«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
22 Серпня 2017 року

Підслухана історія про кохання

Легенький відчайдушний Вітерець гойдав зелені віти Сливки. Він дуже втомився за довгий липневий день, літаючи і наздоганяючи хмаринки і формуючи з них одну грозову хмару – ну зовсім як той вівчар підганяв і спрямовував в отару безтурботних овечок. Нарешті завдання небесної канцелярії з честю виконано: на спраглу землю щедро полилася довгоочікувана злива. А потім на вмитому блакитному небокраї з’явилося ніжне кольорове диво – веселка!

Тепер можна й відпочити. Вітерець присів на Лаву, біля якої росла молода Сливка. І тільки-но хотів позалицятися до стрункої красуні, як почув чийсь голос із легкими скрипливими нотками:
– І чого я лишень не наслухаюся за цілий день? Що – день? А вночі – ще цікавіше! Які ж ці люди кумедні! Які ж вони цікаві! Які ж вони непередбачувані! А які в них почуття! Часом такі пристрасті на моїх очах розгоряються, що слухаю, слухаю і дивуюся. А виною всьому оте їхнє кохання, – неголосно вела розмову зі старим кущем Бузку така ж старенька Лавочка, яка все своє дерев’яне життя прожила-простояла у дворі багатоповерхівки. Звісно, ніде ніколи не була, але навкруги усі дерева, кущі і квіти знали достеменно, що вона серед них – наймудріша! Ще б пак! Не була б вона Лавочкою! Скільки людських історій за своє довге життя вислухала! Свідком яких лише подій не була! Ось тобі і знання, і мудрість, і школи, й університети (за людськими мірками). Вітерець, грайливо підморгнув Сливці і, глянувши на розлоге сидіння Лави, зауважив:
– Але ж, бачу, і познущались із вас, бабусю Лавочко, за все ваше життя: подивіться, скільки зарубок-татуювань залишили на вашому тілі оці ваші чуттєві, кумедні і цікаві люди?!
Сливка допитливо нахилила свою верхівку і дійсно побачила те, чого ніколи раніше не помічала: не тільки на сидінні, але й на колодах-стояках було вирізьблено багато різних формул типу:«Андрій + Марина = Кохання!» або «Вітько – покидьок і дурень», Людка з 45 квартири – перша шалава і шльондра»… А далі на тілі Лавочки відбувалося справжнє листування: «Леська – дура-зажигалочка». І відповідь: «Я не зажигалочка, а справж­ня пітарда!»
– Тю! Якась дурня! Кохання… Почуття… Найцінніше у світі – воля і свобода», –поривчасто заговорив волелюбний  Вітерець.
–  Хлопчисько! Що ти розумієш у людських стосунках! Краще послухай мене. – І старенька Лавочка захоплено розпочала свою оповідь. – Було це давно. Років 40 тому, коли у цей новісінький будинок в свої омріяні квадратні метри заселялись його щасливі мешканці. Ось тоді і вирішили новосельці всі гуртом засадити двір деревами і кущами, а біля під’їздів спорудити лавочки. Мої дерев’яні подруги давно струхлявіли і розвалилися, а я ось, бачите, ще живу, – з гордістю сповістила.
– Я бачу, що за мітками можна скласти цілу історію життя вашого двору. Ну, Вітько та Людка мене геть не захопили, а ось хто такі були ці закохані Марина і Андрій? – зацікавлено запитав Вітерець.
– О, це дуже романтична історія з несподіваним і зовсім нелогічним кінцем, – загадково відповіла Лавочка.
Сливка-скромниця, яка досі мовчала, враз при слові «закохані» тремтливим непевним голосом прошурхотіла:
– Ш-ш-ш, розкаж-жіт-ть, розкаж-жіт-ть.
І стара Лавочка почала:
– У мій під’їзд, у 35-ту квартиру, в’їхала одна інтелігентна родина, де у любові і достатку зростала єдина донечка – гарненька дівчинка Маринка. А в сусідньому під’їзді жила багатодітна родина, де старшим сином був десятикласник Андрій, розумний хлопець спортивної статури. Його батько працював далекобійником, а мати доглядала дітей. Андрій змалечку відчував себе в своїй великій родині заступником батька, таким собі маленьким чоловіком. Марина і Андрій вперше зустрілися на дворовому суботнику, разом із батьками садили дерева і кущі. Батьки жартували, що колись їхні діти й онуки дочекаються плодів від цих маленьких прутиків-саджанців! І уявіть собі – дерева, посаджені добрими руками,  витягнулися до сонця, і дійсно, сьогодні яблука, вишні й горіхи є ласощами для дітлахів усього двору! А тоді, давно, молоді люди почали зустрічатися, і я була свідком їх перших поцілунків. І саме тоді і з’явилась на мені вирізьблена з любов’ю ось ця, до слова сказати, моя перша улюблена мітка: «Марина+Андрій=Кохання». Але батьки дівчини не були в захопленні від дружби доньки з Андрієм, вони – банківські працівники, мріяли про зятя із високим статусом. А тут – за рік батько Андрія помер від серцевого нападу, мати почала хворіти. Андрій став опорою для родини, як міг допомагав ростити молодших сестер і братів. Парубок працював на заводі і заочно навчався в інституті. Марина успішно закінчила школу і вступила до омріяного медінституту. З Києва додому навідувалась раз на місяць. Всупереч батькам продовжувала зустрічатися з Андрієм. Скільки ніжності було в них одне до одного, скільки красивих слів було сказано одне одному, скільки палких цілунків даровано тихими вечорами!
Несподівано Лавочка вмовкла. Вітерець тихенько ворушив казково-яскраві квіти, злегка погойдував, як колисочку, високі стебла червоної мальви. Сливка стояла в задумі й чекала на подальшу розповідь про дивні почуття і пристрасті в людському світі. Вона перша порушила паузу:
– Бабусю Лавочко, і що, що було далі?
– Та що казати! Не склалося, як говорять теперичка – «не зійшлися пазли».
Вітерець здивовано глянув на стареньку, перевів погляд на Бузок і Сливку і, дмухнувши у простір, виголосив:
– Отакої! А я вже приготувався полетіти подивитися на їхнє щастя, на їхніх онуків і погойдати колисочки!
Сливка ж лише зітхнула розчаровано і прошелестіла: «Ш-ш-ш– шкода». А старенька Лавочка із сумними нотками в голосі вела далі:
 – А мені вже як шкода! Так гарно розпочиналося їх кохання! Перше, воно завжди сильне і пам’ятне… Марина, підбурена батьківськими турботами про своє щасливе і престижне майбутнє, все ж таки вийшла заміж за столичного залицяльника – лікаря-психіатра Едуарда Кошмарова, кандидата медичних наук. Її мати якось ввечері, сидячи (вибачте) на мені разом із сусідкою, жваво хвалилася «гарною партією» своєї донечки… Андрій же довго переймався тим, що сталося. Мабуть, не вірив у серйозність і остаточність рішення Марини, все чогось чекав, не одружувався. Вже сестер і братів повивчав і на життєвий шлях направив, а  далі був самотнім. Одружився лише після тридцяти на славній жіночці – своїй співробітниці. Живуть дружно, мають двох чудових дітей, вже й онуків діждалися. Ось так! – ніби матір, яка пишається своїм геніальним сином, гордовито промовила старенька Лавочка. І Вітерець, і Сливка, і старий Бузок – всі були у глибокій задумі. – А онде, подивіться, син Андрія Михайло веде за руку свого маленького Юрасика із садочка. Бачите, які гарні обидва? – показала старенька.
– Справді, гарні, – захоплено зауважила Сливка. А неговіркий Бузок запитав:
– А що ж Марина? Чи щаслива у подружньому житті?
 – Та де там? Із психіатром давно розійшлася. Другий шлюб також виявився нетривалим. Дітей не має. Правда, кар’єра пішла угору, працює завідувачкою відділення у якійсь приватній столичній клініці. На минулому тижні все це по секрету розповідала сусідка Оксана нашій прибиральниці Орисі. І, помовчавши, Лавочка додала: – Що ж ви хочете? Зраджене кохання ніколи не принесе щастя тому, хто його зрадив. Таке кохання дається Богом не всім і лише один раз у житті! І це почуття потрібно берегти, плекати і кожен день у молитві дякувати Господу за найцінніший у світі подарунок!
Віра Мельникова

