«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
17 Жовтня 2017 року

Захисник опинився у виправній колонії

В’язня Андрія Дуня нагорода за оборону Донецького аеропорту знайшла у Полицькій виправній колонії. Донецький аеропорт вже декілька років сприймається як символ героїзму і самопожертви. Саме він став горнилом, з якого вийшли мужні і незламні “кіборги” – надлюди в очах ворогів і справжні Герої для нас. Багато з них житимуть лише нашій пам’яті, бо віддали своє життя у цьому смертельному протистоянні із ворогами. Багато хто воює й далі, аби не марною була смерть побратимів. Є й такі, хто повернувся o мирного життя і розбудовує державу, допомагає армії, стверджує ті цінності, за які боровся. Та Доля – пані дуже химерна, а тому її стежки часто заплутані і без вказівників. тож і люди, йдучи ними, втрапляють у різні історії – добрі і не дуже. Так сталося і з героєм нашої оповіді, але про все по порядку.

Нещодавно один із народних героїв - добровольців воїн ДУК «Правий сектор» Андрій Дунь на псевдо «Хмара» отримав нагороду – нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» – з рук командира 2-ї штурмової роти, народного героя України з псевдо «Барс». У 2014 році Андрій Дунь добровільно вступив до лав АТО та в складі батальйону «Правого сектора» відстоював незалежність України від російських загарбників на сході, разом із побратимами захищав Донецький аеропорт, де проявив мужність та хоробрість…

  Ця історія нічим би не відрізнялась від тисяч інших історій вручення нагород тим, хто покинув мирне життя, сім’ю і домівку й за покликом серця вирушив боронити східні рубежі Батьківщини від кремлівських окупантів. Нічим, якби не здійснювалось вручення народної відзнаки у Полицькій виправній колонії №76, де «кіборг» Андрій Дунь нині відбуває покарання.

  Чому сталось так, що визволитель опинився за гратами? Як поєднались в одній особі такі кардинально різні статуси як герой і злочинець? За яких обставин це сталося? Про життя мирне, життя на передовій і життя за колючим дротом – далі нашій у розмові.

  – Пане Андрію, розкажіть трохи про себе. Хто Ви за фахом? Чим заробляли на хліб?

  – Народився я у місті Стрий, що на Львівщині, у 1968 році. З дитинства почав захоплюватись футболом. Потім став виступати на професійному рівні. Так, грав за «Волинь» при Кварцяному, особисто знав і спілкувався з іменитими гравцями, як наприклад, Олегом Лужним. Після служби в армії, яку проходив у Ковелі, тут одружився й оселився. Продовжити кар’єру футболіста не дали травми, але з футболом не зав’язав. Закінчивши Луцький педінститут, здобув фах тренера-викладача, відтак і став працювати на тренерській посаді. Одначе в 90-х важко було заробляти на хліб, працюючи за спеціальністю, знаєте ж яка була на той час зарплатня у педагогів?! Всі подалися в комерцію. Я теж вирішив зайнятися власною справою і став приватним підприємцем. Загалом, якщо коротко, до революції, а потім і війни на сході, я працював на багатьох роботах. Був і на посаді директора місцевого відділення однієї зі страхових компаній, інженером-лаборантом місцевої філії Компанії «УКР-ТЕСТСТАНДАРТ» із видачі сертифікатів на автомобілі на митниці, інших комерційних структурах.

  Я скуповував, розмитнював та сертифікував автомобілі. Знання щодо цього процесу здобув завдяки досвіду роботи на підприємствах, пов’язаних із цією справою, до того ж безпосередня близькість до кордону давала всі можливості для того, аби таке заняття мало всі шанси на успіх. І справді – тоді було легко заробляти гроші і ще легше їх тратити.

– А як потрапили в зону АТО?

