«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
17 Грудня 2017 року

Хранителька історії

Якщо вам у Рівному трапиться зустріти по-осінньому красиву жінку, котра зацікавлено розглядає чи то пам’ятку архітектури, чи якусь природну цікавинку або химеру, яку виклали хмари на небесному полотні, майже гарантовано, що це Галина Федорівна Данильчук. Так любити рідне місто, як любить його вона, здатні одиниці. Більше того, мало хто так захоплено вміє розповідати про побачене і друзям у розмовах, і читачам на власній сторінці у мережі Фейсбук.


Зацікавлення історією для пані Галини – це не лише поклик душі. Це і її професія, із якою жінці, як вона сама зізнається, дуже пощастило. А працює Галина Данильчук завідувачкою відділу виставок Рівненського обласного краєзнавчого музею. І не просто працює, а живе цим – музеєм, містом, а головне – його людьми. Саме завдяки її старанням у книгу історії нашого обласного центру вписані яскраві сторінки про його мешканців, історичні будівлі, вулиці, події, зроблено багато художньо довершених і головне – історично цінних світлин. Бо ж і багатьох давніх споруд, які встигла зазнімкувати і про які написала Галина Федорівна, нині вже немає на карті міста, а що вже казати про людей! Одне за одним відходять старожили, залишаючи по собі яскравий слід і спогади, записані невтомною пані Галиною, і щирі усмішки на її фотографіях. А вона тішиться кожною цікавою зустріччю, кожною унікальною місциною, кожною історичною знахідкою, а якщо вже познайомиться із непересічною людиною, то щиро переймається її долею, провідує, допомагає, чим може. Галина Федорівна вміє віддаватись улюбленій справі сповна!
Ось як тепло і щиро розповідає про маму донька пані Галини Ірина Білотіл:
– У мене є гордість – моя мама. Вона завжди біжить. Пройтися з нею спокійно містом – нереально, бо вона фотографує все, на що натрапить: будинки, меморіальні дошки, старі огорожі і навіть люки, на яких пише, що їх виготовили поляки у 30-х роках. А потім цілу ніч думає як то ті люки відкрутити і забрати, і не на металобрухт, а до музею, бо то ж експонати! Словом, вона любить Рівне і піклується про історію цього міста настільки, що колись я навіть ревнувала, а потім зрозуміла, що це її стихія, і жити без цього вона не вміє. Постійна боротьба за збереження історичної спадщини, проти нахабних забудовників, проти плюндрування і наруги над архітектурними родзинками нашого давнього міста – така у неї політика пам’яті…
І наша невеличка розмова із Галиною Данильчук вийшла теплою і цікавою.
– Пані Галино, що у Вашому характері залишилося від тої білявої дівчинки, що більш як півстоліття тому переступила поріг першого класу рівненської школи №10?
– Я й досі пам’ятаю своє перше вересня – оте найперше. Бо це було якесь особливе відчуття дитячого щастя. Пам’ятаю, як мама прасувала білий штапельний фартух, який був чомусь довшим за коричневе плаття шкільної форми. З того часу завжди все, що відбувалося вперше, для мене ставало святом. Змалечку любила мріяти про щось таке, що зрештою було недосяжним. Очевидь, від тої білявої Галинки залишилася й досі дорослим мрійником.
– Як і чому Ви прийшли до зацікавлення історією, чи це вона прийшла до Вас?
– До краєзнавства дорога починалася з дому – від батькових розповідей про його рідне село Бистричі, що в Березнівському районі, та про війну, яку він, рядовий Федір Войчук, пройшов від початку до кінця, від маминих розповідей про Рівне «яким воно було за Польщі», від розповідей бабці Агафії про біженців у 1914-му. А потім у школі був гурток юних екскурсоводів-істориків, ним керував відомий рівненський крає­знавець Гурій Бухало – працівник Рівненського краєзнавчого музею. Тоді ми, школярі 9-10 класів, займались у музеї на вул. Червоноармійській (тепер вул. С. Петлюри) і навіть водили екскурсії у справжньому музеї.  