Версія для друку
31
від 04.08.2017р.
  4
Коментарий

Людмила Карнаух 2017-08-08 22:03:27

Який прекрасний літній вітер сповістив всім нам про таку чудову поезію в прозі,що спонукає до мрійливих роздумів про сенс життя нашого...Талант,прекрасна українська рідна мова, розуміння глибин людської душі-все це притаманне творчості письменниці Віри Мельникової

Людмила Карнаух 2017-08-08 22:05:22

Який прекрасний літній вітер сповістив всім нам про таку чудову поезію в прозі,що спонукає до мрійливих роздумів про сенс життя нашого...Талант,прекрасна українська рідна мова, розуміння глибин людської душі-все це притаманне творчості письменниці Віри Мельникової

Людмила Карнаух 2017-08-08 22:06:38

Який прекрасний літній вітер сповістив всім нам про таку чудову поезію в прозі,що спонукає до мрійливих роздумів про сенс життя нашого...Талант,прекрасна українська рідна мова, розуміння глибин людської душі-все це притаманне творчості письменниці Віри Мельникової

Людмила Карнаух 2017-08-08 22:07:14

Який прекрасний літній вітер сповістив всім нам про таку чудову поезію в прозі,що спонукає до мрійливих роздумів про сенс життя нашого...Талант,прекрасна українська рідна мова, розуміння глибин людської душі-все це притаманне творчості письменниці Віри Мельникової

CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»