«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
25 Квітня 2017 року

Таємні гори

Ми часто вирушаємо в далекі мандри, аби побачити історичні пам’ятки, красиві пейзажі, стародавні замки чи їх руїни. Якщо це за кордоном, то витрачаємо солідні кошти на паспорти, візи, квитки, проживання у готелях та всяке інше.

Але дуже часто в той же час під самісіньким носом розвалюються та губляться в пилу історії (а якщо насправді, то просто в пилу і чагарниках) свої історичні перлини. Я в жодному випадку не закликаю відмовлятися від закордонних подорожей: їдьте, це так прекрасно – пізнавати світ! Але обов’язково знайдіть трохи часу, аби подивитися те, що залишила нам власна різнобарвна і подеколи трагічна історія. Тим більше, що закордонні замки – під надійною опікою держав, на території яких вони знаходяться, і зазвичай є перлинами екскурсійних маршрутів, візитівками міст і країн. А наші дуже часто забуті, занедбані, розвалюються собі тихенько у хащах і зникають. То ж можна не встигнути побачити їх.

І першим та й, мабуть, найспростішим щодо добирання для жителів обласного центру та його околиць є замок у Тайкурах. Ну, як замок – суцільні руїни та дещиця, що від нього залишилося. І ще значно краще збережені, але, на жаль, теж руїни костелу Святого Лаврентія, що знаходиться дуже близько до замкового узвишшя. І все це – на відстані якихось півтора десятка кілометрів від нашого обласного центру – через Колоденку цілком пристойною дорогою, що вкрай важливо, адже дуже часто саме бездоріжжя є однією із причин туристичної непривабливості історичних пам’яток у нашій області. Але хіба це спинить справжніх мандрівників і дослідників? Тим більше, що вибір транспорту великий: хочеш – власним авто, хочеш маршрутним чи велотранспортом, а то й пішим марш-кидком, аби тільки було бажання!
Першу згадку про Тайкури датують 1570 роком. Кажуть, назва пішла з польської «Таємні гори» (а саме так називали цю місцевість поляки – «Тайні гури»). Проте й існують більш поширені у нашій топоніміці пояснення – від імені глави роду, що поселився в цій місцевості, або ж ченця, який заснував тут православний скельний чоловічий монастир, на місці якого був побудований костел. Місцеві ж стверджують, що то «Тайні кури» – система таємних підземних «курних» ходів, якими можна дістатися до Острога, Рівного, а то й далі. Про древність поселення свідчать й археологічні знахідки з околиць Тайкур, вони вказують на те, що місцевість ця була заселена ще в добу неоліту. Є й багато інших цікавих артефактів. Так, наприклад, у могилах-курганах, розкопаних у кінці ХІХ - поч. ХХ ст., виявлено волинське поховання за прадавніми похоронними обрядами.
Як стверджують документи, в
1583 р. належали Тайкури магнату Шпановському. Але після того, як Теодора Шпановська поєднала свою долю із князем Юрієм Вишневецьким, ці землі відійшли до князівського роду. У 1614 році Тайкури навіть отримали від короля польського Сигизмунда ІІІ магдебурзьке право, а, відповідно, і можливість проведення двох ярмарків на рік, самоврядування та певних митних привілеїв, а також право (або зобов’язання) звести й утримувати мурований замок замість вже існуючої дерев’яної фортеці. В тому ж році Тайкури отримують власний міський герб та печатку, на яких був зображений Св. Юрій - як покровитель тодішнього власника князя Юрія Вишневецького.