Можна й зараз знайти у фондах краєзнавчого музею наші описи експонатів, зроблені у 1969 році.  Мабуть, так вирішила доля, що працювати  в музей у 1974 році я потрапила  завдяки Гурію Васильовичу Бухалу. Він був універсальним краєзнавцем, сам захоплювався пошуковою роботою і захоплював інших, здавалося, що він про Рівненщину знає усе. Один із важливих шляхів дослідження минувшини нашого краю є збір спогадів корінних мешканців, старожилів, які зберегли в закутках своєї пам’яті яскраві і проникливі свідчення, а в  сімейних альбомах – унікальні світлини.  Саме із таких спогадів рівнян і народилася моя перша книга «Рівне у долях його мешканців».  В книгу увійшла лише невеличка частина записаного за роки.
Моє основне посадове завдання – створення виставок. І кожна нова виставка – це зустрічі з унікальними талановитими людьми, представлення широкому   загалу цікавих музейних колекцій, це переконлива документована ілюстрація історичних подій. Серед проектів, які стали відомими і традиційними – «Золоте сузір’я», яке вже 15 років поспіль у грудні збирає творчих людей, що відзначають своє 50-ліття.
– А що Вас підштовхнуло до ідеї започаткувати в Рівному свято конкретної вулиці? До речі, перше свято вдалося таким, яким було заплановане?
– Свято вулиці Поштової вперше було проведене у 2014 році і вже стало традиційним та полюбилося рівнянами. Тут воєдино зійшлися думки і прагнення мешканців вулиці і краєзнавців. На Поштовій на один день повертається колесо історії на 80 років назад –  у час капелюшків, елегантності, гламуру, ввічливості, романсів, чаювання і німого кіно. Щоразу готуємо нові виставки про стару історію Рівного. Відчуваємо, що людям це подобається, на свято чекають, до свята рівняни  готуються заздалегідь. Не менш цікаве свято на Покрову проводять мешканці вулиць П. Могили і Коперніка, до якого теж готуємо ілюстративну історичну частину. В задумах – знайти команду і провести свято вулиць С. Петлюри  і Шопена. І кожна з цих старих вулиць Рівного може мати свою неповторну родзинку. Хіба ж не цікаво було б, щоб просто неба стояв білий рояль і звучала вічна музика Шопена, а поруч зі старими вцілілими кам’яницями кружляли у вальсі пари. А танцювати у нас є кому, бо ж місто має потужні молодіжні танцювальні колективи. Є кому організувати просто неба майстер-клас класичного танцю. Поки що це начерки можливого мистецького проекту.
– Думаю, кожен рівнянин і гість нашого міста вже давно вирішив для себе, чим є для нього проект «Музейні гостини», а чим він є для Вас?
– Усе велике починається з малого. Чверть століття тому наш музей вперше провів свято «Музейні гостини». І не думалось тоді, що воно приживеться і стане великим обласним святом, переросте у справжній фестиваль народної творчості. Але рік за роком все більше приїжджало до музею майстрів із різних регіонів України, свято вийшло за межі території музею, а травень став насправді музейним місяцем. Я багато років тримала в руках мікрофон, бо ж була ведучою цього свята, і завжди бачила сотні щирих радісних посмішок, ловила іскринки цікавості і захоплення в очах глядачів. Відчуття завжди було одне – це свято, що дарує радість усім, воно потрібне людям. Після завершення «Музейних гостин» ми ще довго живемо ніби заряджені тою доброю людською енергією.
– Чи всі Ваші задуми вийшли такими, як мріялося і планувалося? Чи є у Вас ще якісь козирі у рукаві?
– Щодо планів на завтра?  Бог усе управить. Але я дуже хочу встигнути зібрати, почути, записати і зберегти, бо іноді буває дуже пізно...
А днями відбулася ще одна подія в насиченому і динамічному житті Галини Данильчук – вона здобула перемогу в номінації «Гордість міста». Ми щиро вітаємо її із цим заслуженим і справедливим визнанням. Нехай на Вашому життєвому шляху зустрічається якнайбільше цікавинок!
• Розмовляла Мирослава Іщук

Версія для друку
6
від 17.11.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»