«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
17 Грудня 2017 року

Мамине щастя

Артур був єдиною бажаною дитиною в сім’ї Крамерів. Його народження стало неабиякою подією для всієї родини. Мама Іра обожнювала маля, повсякчас називаючи його то «Золотком», то «Сонечком», то «Щастячком». Батько – Петро Олександрович, директор місцевої школи, завжди знаходив привід похвалити свого сина перед людьми. Пара давно мріяла про дитину, тож тепер з’явилася слушна нагода у розмові з оточуючими влучно використовувати таке миле серцю, приємне для обох батьків слово – «спадкоємець».

Минали роки. Ось Артурчик вже чимчикує до школи в перший клас. Мама з татом поруч. Тато несе портфеля, мама величезний барвистий букет. Артурчик затиснув у долоньці маленьку пожежну машинку. Що з нього візьмеш? Ще ж таке мале дитя. Ще ж не награлося! На урочистій лінійці перед школою море квітів, учнів і батьків. Пані Ірина, спостерігаючи за урочистістю, в думках з гордістю зауважує: «А наш – найгарніший і найкращий! Моє Сонечко! Щастячко моє! І вдягнений не те що он ті, що стоять поруч: у якихось потертих сандалях, у поношених піджачках (видно, перейшли від їх  старших братів), а наш – приємно глянути – як нова гривня!  Та й підстрижений по-модному, а не якийсь там чубчик «під сірник».
Пролетіли-пролинули шкільні літа. Й Артурчик – вже студент Харківської академії – майбутній юрист. І коли син по телефону повідомляє батьків, що збирається приїхати додому під кінець тижня, то в домі розпочинається такий рух, така лихоманка! Така грандіозна підготовка! Мати терміново купує продукти (Золотко приїде!), тато маринує м’ясо на шашлики. Адже зустріти треба гідно, невідомо, кого на цей раз привезе синочок із собою на гостини, минулого разу – однокурсника – небожа проректора академії, а на цей раз – хто зна, кого?
Швидкоплинність  життя людини намотується на клубочок часу невловимо і непідвладно. Артур Крамер – вже молодий фахівець із престижною юридичною освітою! Та й особисте життя  – можна позаздрити – склалося, як в успішній партії  карткового пасьянсу. Молода дружина – красуня, з діда-прадіда – киянка із забезпеченої  родини. Гучне весілля Крамери гуляли цілий тиждень. А вже розголосу, розмов і розповідей! Батько молодої, напевно, у якості додаткового бонусу влаштував зятя у відому круту київську фірму, побажавши йому привселюдно: «Працюй, Артуре, на благо родини!» А щасливі батьки з Рівного також не пасли задніх: подарували імпортну автівку із побажанням: «Артурчику, Еллочко, наші дорогі дітки, ось вам від нас ключі від нової машини. Щоб частіше до нас приїздили, навідували нас! І не вдвох, а з майбутніми онуками».
Десять років минуло, як  вода у потічку спливла. Люди подейкували, що чули від Ірини Степанівни і Петра Олександровича, що кар’єра сина в столиці пішла вгору, що живе він у великому достатку і родина його поповнилася двома синами. Але Артур не часто приїздить до рідного міста, бо такий він уже  заклопотаний, бідолашний, за роботою світу Божого не бачить! А ще –  нескінченні відрядження за кордон! Ну, зовсім не вистачає часу приїхати і провідати батьків. Спочатку посилався на те, що діти ще дрібні, мовляв, куди з ними в дорогу; потім, що відпустка коротка, потрібно ж встигнути оздоровити дітей в Єгипті, Турції або на Мальдівах.
Годинникові стрілки вправно відраховують час, відведений на життя кожному з нас. Як грім серед ясного неба – страшна звістка стрімко полетіла до Києва: від інфаркту раптово помер Петро Олександрович. На похорон приїхали Артур з Елею і синами-школярами. Сумна церемонія відбулася за усіма загальновідомими християнськими канонами, однак чітко, по-діловому, без зайвої помпи та антимоній.  Так забажав син покійного. Наступного дня кияни відбували додому. На слізні прохання матері побути з нею хоча б кілька днів, Артур холодно кинув: «Мамо, хіба ви не розумієте, що без мене на фірмі буде повний капець, як говорить мій тесть, «повний рейвах». Ні, не можу більше тут залишатись. Хіба хочеш, коли мусиш?» З такими вагомими аргументами сина мати не могла не погодитись.
Півроку після смерті чоловіка тяглися для Ірини Степанівни мляво і марудно. Хворіла, серце почало стукати, як зіпсований механізм, а душу огорнули така туга й скорбота, що кволість і байдужість до всього стали для вдови звичним станом її організму і способом життя.  Вечорами провідувала сусідів: не могла одна всидіти в порожній трикімнатній квартирі. Депресія накрила з головою самотню жінку.
Артур як відмінний фахівець з юриспруденції за два тижні до надходження терміну вступу претендентів на батьківську спадщину (саме батько був власником квартири і дачі – двоповерхового приміського будиночка) нарешті з’явився у  рідних пенатах і зі швидкістю досвідченого юридичного факіра враз вирішив усі питання щодо отримання документів про спадщину на свою користь. Намагання пані Ірини втрутитися в законотворчий «справедливий» процес, викликало у сина  непередбачувану реакцію: «Мамо, ви, що? Мені не довіряєте? Хто-хто, а я знаю, як вчинити так, щоб усім було добре».
Скоро Ірина Степанівна пересвідчилася, що її єдиний син – дійсно, чудовий знавець своєї справи та цінний фахівець. Яке-то оте «добре», вона відчула, коли спочатку опинилася на дачі, а з настанням холодів – у пансіонаті для старих людей (в будинку престарілих).  Одне вікно, два ліжка, дві тумбочки одна шафа для одягу. А що ще потрібно старим  жінкам із різними долями? Свою самотність мати Артура ділить з Раїсою Іванівною, у минулому бібліотекаркою із невеликого містечка, також вдовою, але та ніколи не мала дітей…
P. S.  Це, на жаль, історія із життя. З відомих етичних причин лише змінено імена героїв.
• Віра Мельникова

Версія для друку
6
від 17.11.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»