– Почалося все з подій на столичному

майдані. Я бував там, як тільки мав змогу, підтримував його учасників, зрештою, і сам, мабуть, був одним із них. А гібридний наступ Росії та відверта окупація Криму і неоголошена, хоча й явна війна на теренах Донбасу, взагалі викликала непереборне бажання взяти в руки зброю і прогнати непроханих «визволителів». У Горлівці, по-перше, поховані мої дідусь та бабця по батьковій лінії, а мамина родина потрапила під репресії під час операції «Вісла». Мати, боячись, розповідала ці історії, а от дід завжди називав росіян окупантами. Тож виховувався я в патріотичному дусі. Відтак, не довго думаючи, я звернувся до військкомату з бажанням піти на фронт. Але там мені відмовили, позаяк я вже мав умовний строк.

– І за що ж?

  – Коли я займався бізнесом, то скуповував різні автомобілі й «перекроював» їх: старі, биті, з усієї країни і зарубіжжя теж. І можна було, наприклад, зробити з двох битих одну нову машину. Я їх переварював, робив на них документи. Собівартість їх була низька, на деяких їздив сам, деякі продавав. І вийшло так, що мені продали крадені автівки. По суті, претензій власників до мене не було, правоохоронці ж сказали, якщо поверну автівки, то світить мені лише умовний термін за такі маніпуляції. Так воно і сталося. Я отримав три роки умовно.

  – Й отримавши такий вирок суду, вирішили піти на війну?

  – Так. Події розвивалися загалом дуже стрімко. Почувши відмову у військкоматі, я звернувся до «Правого сектора», який саме формував добровольчі батальйони. Про них я дізнався ще на Майдані. Потім з’ясувалось, що мої друзі із Львівщини вже перебувають у його лавах, і ще з тутешніми деякими хлопцями з цієї організації потоваришував. Потім пройшов збори, бойовий вишкіл – і мені запропонували поїхати на ротацію. Як ви здогадуєтесь, звісно, я погодився.

  – Що ж Ви побачили на передовій? Якими були найперші враження? І чи співпало бажане з дійсним, адже коли ми спостерігаємо за бойовими діями з екранів телевізора, скажімо, то формуємо якесь власне бачення того, що там відбувається?

  – Передусім, варто зауважити, що неймовірне  враження  справляв  бойовий

дух. Він переростав у своєрідне натхнення і давав якусь неймовірну підтримку. Звісно, була помітна нестача зброї, бронежилетів, касок та ще подібних елементарних для воїна речей. Однак ентузіазм, патріотизм і відчуття братерства й того, що за благу справу боремось, давало сили і віру в те, що неодмінно все буде добре. А ще вразило, що тут були люди з усієї країни, навіть ті, хто майже не розумів української, але був справжнім патріотом країни, за яку й взяв у руки зброю і готовий був стати з усіма на бій за її недоторканість і суверенітет. Не приховуватиму й того, що було дуже тривожно. Однак адаптаційний період тривав недовго, спершу ходили навприсядки й перебіжками, а вже за кілька днів від укриття до укриття трохи вільніше пересувалися. Взагалі здивувало в деякій мірі й те, як багато залежить від удачі й везіння. От під час важких обстрілів вщент були розбиті сусідні будинки, а той, у якому я з побратимами знаходився, уцілів. Або ж коли міна, випущена десь з позицій окупантів, потрапляє в авто медиків, котрі виїхали забрати поранених.

  – Які завдання стояли перед Вами на Донбасі та як виконували їх?

  – Загалом ми утримували оборону Донецького аеропорту зі сторони Пісків. Ці позиції були недавно звільнені від окупантів. Проте терористи постійно намагалися їх повернути. Фактично це можна порівняти з тим, що зараз відбувається в Авдіївці, тільки без масових атак піхоти й танкових обстрілів. Головне ж було стратегічно переграти окупантів, з чим, вважаю, успішно впорались передусім командири, закріпившись і організувавши оборону стратегічно важливих точок на місцевості. За рахунок цього вдавалося щоразу відбивати бажання терористів відвоювати ці позиції. Також ми здійснювали довіз бійців на ротацію до летовища та забирали поранених.

  – Розкажіть, будь ласка, ще й про Вашу нагороду.

  – Чесно кажучи, я навіть не знаю, як вона правильно називається. Тим не менше, вона дуже важлива для мене.

  – «За оборону Донецького аеропорту», – підказую. – Ви її вже одягали?

  – Ще ні. Тільки в руках тримав. Одягну вже як звільнюся. На зустріч із побратимами.

  – Вона допоможе Вам швидше звільнитися?

  – Ні. Ця нагорода не посприяє зменшенню терміну  ув’язнення,  бо  це – не державна відзнака. Але вона допоможе мені морально, адже спонукає мене знайти гідне місце в суспільстві.

  – До речі, як же Ви опинилися за гратами?

  – Коли я перебував на передовій, розгляд справи отримав новий виток. Після апеляції була ще й касація. Загалом же, простими словами, ці провадження по викрадених автомобілях об’єднали у групу, бо викрадачі автомобілів заодно й грабежем займалися, скажімо, гаражів, де були авто. І утворився так званий ланцюжок від викрадачів-грабіжників до посередників-реалізаторів, у цьому ланцюжку серед дотичних до викрадення опинився і

я. Хоч був засуджений попередньо умовно за шахрайство, моя справа опинилась у клубку цієї схеми як співучасника. Загалом у них було 28 епізодів. Тому був такий же, грубо кажучи, як і ті, хто проходив по цій справі. Хоч усе повернув і матеріальної шкоди свідомо фактично не завдавав, а з автомобілів був проданий тільки один, який був повернутий і за який я компенсовуватиму гроші. Все ж проходив по спільній лінії, тому мої дії розцінили як вчинок групи осіб. Особливо тяжкі там пограбування, до яких я не причетний і вини не визнаю. А шахрайство разом із тим перекваліфікували, як здійснене в особливо великих розмірах. Рішення це ще можна було б оскаржити, та я не став. Як би там не було, але закон я таки порушував і провину таку визнаю. Тепер надіюсь, що апеляційний суд по амністії мені зріже термін наполовину.

  – А як Вас затримували? На передовій?

  – Ні. Спершу навідалися додому. Дружина повідомила, що я беру участь в АТО. Зв’язалися з командуванням тут. Їм підтвердили, що дійсно такий є. Дали можливість довоювати. А коли повернувся додому, наш місцевий керівник доклав правоохоронцям, що я вже на місці. Згодом мені зателефонували з УБОЗу, сказали, що моя справа розглянута, є новий вирок і, що вже я й так нагулявся (каже, посміхаючись). Сказали, щоб зібрав речі. Завтра, мовляв, прийдемо. Мені залишилось тільки почекати. Як би там не було, а за гріхи треба відповідати. От я і спокутую провину вже півтора року.

  – Ви непогано тримаєтесь як на в’язня. Що допомагає не падати духом?

  – По-перше, є для кого жити. Зневіритися в собі – найлегше. Для чого ж тоді було гартувати характер і плекати з дитинства бойовий дух і спортивну злість. У мене є діти, дружина, мені треба реабілітуватися перед ними і довести, що я ще чогось вартий у цьому житті. Є друзі, побратими. Шкода, звісно, й соромно, що, так би мовити, на старості спіткнувся. Завдав клопоту не лише собі, а й от людям, які мене утримують тут. Відсиджуюся зараз в тилу, замість того, щоб допомогти побратимам. Я ще маю надолужити згаяне.

– Будуєте плани на майбутнє?

  – Мабуть, це гучно сказано, але добре, що я не завдав значної чи непоправної шкоди людям і не завдав шкоди фізичної, від цього легше. А ще я можу компенсувати заподіяне. Плани теж є. Зараз освоюю спеціальність електрозварника. Професія перспективна. Можливо, на заробітки поїду. Треба ж збитки відшкодувати, дітей на ноги поставити. Головне – в мене вірять близькі, а я вірю в них.

  Р.S. Насамкінець, треба сказати, що працівники колонії дуже схвально відгукуються про Андрія Дуня. Кажуть, що якби всі такі були, то нагляд за підопічними в колонії, мабуть, взагалі й не був би потрібен. Втім, закон є закон, і його порушення так чи інакше повинно каратися. Шкода тільки, що небагато тут тих, хто готовий визнати, що оступився, і спокутувати свій гріх.
Анатолій Андрієвський

Версія для друку
33
від 18.08.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»