Александер Волтерс: «На селі ти не можеш бути просто фермером, ти мусиш вирішувати всі проблеми людей…»

У той час, коли багато хто з наших співвітчизників категорично стверджує, що своє щастя треба шукати за межами нашої держави, бо в Україні немає перспектив, німець Александер Волтерс знайшов його саме тут, на Рівненщині. З осені 2008 року він почав господарювати на орендованій українській землі і ще жодного разу про це не пожалкував. Можливо, в житті йому пощастило більше, ніж звичайним українським фермерам, бо у Німеччині, неподалік Дрездена, зай­мається фермерством його тато, щоправда, землі там орендує значно менше, ніж Александер в Україні. Тобто і підтримка, в тому числі й матеріальна (попервах), і консультації – все це Александер мав завжди. Втім, батькова підтримка – це , звісно, добре, але якщо сам не будеш досконало знати агрономії, техніки, бухгалтерського обліку, системи захисту рослин, а головне – знаходити спільну мову з людьми, то успіху в агробізнесі не матимеш ніколи, переконаний фермер із села Озерко Здолбунівського району. А ще ж, за його словами є фактор впливу погоди, яка взагалі не зважає на всі твої знання і вміння.

– Світло, вода, дороги, людські проблеми і тривоги…  На селі ти не можеш бути  просто фермером, ти мусиш вирішувати всі  проблеми людей,  допомагати у всьому, щоб було взаєморозуміння і повага одне до одного. А ще  – ніколи не дурити людей. Дав слово – тримай його, і тоді, насправді, не надто важливо, звідки ти сам – з України,  Німеччини чи навіть із Китаю, – розповідає  Александер.


Нині він  орендує в Україні, зокрема на Рівненщині та Тернопільщині, 4, 2 тисячі гектарів землі і має плани ще збільшити цю площу. Три  тисячі місцевих жителів виявили бажання, щоб саме Александер  Волтерс  орендував їхні паї. З людьми за цей час проблем не було жодних, завжди знаходив порозуміння, йшов назустріч, бо добре усвідомлював, що це –  Україна зі своїми особливостями. Тут немає страхової медицини, і якщо людині, так би мовити, припече, то вона йде за грошима на операцію до фермера, а не до чиновника.  І доводиться тоді виплатити наперед орендну плату за пай, можливо, навіть не за один рік.
Німецький фермер стверджує, що за 12 років в Україні йому доводилося неодноразово звертатися в суд, щоб добитися справедливості у стосунках із постачальниками техніки  та зернотрейдерами.  За прикладом свого батька він робить це після того, коли, як мовиться, усі засоби для порозуміння вже вичерпано. Проте  у Німеччині, на відміну від України, різного роду консультанти та страхові компанії вирішують майже всі проблемні питання фермера  і йому немає потреби займатися цим особисто.


– Часто виникають різні нюанси.  От ми вносимо курячий послід – це органічне добриво, якому немає заміни. Мелатин, борум, сірку грунт отримує виключно через органіку.  Люди скаржаться, але я пояснюю,  що кожна ферма має свої проблеми і тут треба, щоб було розуміння людей, які тут мешкають. Так, послід смердить, але якщо  його не дати, то  нормального врожаю не буде, тож і можливостей у нас буде значно менше, – розповідає Александер і з захопленням продовжує:
– Фермерство – це, вважайте, цілодобова справа. От вчора мені зателефонував тракторист в 00.42, бо під час оранки виникли проблеми з трактором.  Звісно, я відповів на дзвінок. Я довгий час був тут і власником, і агрономом та механіком. І тільки минулого року чітко вирішив, що треба взяти на роботу агронома. Спеціаліста знайшов аж на Вінничині.
Відбір серед кандидатів, за словами Александера,   проходив  дуже складно. Неодноразово виїжджав із ними  в поле на посіви, і переважна більшість із них навіть не виявляла бажання вийти з машини, бо боялися забруднити своє взуття. А йому ж бо потрібен був агроном, який не  сидітиме в машині чи в офісі. Його місце в полі. Він має постійно вести моніторинг стану рослин, стежити за їх потребами тощо. Втім пошуки врешті-решт увінчалися успіхом і Александер знайшов бажаного спеціаліста.


У фермера високі вимоги не лише до найманих працівників, але й до самого себе. Він переконаний, що  керівник має у всьому бути компетентним:
– Я можу працювати на будь-якій машині чи механізмі, яка тут є. Можливо не так швидко, як той, хто це робить кожен день, але я точно знаю, що за потреби замінити можу будь-кого.
Після розмови в офісі Александер запрошує подивитися, що в цей час відбувається на подвір’ї господарства. Здавалося б, після збору врожаю тут має панувати тиша. Але ж ні. Готується до зимівлі техніка, до піднавісів завозиться зерно кукурудзи, яке ще сушитиметься. Працює  сушарка. Будівельники будують нові ангари, бо фермер усе збіжжя зберігає в господарстві.  Заходимо у вагон і Александер із гордістю показує потужну генераторну установку, яка забезпечує механізми стабільним струмом у період підсушування зерна нового врожаю.  
Потім їдемо оглянути поля. На  площі 160 га, де посіяно озиму пшеницю, Александер, як  кажуть, відкрив мені очі на одну деталь. Він каже, що не можна дивитися на озимину очима... корови, бо це неправильно. Не треба, щоб озимина на зиму була густа, наче шкіра вівці. У майбутньому така пшениця поляже, і врожай із цього поля не збереш.


Цьогоріч, практично з весни і до пізньої осені, перед в’їздом до фермерського господарства Волтерса була облаштована фотозона, де охоче фотографувалися як місцеві мешканці, так і просто перехожі. Фотографувалися по 40 чоловік за день. Естетичне оздоблення чоловічої і жіночої солом’яних фігур взяли на себе Галина Шибуня та  Аліна Роговик. Фігури були із солом’яних тюків.
– Преса у мене немає, бо це ж не моя спеціалізація,  то я позичив кілька тюків у свого хорошого друга Тараса Ягодки із села Розваж  Острозького району. Фотозона вийшла просто чудова. Здавалося б, дрібниця, а людям радість. Ми в цьому році в українському стилі оздобили зупинку, з дня на день ще забетонуємо там підлогу.  А загалом ми вже побудували в селах 9 зупинок, – каже Александер Волтерс і запевняє,  що роботи попереду ще дуже багато.
• Василь Бурченя