бо виховує в людей художні смаки. Грицай вирішив перетворити цю виставку на постійно діючу, поновлюючи її експозицію. І перетворив.
Я неодноразово оглядав ті експозиції, які оновлювалися кожного тижня, а то й двічі на тиждень. Були промовистими вже самі їхні назви: «Бандура на Рівненщині», «Біла казка» (зима на полотнах художників), «Слід на землі» (про викладача музучилища, заслуженого діяча мистецтв України Г. М. Глотка), «Художня Шевченкіана» тощо.
Мав приємність бути присутнім і при відкритті тисячної – тисячної (!) – експозиції Грицаєвої виставки під доброю, лагідною назвою: «Усміхнись, людино!». Знайомлячись із численними доброзичливими відгуками відвідувачів постійно діючої художньої виставки, мені зовсім не хотілося прискіпуватися до літературних якостей вірша Анатолія Юхимовича про своє дітище, в якому були такі рядки:
Щодня, щомиті, без упину
Красу я сію по краплині.

Якось під час звіту хорового відділу Анатолій Юхимович звернув увагу на чудову в’язь голосів чотирьох учениць. Запропонував дівчатам свою допомогу в оволодінні мистецтвом гри на бандурі та виконанні пісень під акомпанемент цього інструмента. Перспектива захопила дівчат, надихнула на довгі місяці репетицій. А коли зі сцени чотириголосо залунав твір рівненського самодіяльного композитора Ярослава Калюха «В надвечір’ї синім», коли над притихлою залою загойдався на сонячних променях бандурний дзвін-передзвін і пісня почала творити своє чарівне дійство, слухачі відчули: народився новий колектив, якого на Рівненщині досі не було. Й одностайно пророкували йому довге і плідне творче буття.
Вони не помилилися. Відтоді солов’їному співу Євгенії Висоцької, Наталії Грицай, Євгенії Ігнатьєвої та Ніни Марчук багато-багато разів аплодували в містах і селах області. Дівчата успішно демонстрували своє мистецтво на найбільших сценах рідної країни та за рубежем, здобували найвищі нагороди на міжнародних фестивалях та конкурсах.
Він щиро тішився творчими здобутками своїх вихованців, усіляко підтримував юних бандуристів при їхніх перших кроках. Зокрема, Грицай організовував своєрідні звітні концерти своїх кращих учнів перед рівненськими журналістами, інформував про діяльність бандуристів на теренах Рівненщини.
Пригадую його сяюче обличчя, коли привів до мене в редакцію обласної газети щупленьке дівчатко, відрекомендувавши його як надію і майбутню гордість українського музичного мистецтва. Дівчатко пробувало складати вірші та писати музику. Тільки пробувало. Тож я тоді не надто й вірив словам Анатолія Юхимовича, вважаючи їх звичайною гіперболою, характерною для багатьох учителів. Але те дівчатко цупко трималося свого, затято працювало, закінчило консерваторію і згодом стало заслуженою артисткою України Галиною Топоровською. Нині це ім’я відоме всім українським бандуристам.
Таке ж сяюче обличчя Анатолія Юхимовича я спостерігав, коли його кількарічна внучка колядувала мені в приміщенні обласної «Просвіти». Гарно колядувала – щиро й натхненно. І я не менш щиро радів за дідуся, навіть пишався, що маю саме його в колі своїх друзів.
Із весни 1971 року Анатолій Юхимович очолив ще й самодіяльну капелу бандуристок Рівненського міжспілкового будинку самодіяльної творчості, організатором і засновником якої був сам. Цей колектив скоро став знаний шанувальниками кобзарського мистецтва – капела неодноразово здобувала лауреатське золото фестивалів самодіяльної художньої творчості, постійно виступала по телебаченню, пісні у її виконанні записувалися на платівки. А тих пісень у репертуарі було близько сотні. І витоки кожної починалися в душі художнього керівника.
Спочатку, коли тільки відбувалося становлення колективу, Анатолій Юхимович сам розписував партії для всіх бандуристок. Однак із часом музична грамота бандуристок зросла, вони вже самі переписували собі партії з тих контрольних, що їх готував художній керівник. Але роботи в Грицая не зменшилося, бо виконавська майстерність капели постійно зростала. Керівник наполягав на тому, що з учорашнім набутком не годиться йти у день завтрашній.
Отож, рік у рік двогодинні репетиції строго за графіком: по вівторках і суботах. А коли за творчими буднями наближався концерт, Анатолій Юхимович до півночі засиджувався за настроюванням інструментів, за аналізом програми.
Кожна нова пісня народжувалася не миттєвим спалахом натхнення, а тривалою копіткою працею. Точніше, новий твір починав народжуватися ще до репетиції – вечорами, коли Анатолій Юхимович опрацьовував його спеціально для капели. Бо для подібних колективів, на жаль, ноти майже не друкувалися. А коли щось і з’являлося друком, то воно було настільки заспіваним, що виходити з таким багажем «на люди» Грицай вважав якимсь навіть незручним.
А то траплялося, що нова пісня народжувалася ще раніше: творив її сам Анатолій Грицай. Адже він був і композитором.
Пригадується виступ капели бандуристів на телетурнірі «Сонячні кларнети» (десь на початку вісімдесятих років минулого століття). Пригадується тому, що тоді навіть дуже авторитетне журі не скупилося на похвалу. А виконувалася ж пісня «Ми – рівненські дівчата», автором якої був сам керівник капели.
Згодом пісні Анатолія Грицая часто звучали в концертних залах і по радіо. Закоханий у бандуру, він і музику творив виключно для бандури. Його пісні і нині співають бандуристи в усій Україні.
Спільно з рівненськими музикантами Анатолій Юхимович організовував вечори бандури, на яких виконувалися тільки його авторські твори. Виконувалися ансамблем і капелою, соло і дуетами, квартетами і тріо – кілька десятків пісень. Серед них – «Пісня про Україну» на слова П. Голубничого, «Журавка» на слова Г. Паламарчук, «Вечірня пісня» на слова Лесі Українки та інші.
Нерідко Грицай писав музику на власні слова. Його пісні охоче брали і нині беруть до виконання колективи бандуристів, дуети та тріо і на Полтавщині, і на Буковині, й на Київщині.
Коли відбувалися щорічні творчі звіти композиторів Рівненщини, зі сцени щоразу неголосно, але проникливо і задушевно дзвеніла бандура. А з весни 1983 року разом з Анатолієм Юхимовичем почала виносити свої твори на суд слухачів його учениця Галина Топоровська.
Нині на Рівненщині серед десятків найрізноманітніших музичних інструментів бандура – на почесному місці. Отож коли почуєте її дивний спів у місті чи в селі, на сцені чи просто серед гурту людей, знайте: у тому співі бринить дрібочка великого натхнення Анатолія Юхимовича Грицая.
• Євген Шморгун

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: