«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
15 Серпня 2018 року

Виживають за рахунок дитини, поки чиновники «кивають» одне на одного

Як не дивно, але те, про що піде мова у цьому матеріалі, вже, як мінімум, не сприймається суспільством із пересторогою, натомість стало звичною буденністю у віддалених селах краю й у владних кабінетах обласного центру. Цього разу за приклад послугує сім’я зі села Ступно, що на Здолбунівщині.

– Одне слово, – каже  сусідка, – неблагополучна сім’я. Дітки не доглянуті, батьки ніде не працюють: у нього проблеми з ногою – на роботу ніхто не бере, вона роботи теж не має – отримує гроші по догляду за дитиною, за які фактично й живуть. Куди конкретно ті гроші діваються, то хто його зна, але в хаті в них просто «капітальний ремонт». От чого вже, мабуть, не бракує господарям, так це гордості, бо часом принесуть щось люди, а вони його на показ і викинуть – мовляв, без подачок обійдемось. І що робити з такими? Здавалося б, справді, не у всіх є можливість жити заможно, але ж вони й не роблять нічого, аби покращити якось житлові умови хоч дітям, не кажучи вже про себе. От перебиваються так собі із дня на день та й годі.
   – Нема кому контролювати їх, – резюмує інша сусідка. – Бо якби приїхали, наприклад, забрали у них дітей на тиждень та пригрозили, що віднині вони на іспитовому терміні, а можуть і батьківства позбутися, то, мабуть, якийсь позитивний рух у хаті таки був би.

 

Дітей натомість сусіди характеризують дуже позитивно. Старшенький, як зокрема зазначають селяни, дуже кмітливий і розумний хлопчина, щоправда, трохи мовчазний і скромний. Схоже, для цієї родини діти у прямому сенсі надія на майбутнє, принаймні, на найближчі місяці. Йдеться уже про меншого сина, адже саме він нині виконує де-факто роль годувальника, позаяк саме для нього до трьох років виділяють із Держбюджету 860 гривень.
– Ми живемо у прямому смислі за дитячі гроші, – зазначає мати Іванка, якому восени цьогоріч виповниться три роки, та Сергійка, котрий у листопаді матиме шість, Ірина Панасюк. – Чоловік і старається якусь копійку заробити, але ж роботи ж то нема як такої. Нині на дитину отримуємо 860 гривень. Звісно, цих грошей нам не вистачає. На ціни подивіться – порошку прального й крупи купити на місяць не можна. Купила черевики малому – 400 гривень, ось купила трохи вапна, фарби трохи, аби щось підмазати перед Великоднем, хліба булку взяла… та й нема вже тих грошей. І що я маю робить? Хотіли соціальну допомогу оформити як малозабезпечена сім’я, а виявилось, що для цього чоловіку офіційно треба на роботі працювати, а хто його й куди візьме, як він сам ледь ходить, бо проблеми з ногою має. Хотіли оформити допомогу по інвалідності, групу виробить, то сказали – давайте дві з половиною тисячі хабара. А що нам три місяці не їсти, щоб ці гроші зібрать?! Які ж я вам тут заходи можу прийняти, щоб ситуацію в хаті покращити?!
Сусіди ж подейкують, що чоловік, а інколи й жінка, не оминають чарки. Відтак галасу опісля частування оковитою на Дмитрах (так називають район села, де проживає сім’я) не бракує. Передусім через те, що глава сім’ї як останній аргумент і кулаки застосувати може. Сусіди зазначають, що чути їх сімейні розбірки доводилось не раз.
– Вони молоді, то голос добрий у них, дзвінкий, – жартома і всерйоз каже Ліда Іванівна. – Що ж я стара можу вам сказати про них. Дітки часом до мене прибігають, пошвендяють коло мене, а як мої онуки приїжджають, то й пограються з ними. Як треба, то я й хліба дам чи ще там чого. Як там зараз у них – не знаю.
– Втім так поблажливо й з усмішкою про цю сім’ю говорять далеко не всі, – зазначає сільський голова Микола Пільганський, – бо часто сусіди мене викликали, аби вгамував подружжя. Люди ж інколи думають, що у сільського голови повноваження шерифа або ледь не президента чи кабміну.
Аби якось запобігти домашньому насильству чи припинити його, господині залишили «прямий» номер до дільничного. Але що з того номера, коли навіть лампочка тут одна на всі кімнати у хаті, не кажучи вже про телефон.
– Я просто стараюся не битися, – каже господиня, – приходить на підпитку – кричить, чи щось там «молиться», то ми собі з дітьми в одній кімнаті, а ти собі в іншій – кричи й бубони, скільки хочеш.
Господаря вдома ми на момент відвідин сім’ї не застали, як сказала господиня, по дрова пішов. Однак, на переконання завідуючої тамтешньою амбулаторією Ольги Царук, берегиня домашнього вогнища й сама далеко не янгол.
– Ми забили на сполох ще коли Ірина завагітніла вперше, – коментує лікар, – бо її не раз бачили під впливом алкоголю або ж з характерним запахом його вживання навіть і під час вагітності. Дітей не знаю, хто там доглядає – я йду на роботу, і вона в похід, а куди… хто там уже зна. Втім, як треба було малюків на щеплення привести, то ледь не довелося з боєм їх виривати в них. Зрештою, таки привела. Я зробила пробу «манту» – вата чорна. Кажу, хіба вже не можна було елементарно помити дітей, а вона відповідає – мовляв, треба ще мати чим мити, ось і вся розмова. Але зауважу, що діти в неї не хворіють, принаймні, до нас зі скаргами не приходили. Під час рідкісних моментів обстежень ніяких ознак захворювань теж не виявляли. Може, вона й доглядає за ними, а, може, у малечі вже імунітет виробився змалку. Умови проживання там самі бачили які.
У сільраді кажуть, що торік восени після чергового звернення до служби у справах дітей сім’ю взяли під нагляд, однак нагляд цей повинна здійснювати, за словами очільника Служби у справах дітей Рівненської облдержадміністрації Віктора Марчука, та ж таки сільрада.
– Виконавчі комітети сільських, селищних рад є органами опіки і піклування, на які покладаються всі обов’язки, передбачені сімейним і цивільним кодексами, – наголошує очільник Служби, – зокрема, вони зобов’язані вживати всіляких заходів, мають право навіть вилучати дітей, якщо є загроза їх життю та здоров’ю, можуть подавати позови до суду задля позбавлення батьківських прав і зобов’язані вживати заходи, якщо сім’я перебуває у складних життєвих обставинах. Це обов’язок передусім сільського голови і виконавчого комітету. Навіть якщо сільрада, м’яко кажучи, небагата, як більшість їх на Рівненщині, то, пробачте, але в жодній структурі не передбачені кошти на підтримку сімей. Власне, оцінка потреб сім’ї й відповідні висновки, за якими ведеться моніторинг,– також компетенція сільської ради. Є, звісно, певні соцвиплати й гарантії, але це вже справа соціальних служб, які, до речі, теж, у першу чергу, мали б моніторити такі сім’ї.
Водночас у департаменті соціального захисту населення ОДА, як виявилось, нічого не можуть запропонувати таким сім’ям. Майже з порога у відділі соцільних виплат департаменту відхрестилися від усякої підтримки сім’ї, що опинилася на межі соціальної катастрофи. На питання, що ж держава може запропонувати людям, які опинилися у таких обставинах, відповіли у стилі «вміли наробити дітей, то хай тепер доглядають». Одначе, як виявилось згодом у ході вже не діалогу, а дискусії про те, що держава таки повинна втрутитись, аби допомогти сім’ї, в області функціонує Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, основне завдання якого – допомога сім’ям, дітям та молоді, які опинилися у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги. З цією метою сьогодні на території Рівненської області функціонує 16 районних та 4 міських центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Але департаменту вони начебто й підпорядковуються, проте функціонують якось окремо, принаймні, так спробували пояснити у відділі соцвиплат. Сільські ради повинні ними опікуватись, заявили у відомстві, в них там тепер повноважень на місцях стільки, що нам в області й не снилося.
Дійсно, підтверджують у Ступнівській сільраді, повноваженнями нас наділили по самі вуха, за всім нині маємо стежити, доглядати, опікуватися усім підряд, але ресурси на виконання цих повноважень нам так і не надали. Фактично – ми голі й босі, а де-юре повинні забезпечити на місці самотужки виконання функцій органів соцзахисту, служби у справах дітей, а чим же тоді повинні займатися власне відомства? Вочевидь, питання риторичне.
У тому ж таки селі ще не забули порівняно недавній випадок, коли все Ступно стало на вуха, бо туди навідались державні мужі з представниками закону, аби покарати одну із родин за неналежне виконання батьківських зобов’язань.
– Справа у тім, що сім’я була, як то кажуть, на хорошому рахунку всюди: і господарство велось, і хата, як лялька, – пригадує один зі свідків тих подій. – Щоправда, мати, а за сумісництвом й господиня, мала недужі ноги й статус інваліда. Пересуватися їй, відповідно, було тяжко, відтак худобу на пасовисько виганяв син, на той час учень шостого класу. Так от, якось до них навідалися правоохоронці з відповідними соціальними органами, бо, бачте, дитину експлуатують. Хвору матір – у кайданки, сина – в сиротинець. Благо, все тоді вдалося вирішити розумно й адекватно. А цілком могло й по-іншому бути.
Що ж після цього сказати у підсумках? Безумовно, сім’я, на прикладі якої розгорнулась ця історія, а точніше батьки, геть не святі. Безумовно, хто хоче, той шукає можливість, хто не хоче – причини. Але не треба забувати, що ці люди перебувають на межі й потребують не замірів повноважень відомств та органів влади, і не осуду чи глузування, а усякого роду підтримки й усіх можливих консультацій і реабілітацій, принаймні, так відбувається у цивілізованих країнах. А про роль держави у вихованні дитини й взагалі говорити зайве, бо що можна сказати про любов до країни, яка в особі чиновників та можновладців, залишила тебе змалку напризволяще без своєї уваги й турботи?


• Ступно відвідав Анатолій Андрієвський

Версія для друку
11
від 16.03.2018р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»