Так от, саме за Вишневецьких і за умовами магдебурзького права у Тайкурах було вимуровано великий замок із неприступними мурами. Заселений він був до 1825 року. Потім після великої пожежі довго стояв пусткою, а в 1876 році новий його власник граф Олександр Ільїнський передав напівзруйновану споруду для розбирання на каміння місцевим євреям. До речі, дослідники стверджують, що ті руїни, які ми можемо побачити зараз – якраз рештки отого замку. Отож нині, якщо подолати чагарники і піднятися на узвишшя, за пам’ятником радянському воїну-визволителю (о примхи історії!) височіють рештки єдиної хоч якось вцілілої вежі. До речі, дуже цікаво, чому і як вдавалося довгі роки співіснувати замковим руїнам – символу буржуазних пережитків, і цілковито радянському ідеологічно-меморіальному знаку? Відповіді на цю дилему ми так і не знайшли, бо побувати у Тайкурах випало у вихідний день, а отже офіційні установи були зачинені, а ті, кого питали, виявлялися або велотуристами, або далекими від захоплення історією своєї малої батьківщини тайкурцями. Зовсім недавно довелося почути, що років із десять тому ще одна вежа вгадувалася у надщерблених кам’яних останках, проте час, природні стихії та людська байдужість призвели до того, що вона обвалилася. Зараз, окрім частини однієї із башт (сторожової), що колись сягала висоти 30 метрів, залишилися лише фрагменти стін, засипаний осадний колодязь та порослі чагарниками частини валу і муру. І саме перша половина весни є найкращим часом для мандрівки у Тайкури, адже потім через буяння кропиви-малини-будяків-реп’яхів-чагарників буде значно важче і добратися, і розгледіти загублені уламки давнини.
А от великому і величному костьолу святого Лаврентія судилося дійти до наших днів у значно кращому стані. Можливо, через те, що він значно молодший, чи тому, що релігія на наших землях все-таки має велике значення, і брати цеглу із замку для власних потреб було значно легше для сумління, аніж вибивати її із релігійної святині. Та й діючим він був аж до приходу «перших совєтів» у 1939 році. Місцеві перекази розповідають, що такий величний костел був зведений завдяки щасливому випадку. Начебто під час полювання мисливський пес одного з тих, хто брав у ньому участь – Лаврентія Пепловського, шукаючи дичину, підстрелену хазяїном, вигріб із землі багатий золотий скарб. Щоб гідно віддячити провидінню, шляхтич вирішує звести трохи нижче замку великий римо-католицький костел у готичному стилі й назвати на честь свого небесного покровителя. До речі, костели є супутниками більшості вцілілих замків західної України. Саме з терас маєтностей виднілися куполи чи шпилі святинь, нагадуючи маєстатним панам, що нічого вічного у цьому світі немає, і Богу підвладні й неприступні мури, і час, і, тим більше, людське життя. Нині недалеко від величних останків костелу юні тайкурці грають у футбол, адже у мальовничій долині, де сходяться три пагорби, зараз розташований стадіон.
Сьогодні замок і храм, що теж будувався як оборонна споруда (про що свідчать масивні мури довкола, а також величезне, висотою у людський зріст, підземелля, в якому можна відшукати і людські кістки, очевидно залишки шанованих тайкурців, захоронених у криптах цього підземелля) – пустки і руїни, навіть табличка про те, що костел є архітектурною пам’яткою, не врятувала від занепаду. Є у селі і православна святиня – збудована у 1730 році тим же Лаврентієм Пепловським церква Покрови Богородиці, яка й донині задовольняє духовні потреби вірян.
Багато що про історію села може розповісти і старий польський цвинтар, що губиться на його околиці на протилежному від замкового пагорбі. Останні поховання датуються тут першою половиною ХХ століття. Бо ж місцевих поляків не минуло переселення на їх історичну батьківщину після Другої світової. Тих же, хто переселятися не хотів, вивезли до Сибіру. Серед хрестів та надмогильних пам’ятників заховалися і руїни каплиці, ніби в надії, що душі мертвих вбережуть їх від остаточного занепаду. То ж поспішаймо зачерпнути у пам’ять трохи власної історії, поки час нещадно не стер свідчення давнини зі своєї такої несталої і водночас вічної мапи.
Мирослава Кирильчук

Версія для друку
10
від 10.03.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»